Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 66)
— Моє, моє, так, і куплене дорогою ціною! — скрикнув Саруман, хапаючи торбинку. — Це лише дрібна заплата, бо ви взяли більше, щоби я провалився! Проте жебрак повинен бути вдячний, навіть коли злодій повертає дещицю вкраденого. Що ж, він вам знадобиться, коли ви дістанетеся додому, якщо в Південній Чверті все буде не так добре, як ви хотіли 6. На вашій землі довго може не бути врожаю листка!
— Дякую! — сказав Мері. — У такому разі я заберу назад свою торбинку, бо вона не твоя і довго мандрувала зі мною. Загорни зілля у своє шмаття.
— Один злодій вартий другого, — буркнув Саруман, повернувся спиною до Мері, штурхнув Змієязикого і подався геть у напрямку лісу.
— Ну, це мені подобається! — сказав Піпін. — Злодій, ага! А як щодо того, що нас переслідували, поранили і волочили через цілий Роган його орки?
— Ех! — озвався Сем. — Він сказав:
— Звісно, час, — погодився Фродо. — Та ми ніяк не можемо йти швидше, якщо хочемо зустрітися з Більбо. Спершу я, хоч би що сталося, навідаюся до Рівендолу.
— Еге ж, краще тобі вчинити саме так, — сказав Ґандальф. — Але Сарумана таки шкода! Боюся, ми вже нічим йому не допоможемо. Він геть-чисто зсохся. І все одно я не певен, що Деревобородий не помилився: гадаю, Саруман іще здатен на якісь дрібні підлі капості.
Наступного дня мандрівники подалися на північ Смурних Земель, де на ту пору ніхто не мешкав, хоча то був зелений і приємний край. Надійшов вересень зі золотими днями та срібними ночами, а вони спокійно собі їхали, доки дісталися до ріки Лебединої і знайшли старий брід на схід од водоспаду, який стрімко спадав у низину. Далеко на заході лежали в імлі озера й острівці, між якими звивалася ріка, шукаючи шляху до Сіряниці: там в очеретяних заростях гніздилося чимало лебедів.
Так подорожні й дісталися до Ереґіону, і нарешті настав світанок погожого ранку, що яснів понад мерехтливими туманами; і, поглянувши зі свого табору на невисокий пагорок, мандрівники побачили ген на сході Сонце, що осявало три шпилі, які пробивались у небо крізь перелітні хмари: Карадрас, Келебдил і Фануїдол. Вони були недалеко від Морійських Брам.
Тут кавалькада затрималася на сім днів, бо настав час іще одного прощання, якого ніхто не хотів. Невдовзі Келеборн, Ґаладріель і їхній народ мали повернути на схід, проминути Браму Червонорогу, Східці Тьмавих Струмків, дістатися до Срібножилої, а згодом і до свого краю. Вони й так уже далеко забрели західними шляхами, бо мали багато про що поговорити з Ельрондом і Ґандальфом, але й тут їх також затримала дружня бесіда. Ці четверо після того, як гобітів огортав сон, ще довго сиділи попід зорями, то пригадуючи минулі віки та всі свої радості й труди у світі, то радячись стосовно майбутнього. Якби тут пройшов випадковий подорожній, він би мало почув чи побачив: йому здалося б, що в темряві майнули тільки сірі вирізьблені з каменю статуї, пам’ятні знаки забутих речей, які й самі загубились у знелюднілих землях. Адже ніхто з чотирьох не розтуляв уст, а лише читав думки співрозмовників: тільки їхні ясні очі раз у раз оживали та зблискували, а думки тим часом перелітали від одного до іншого.
Проте невдовзі все вже було сказано, і вони знову попрощалися — до того часу, коли Три Персні повинні будуть зникнути з цього світу. Хутко розчиняючись серед каміння й тіней, загорнутий у сірі плащі, лорієнський народ поїхав у напрямку гір. А ті, хто прямував до Рівендолу, сиділи на пагорбі, проводжаючи його поглядами, доки в дедалі густішій імлі щось раптом зблиснуло — і потім ельфів уже не було видно. Фродо знав, що то Ґаладріель високо піднесла свій перстень на знак прощання.
Сем обернувся й зітхнув:
— Ліпше б і я зараз повертався до Лорієну!
Нарешті одного вечора мандрівники перейшли високогірний пустир і зненацька — як те завжди здається подорожнім — опинилися на краю глибокої долини Рівендолу, побачивши далеко внизу вогні світильників у Ельрондовому домі. Тоді спустилися, проїхали міст, наблизилися до дверей, і вже вся оселя сповнилася світлом і радісними піснями на честь Ельрондового повернення.
Перш за все, навіть не поївши, не помившись і не скинувши плащів, гобіти подалися на пошуки Більбо. І застали його самого-самісінького в маленькій кімнатці. Вона була захаращена паперами, перами й олівцями, а Більбо сидів у кріслі перед невеликим яскравим полум’ям: він здавався дуже старим, однак спокійним і дрімав.
Та коли гобіти увійшли, Більбо розплющив очі й підвів голову.
— Привіт, привіт! — озвався. — Отож, ви повернулись? А завтра у мене день народження, так. Які ви розумники! Знаєте, мені виповниться сто двадцять дев’ять! Ще рік, якщо я звісно доживу, — і я буду перевесником Старого Тука. Звісно ж, я волів би його і перевершити, але хтозна, хтозна...
Відсвяткувавши день народження Більбо, четверо гобітів іще трохи побули в Рівендолі й частенько сиділи разом зі своїм давнім другом, котрий тепер більшість часу проводив у своїй кімнаті чи за столом для трапез. У питаннях харчування Більбо був майже такий самий пунктуальний, як і раніше, тому зовсім нечасто просипав сніданок, обід чи вечерю. А гобіти, розсідаючись довкола каміна, розповідали старому все, що пам’ятали про свої мандри та пригоди. Спершу Більбо вдавав, ніби щось занотовує, проте нерідко засинав, а коли прокидався, то вигукував:
— Як чудово! Як дивовижно! Та де це ми?
І тоді вони переповідали історію знову з того місця, на якому Більбо почав куняти.
Єдина частина оповіді, яка, здавалося, справді його збурила і зацікавила, — то був опис коронації та одруження Араґорна.
— Звісно, мене запросили на це весілля, — сказам Більбо. — І я довгенько чекав на нього. Та якось уже так сталося, що, коли дійшло до справи, виявилося, що я маю надто багато клопотів тут, бо пакувати речі — це така морока.
Коли збігло вже майже два тижні, Фродо визирнув зі свого вікна і побачив, що вночі був мороз, бо павутиння нагадувало білі мережива. Тоді він раптом схаменувся, що мусить піти й попрощатися з Більбо. Погода все ще була тиха і гарна — після одного з найкращих на людській пам’яті літ, — але вже настав жовтень. Тож незабаром погода мала змінитися: знову задощить і посильнішає вітер. А попереду ще добрячий шмат дороги. Проте насправді думка про погоду його майже не хвилювала. Фродо відчув, що настав час повертатися до Ширу. І Сем відчув те саме. Тільки напередодні вночі він сказав:
— Ну, пане Фродо, ми далеко зайшли і багато всього побачили, та ледве чи знайшли деінде місце, ліпше за це. Тут є всього потроху, якщо ти мене розумієш: і Ширу, і Золотого Лісу, і Ґондору, і королівських палаців, і заїздів, і лук, і гір — тут усе перемішалося. Та чомусь мені здається, що невдовзі ми повинні піти звідси. Я, правду кажучи, хвилююся за Батечка.
— Так, Семе, тут і справді є всього потроху, крім Моря, — відповів Фродо і повторив сам собі: — Крім Моря...
Того дня Фродо поговорив із Ельрондом, і було домовлено, що гобіти вирушать у путь наступного ранку. На радість малим мандрівникам, Ґандальф сказав:
— Напевно, я теж піду з вами. Принаймні до Брі. Хочу побачити Кремену.
Увечері вони подалися прощатися з Більбо.
— Ну, якщо треба, то треба, — сказав той. — Мені прикро. Я сумуватиму за вами. Приємно знати, що ви вештаєтеся десь поблизу. Та я стаю великим сплюхом...
Він подарував Фродо сорочку з мітрилу та Жало, забувши, що вже колись дарував їх «племінникові»; а ще Більбо вручив йому три книги знань, що їх він написав у різні часи своєю павучою рукою, а на червоній обкладинці ззаду вказав: «З ельфійської переклав Б.Т.».
А Семові Більбо дав невелику торбинку зі золотом.
— Це, власне, майже остання дещиця Смоґового скарбу, — сказав старий гобіт. — Може виявитися корисною, якщо ти надумаєш одружитися.
Сем зашарівся.
— Проте я не маю нічого, щоби подарувати вашим юним друзям, — звернувся Більбо до Мері та Піпіна, — крім доброї поради.
І, навівши їм для прикладу кілька гарних порад, завершив у суто ширській манері:
— Нехай ваші голови завжди вміщаються у ваші капелюхи! Та якщо ви невдовзі не припините рости, то капелюхи й одяг стануть для вас задоволенням не з дешевих.
— Ти ж бо хочеш перевершити Старого Тука, чи не так? — жартома дорікнув у відповідь Піпін. — То чому би й нам не спробувати перевершити Бикореву?
І Більбо засміявся й витягнув з кишені дві чудові люльки з перловими держаками та чубуками з майстерно обробленого срібла.
— Згадуйте про мене, коли куритимете їх! — сказав старий. — Тю, про що це я? А, звісно, я роздавав подарунки. І це мені нагадало ось що: забув спитати, то що сталося з моїм перснем, Фродо, — з тим, якого ти забрав?
— Я загубив його, Більбо, любий, — відказав Фродо. — Позбувся його, розумієш.
— Як шкода! — сказав Більбо. — Я хотів би ще разочок на нього поглянути. Але ж ні, що за дурниці я верзу! Ти для того й пішов, чи не так: аби позбутися його? Проте все це таке заплутане, з ним, здається, пов’язано стільки різних речей: Араґорнові справи, Біла Рада, Ґондор, вершники, південці й оліфанти — ти і справді бачив одного з них, Семе? — печери, вежі та золоті дерева і ще хтозна-що... Вочевидь, я повернувся зі своєї мандрівки надто прямою дорогою. Гадаю, Ґандальф міг би показати мені бодай трохи її околиць. Але тоді розпродаж мого майна закінчився б раніше, ніж я дістався б додому, й у мене було би ще більше клопоту, ніж я мав. Хай там як, а нині розмірковувати про це вже надто пізно. Утім, я вважаю, що сидіти тут і слухати про все це набагато зручніше, ніж брати в тім участь. Тут вельми затишний камін, і їжа