Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 38)

На якийсь час запанувала тиша. Але згодом озвався Араґорн.

— Як я почав, так і продовжу. Ми дісталися до самісінького краю, де годі розрізнити надію та відчай. Зволікати — означає програти. Зараз ніхто з тих, чиї тривалі труди задля Сауронової поразки врешті наразилися на випробування, не має права ослухатися порад Ґандальфа. Якби не він, то все було би втрачено вже дуже давно. Та, попри все, я не збираюся нікого ні до чого змушувати. Нехай інші вирішують що робити на власний розсуд.

Тоді заговорив Ельрогір:

— Ми прибули сюди з півночі саме для цього, й від Ельронда, нашого батька, принесли таку саму пораду. Ми не звернемо з цього шляху.

— Щодо мене, — озвався Еомер, — то я мало знаю про такі таємничі справи, проте глибших знань мені й не потрібно. Зате я знаю ось що, і цього з мене досить: друг мій, Араґорн, допоміг мені та моєму народові, тож я піду за ним туди, куди він покличе. Я йду.

— Особисто я, — сказав Імрагіл, — вважаю Володаря Араґорна своїм сувереном, заявляв він про це своє право чи ні. Його воля для мене — закон. Я також піду. Та на короткий час я замінив Намісника Ґондору, і тепер мій обов’язок — спершу подбати про його народ. Слід бодай трохи зважати на обачність. Ми мусимо підготуватися до всіляких випадковостей, і добрих, і поганих. Адже ще є шанс, що ми переможемо, і, доки на це є надія, Ґондор потрібно захищати. Я не хотів би, щоби ми тріумфально повернулися до зруйнованого Міста і на сплюндровану землю. Адже від рогіримів нам відомо, що з північного флангу від нас є армія, яка ще не вступала у бій.

— Це правда, — відказав Ґандальф. — Однак я і не прошу вас залишати Місто беззахисним. Власне, військо, яке ми поведемо на схід, не мусить бути надто чисельним, адже ми не маємо наміру справді нападати на Мордор. Воно лише мусить бути чисельним настільки, аби викликати на бій мордорських солдатів. І ще воно має швидко пересуватися. Тож я запитую Капітанів: скільки воїнів ми зможемо зібрати й повести за собою щонайдовше за два дні? То повинні бути люди несхитні, котрі підуть добровільно, знаючи, на яку небезпеку наражаються.

— Усі стомлені, а багато хто має поранення, легші чи важчі, — відказав Еомер, — і коней ми багато втратили, а це нелегко пережити. Якщо нам потрібно виїжджати невдовзі, то я сподіваюся повести за собою щонайбільше дві тисячі Вершників, а ще стільки само залишити для оборони Міста.

— Ми маємо враховувати не лише тих, хто боровся разом із нами на цих полях, — мовив Араґорн. — З південних феодів повинні от-от надійти нові сили, адже тепер узбережжями можна пересуватися вільно. Два дні тому я вирядив сюди з Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі воїнів, очолених безстрашним Анґбором. Якщо ми виступатимемо за два дні, то вони майже дійдуть сюди. Крім того, я наказав багатьом людям плисти за мною вгору Рікою на будь-яких суднах, які їм поталанить здобути, а з таким вітром вони вже незабаром будуть поблизу. Втім, декілька кораблів уже прибуло до Гарлонда. Я стверджую, що ми зможемо вивести сім тисяч кінних і піших воїнів та залишити в Місті більше оборонців, аніж було тут, коли розпочався напад.

— Браму розтрощено, — зазначив Імрагіл, — а де нам тепер узяти таких майстрів, котрі змогли би її відбудувати і встановити заново?

— В Ереборі в Королівстві Даїна є такі майстри, — відповів Араґорн, — і якщо всі наші надії не зійдуть нанівець, тоді в належний час я виряджу Ґімлі, Ґлоїнового сина, по ремісників із-під Гори. Та люди — це краще, ніж брами, бо жодна брама не встоїть супроти нашого Ворога, якщо люди покинуть її.

Отак і завершилася нарада володарів, і вони домовилися вирушати в дорогу вже наступного ранку зі сімома тисячами воїнів, якщо стільки пощастить зібрати. І більшість тих воїнів мала бути піша, бо прямували вони до страхітливих земель. Араґорн повинен був обрати дві тисячі з-поміж тих, кого привів із Півдня; Імрагіл мав знайти три з половиною тисячі; Еомер мусив надати п’ятсот рогіримів, котрі не мали коней, але були боєздатні, а сам він мав очолити ще п’ять сотень найкращих кінних Вершників; також слід було сформувати ще один загін із п’яти сотень верхівців, серед котрих мали бути Ельрондові сини з дунедайнами та лицарі з Дол-Амрота — разом шість тисяч піхотинців і тисяча кіннотників. Але головні сили рогіримів — понад три тисячі воїнів під орудою Ельфгельма — повинні були влаштувати засідку на Західній Дорозі, щоби затримати ворогів, котрі були в Анорієні. Найпрудкіших вершників негайно вирядили на північ — зібрати останні новини — й на схід від Осґіліата і дороги до Мінас-Морґула.

І, коли було перелічено всі їхні сили та обдумано, куди і якою дорогою їм слід рухатися, Імрагіл раптом голосно засміявся.

— Без сумніву, — скрикнув він, — це найбільший жарт за цілу історію Ґондору: ми повинні зі сімома тисячами воїнів (а у дні слави цього королівства навіть його авангард був чисельніший!) напасти на гори та на непроникну браму Чорної Землі! Це все одно, що дитина погрожувала би луком із волосіні та з вербової галузки лицареві в обладунках! Якщо Темному Володареві відомо все, про що ви кажете, Мітрандіре, то він, мабуть, радше всміхнеться, ніж злякається, і розчавить нас своїм мізинцем, ніби комаху, що задумала його вжалити!

— Ні, він спробує впіймати комаху і вирвати в неї жало, — відказав Ґандальф. — А дехто з нас має таке ймення, яке одне вартує більше, ніж ціла тисяча лицарів в обладунках. Ні, він не всміхатиметься.

— І ми — теж, — докинув Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий, аби сміятися. Ні, це останній хід у великій партії, і для котроїсь зі сторін гра неодмінно завершиться, — й він видобув Андуріла, і меч зблиснув на сонці. — Я не заховаю тебе до піхов аж до завершення останньої битви.

Розділ 10

Чорна брама відчиняється

ерез два дні ціла Західна армія вишикувалася на Пеленнорських полях. Військо орків і східнян звернуло туди з Анорієну, та зненацька мордорські вояки, котрих заскочили та розпорошили рогірими, похитнулись і майже без бою втекли до Кайр-Андросу. Тож цю загрозу було відвернуто, з Півдня до звитяжців надходили нові сили, й Місто було захищено якнайкраще. Розвідники доповідали, що на східних дорогах ворогів не видно ніде, аж до Роздоріжжя Скинутого Короля. Відтак усе було готово для останнього удару.

Леґолас і Ґімлі знову їхали разом у загоні Ґандальфа й Араґорна, які перебували в авангарді з дунедайнами та з Ельрондовими синами. Проте, на прикрість, Мері вони зі собою не взяли.

— Ти не пристосований до такої подорожі, — сказав Араґорн. — І тут нічого соромитися. Навіть якщо ти під час цієї війни вже не спроможешся на подвиг, твої попередні діяння уславлять тебе навіки. Переґрін поїде на битву, щоби представляти ширський народ. І не заздри йому, бо, хоча він і виконував свої обов’язки так добре, як те йому дозволяла фортуна, до твого вчинку Піпінові ще тягнутись і тягнутися. Щиро кажучи, всі ми зараз в однаковій небезпеці. Так, можливо, нам судилося знайти свою смерть перед Мордорською Брамою, та, якщо ми і справді там загинемо, тоді й на тебе чекатиме останній бій. Байдуже, тут чи деінде — там, де захопить тебе чорний потік. Прощавай!

Тож Мері понуро стежив за останніми приготуваннями армії. Поряд стояв Берґіл, який теж був пригнічений: його батько очолював загін мешканців Ґондору, бо не міг долучитися до Варти, доки його вчинок не розсудить Володар Міста. Піпін мав іти в тім самім загоні як солдат Ґондору. Мері бачив його неподалік — невисоку виструнчену постать серед рославих чоловіків Мінас-Тіріта.

Нарешті заграли сурми, й військо рушило. Підрозділ за підрозділом, загін за загоном розвертались і прямували на схід. Вони вже давно зникли з очей, просуваючись великою дорогою до Насипу, а Мері ще довго не йшов звідтіля. Ранкове сонце востаннє зблиснуло на списах і на шоломах, а гобіт стояв із похиленою головою та з важким серцем, самотній і осиротілий. Усі, до кого він був небайдужий, подались у морок, що висів у далекому небі понад сходом; а в його душі залишилася хіба дрібка надії ще раз зустріти хоча б когось із них.

Ніби викликаний до життя розпачливим настроєм, у його руці знову озвався біль. Мері почувався старим і слабким, а сонячне світло не зігрівало його. Та Берґілів дотик пробудив гобіта.

— Ходімо, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, вам досі боляче. Я допоможу вам добратися до цілителів. Але не бійтеся! Вони повернуться. Людей із Мінас-Тіріта ще ніхто не перемагав. А тепер у них до того ж є Володар Ельфійський Самоцвіт і Береґонд із Варти також.

Перед полуднем армія дісталася до Осґіліата. Там метушливо працювали ремісники та майстри, котрі наразі не брали участі у боях. Одні зміцнювали пороми та кладки, які ворог, утікаючи, частково зруйнував; інші збирали запаси і трофеї; ще інші нашвидкуруч будували захисні споруди зі східного боку Ріки.

Авангард проминув руїни Старого Ґондору та широку Ріку, а тоді поїхав далі довгою прямою дорогою, що у дні розквіту того королівства бігла від чудової Вежі Сонця до високої Вежі Місяця, яка згодом у тій моторошній долині перетворилася на Мінас-Морґул. Через вісім миль після Осґіліата військо зупинилося: завершився перший день маршу.