Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 64)

— Це поховальний бенкет Короля Теодена, та перш ніж ми всі розійдемося, хочу я оголосити вам новини радісні, бо він би не заперечував проти такого мого вчинку, адже завжди був батьком для Еовин, моєї сестри. Тож почуйте мене, гості добрі, прекрасні народи з різних королівств, які ніколи раніше не збирались у цій залі! Фарамир, Намісник Ґондору, Принц Ітілієнський, попрохав руки Еовин, Володарки Рогану, і вона дала йому свою цілковиту згоду. Відтак нині вони будуть заручені перед усіма вами.

Фарамир і Еовин рука до руки виступили вперед, і всі віншували їх і раділи.

— Так, — мовив Еомер, — дружбу Марки та Ґондору зміцнять нові узи, і це мене вельми тішить.

— Ти надзвичайно щедрий, Еомере, — сказав Араґорн, — адже віддав Ґондору найпрекрасніше, що було у твоєму володінні!

Тоді Еовин зазирнула в очі Араґорнові й мовила:

— Побажайте мені щастя, мій владарю та цілителю!

І він відповів:

— Я бажав вам щастя, відколи вперше побачив вас. Серце моє спокійне, адже бачить нинішню вашу радість.

Коли бенкет завершився, ті, кому треба було їхати, попрощалися з Королем Еомером. Араґорн і його лицарі, а також мешканці Лорієну та Рівендолу приготувалися рушати в дорогу, а Фарамир та Імрагіл залишилися в Едорасі. Й Арвен Вечорова Зоря теж зосталася там і попрощалася з братами. Ніхто не бачив її останньої зустрічі з батьком, із вельможним Ельрондом, адже вони піднялися на пагорби і довго розмовляли вдвох, і гірка була їхня розлука, якій судилося тривати до скону світу.

Нарешті, перш ніж гості поїхали, Еомер і Еовин підійшли до Мері та сказали йому:

— Бувай наразі, Меріадоку зі Ширу, виночерпію Марки! Нехай тобі всюди таланить. Повертайся невдовзі до нас!

І Еомер мовив:

— У давнину за всі твої подвиги на полях Мундбурґа королі осипали б тебе дарами, які не вмістилися б навіть на віз, але ти сказав, що не візьмеш нічого, крім зброї, яку тобі подарували. І мені дуже прикро, що я не маю гідного дару для тебе, проте моя сестра просить тебе прийняти цю невеличку річ на згадку про Дернгельма та про ріжки Марки, які заспівали з настанням ранку.

Відтак Еовин подала Мері старовинний ріг — невеликий, але майстерно виготовлений із чистого срібла, зі зеленою перев’яззю. А на ньому його творці вигравіювали прудконогого коня з вершником, і той кінь мчав смугою, що зміїлася вздовж рогу від одного його кінця до іншого, і покрили виріб витонченими рунами.

— Це — спадкова реліквія нашого дому, — сказала Еовин. — Її виготовили ґноми, вона походить зі скарб ниці Скати Хробака. Еорл Юний привіз її з Півночі. Той, хто засурмить у цей ріг у годину скрути, розбудить страх у серцях своїх ворогів і радість у серцях друзів, бо вони почують і примчать до нього.

Мері взяв ріжок, адже не міг відмовити їй, і поцілував руку Еовин, а брат і сестра обняли його, і так вони попрощалися того разу.

І от гості були вже готові, випили за від’їзд, і відбули собі з почестями та з запевненнями щирої дружби, і незабаром дісталися до Гельмового Яру, і там перепочивали два дні. За той час Леґолас виконав обіцянку, яку він дав Ґімлі, й навідав разом із ним Сяйливі Печери: і, коли вони повернулись, ельф тільки й мовив, що Ґімлі єдиний здатен підібрати слова, щоб описати те диво.

— Ніколи раніше жоден ґном не перемагав ельфа у красномовстві, — сказав Леґолас. — Ходімо тепер до Фанґорну, щоби я міг поквитатися!

З Ярового Падолу кавалькада поїхала до Ісенґарда, де всі побачили, як потрудились енти. Усе камінне коло було розтрощено і розібрано, земля всередині цього кола перетворилася на сад із квітниками та деревами, між якими біг струмок, а в самому центрі постало озеро з чистою водою, понад якою досі стриміла Вежа Ортанка, і чорний шпиль, високий і неприступний, віддзеркалювався у його плесі.

Якусь часину мандрівники посиділи на початку оточеної зеленню доріжки, що вела до Ортанка, де раніше були давні брами Ісенґарда, а тепер стояли, неначе вартові, два високі дерева. Мандрівники з подивом дивилися на все, що зробили енти, проте не бачили жодної живої істоти ні поблизу, ні віддалік. Аж ось пролунав голос, що вигукував: «Бум-бом, бум-бом», — і на стежці з’явилися Деревобородий і Спритнодрев, які прийшли привітати прибулих.

— Ласкаво просимо до Древосаду Ортанка! — озвався Деревобородий. — Я знав, що ви їдете, проте працював у долині, бо нам іще багато слід зробити. Проте я чув, що ви теж не байдикували ген-ген на півдні та на сході, й усе, що я чув, припало мені до вподоби — дуже-дуже.

І Деревобородий узявся вихваляти їхні вчинки, про які, здавалося, знав геть усе, а потім нарешті замовк і довго дивився на Ґандальфа.

— Ну, що ж, так — то й так! — сказав ент. — Ти виявився наймогутнішим, і всі твої задуми завершилися вдало. Куди ти нині зібрався йти? Навіщо навідався сюди?

— Щоби побачити, як просувається твоя робота, друже, — відказав Ґандальф. — І щоби подякувати тобі за допомогу в усьому, чого ми досягнули.

— Грум, що ж, це таки справедливо, — сказав Деревобородий, — бо енти, безперечно, добре впоралися зі своїм завданням. І не лише знищуючи тих, грум... тих проклятущих убивць дерев, котрі мешкали тут. Адже у нас була велика навала тих бурарум, тих злооких чорноруко-кривоного-крем’яносердо-кігтепальце-дірявочерево-спраглокрових морімайте-сінкагонда, грум, ну, ви народ квапливий, а їхнє повне ймення такс саме довге, як роки муки... тих орків-паразитів. Вони приходили з-за Ріки і з Півночі, а ще з усіх околиць Лауреліндоренану, куди не могли дістатися завдяки Великим, котрі там мешкають.

Він уклонився Володареві та Володарці Лорієну.

— Ті потворні істоти були дуже здивовані, натрапивши на нас на Пустирі, бо ніколи про нас не чули, хоча те саме можна сказати і про кращі народи. Мало хто з них нас пам’ятатиме, бо небагато їх уціліло після зустрічі з нами, а більшість тих, хто вцілів, забрала Ріка. Та це було добре для вас, адже якби вони нас не зустріли, то король зелених луків не далеко заїхав би, а якби і заїхав, то не мав би дому, до якого міг би повернутися.

— Це нам добре відомо, — сказав Араґорн, — і про це ніколи не забудуть ані в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— Ніколи — слово занадто довге, навіть для мене, — відказав Деревобородий. — Краще скажи: доки триватимуть ваші королівства. Та їм доведеться тривати справді довго, щоби виглядати тривалими в очах ентів.

— Почалася Нова Епоха, — озвався Ґандальф, — і в цю епоху може статися так, що королівства людей перетривають тебе, друже Фанґорне. Проте повідай мені: чи впорався ти з дорученням, яке я дав тобі? Як Саруман? Він іще не стомився від Ортанка? Тому зрадникові, напевно, стає кепсько, коли він дивиться на краєвид за його вікном, який ти вдосконалив.

І Деревобородий кинув на Ґандальфа довгий погляд, — майже хитрий, подумав Мері.

— Ет! — сказав ент. — Я чекав, що до цього дійде. Стомився від Ортанка, еге ж? Власне, він справді нарешті дуже стомився, проте не від своєї вежі, а радше від мого голосу. Грумі Я розповідав йому довгі історії чи принаймні такі, які можна вважати довгими у вашій мові.

— Тоді чому ж він слухав їх? Ти заходив до Ортанка? — запитав чарівник.

— Грум, ні, я не заходив до Ортанка! — відповів Деревобородий. — Він сам підходив до свого вікна і слухав, адже не міг здобути новин у жоден інший спосіб, і, хоча новини були для нього вкрай невтішні, він жадібно прагнув їх, і я бачив, що він усе чує. Та я додав до вістей іще чимало того, про що йому варто було поміркувати. Він страшенно втомився. Бо завжди був квапливий. І це його знищило.

— Я помітив, добрий Фанґорне, — зауважив Ґандальф, — що ти надто ретельно наголошуєш: був, підходив, слухав. А тепер що? Невже Саруман мертвий?

— Ні, не мертвий, наскільки мені відомо, — відказав Деревобородий. — Але його тут немає. Так, ось уже сім днів, як його тут немає. Я його відпустив. Од Сарумана залишилося мало, коли він виповз назовні, а щодо тієї червоподібної істоти, котра була при ньому, то вона взагалі нагадувала зблідлу тінь. І не кажи мені тепер, Ґандальфе, що я обіцяв охороняти його, бо я це знаю. Та відтоді багато змінилося. Я утримував його, доки Саруман став безпечний, адже він уже не зможе нікому зашкодити. Ти маєш розуміти, що понад усе я ненавиджу, коли живе створіння ув’язнюють у клітці, тому не міг витримати, щоби навіть такі потвори, як ці двоє, ниділи в полоні без великої на те потреби. Змія, що не має отруйних зубів, може повзати, де їй заманеться.

— Можливо, ти і маєш рацію, — погодився Ґандальф, — але, гадаю, в цієї змії залишився ще один зуб. Саруман не позбувся свого отруйного голосу, відтак, припускаю, він умовив тебе — навіть тебе, Деревобородий! — знаючи слабинку твого серця. Що ж, Сарумана немає, і додати тут нічого. Проте Вежа Ортанк нині повертається у володіння Короля, котрому належить. Утім, напевно, вона йому не потрібна.

— Це ми ще побачимо, — озвався Араґорн. — Однак я дарую ентам цілу цю долину, щоби вони впорядкували її на власний розсуд, а тим часом наглянули й за Ортанком і подбали, щоби ніхто не заходив туди без мого дозволу.

— Ортанк замкнено, — сказав Деревобородий. — Я змусив Сарумана замкнути його й віддати ключі мені. Вони — у Спритнодрева.

Спритнодрев уклонився, як дерево, що гнеться від вітру, і вручив Араґорнові два великі чорні ключі химерної форми, з’єднані сталевим кільцем.