Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 37)

— Очі ґномів не такі далекозорі, — сказав Ґімлі. — Втім, Араґорн й справді був надзвичайно могутній того дня. Атож, цілий чорний флот був у його руках, і він вибрав собі найбільший корабель, і зійшов на нього. Тоді, за наказом нашого капітана, засурмили всі ті численні сурми, які ми відібрали у ворогів, і Примарне Воїнство відступило на берег і завмерло, мовчазне та ледь помітне: видно було тільки червоні вогники в їхніх очах і заграви суден, що палали. І Араґорн звернувся до Мерців, крикнувши могутнім голосом: «Почуйте слово Ісільдурового Спадкоємця! Ви виконали свою клятву. Повертайтеся й уже ніколи не тривожте цих долин! Линьте додому і спочивайте з миром!..» І тоді Король Мерців став перед своїм військом, і зламав свій спис, і кинув його долі. Потім низько вклонився Араґорнові й відвернувся, а ціле сіре військо миттю знялось і зникло, мов імла, яку відносить несподіваний порив вітру. І мені здалося, ніби я пробудився зі сну... Тієї ночі ми перепочивали, та інші тим часом працювали. Бо на волю випустили багатьох бранців і звільнили багатьох рабів, котрі належали до ґондорського народу й котрих захопили під час набігів; невдовзі біля нас зібралося чимало людей із Лебенніну та з Етіру, прибув також Анґбор із Ламедону разом із усіма вершниками, котрих він спромігся скликати. Страх перед Мерцями вже не дошкуляв людям, тому вони прийшли нам допомогти і поглянути на Ісільдурового Спадкоємця, бо поголос про нього ширився скрізь, мовби вогонь у темряві... І це — майже кінець нашої історії. Упродовж того вечора й тієї ночі люди полагодили багато суден, на які набрали команди, а вранці флот вирушив у путь. Тепер мені здається, що все це відбулося давно-давно, хоча насправді то було тільки передучора вранці — на шостий день, відколи ми виїхали зі Смурного Капища. Втім, Араґорна квапив острах, що його військо може спізнитися... «Від Пеларґіра до пристаней у Гарлонді двадцять миль і ще сім, — сказав він. — Але до Гарлонду ми мусимо дістатися завтра, бо інакше нас спіткає остаточна поразка...» На веслах тепер сиділи вільні люди, і мужньо вони трудилися, та ми все одно повільно піднімалися вгору Великою Рікою, бо змагалися з її течією. І хоча на півдні вона не дуже прудка, вітер не допомагав нам. Важко було би мені на серці, попри всі наші перемоги в гаванях, якби Леґолас раптом не засміявся... «Не хнюп свою бороду, Дарінів сину! — сказав він. — Адже мовлять: що скрута страшніша, то надія сильніша». Про те, яку надію мій друг роздивився в далечі, розповісти він не захотів. Коли запала ніч, темрява стала ще густіша, ніж раніше, і наші серця роз’ятрилися, бо ген на Півночі ми побачили попід хмарою червону заграву, й Араґорн мовив: «Мінас-Тіріт у вогні»... Однак опівночі надія і справді відродилася. Майстерні в морській справі етірці, пильно вдивляючись на південь, повідомили, що свіжий вітер із Моря несе до нас зміни. Ще задовго до світанку на щоглах наших кораблів затріпотіли вітрила, і швидкість наша зростала, доки ранок забілив піною прови суден. А далі вже було те, про що вам відомо: попутний вітер підганяв нас, у небі визирнуло Сонце і, коли минули три ранкові години, ми прибули до Гарлонду і розгорнули парадний бойовий штандарт. Хай що трапиться згодом, а то був таки великий день і урочий час!

— Хай яким є майбутнє, величні вчинки не втрачають своєї ваги, — сказав Леґолас. — Похід Стежками Мерців був величним діянням. І величним буде, хоч би в Ґондорі й не залишилося нікого, хто би міг його оспівати у прийдешні часи.

— А таке може статися, — спохмурнів Ґімлі. — Бо Араґорнове та Ґандальфове обличчя були понурі. Мені дуже цікаво, що вони вирішать там, унизу, в наметах. Адже особисто я — так само, як і Мері — волів би, щоби та наша перемога поклала край війні. Проте, хоч би що судилося нам іще зробити, я прагну брати в тому участь, аби уславити народ зі Самотньої Гори.

— А я — щоб уславити народ із Великого Лісу, — додав Леґолас, — і з любові до Володаря Білого Дерева.

Потому всі мовчки сиділи на стіні, занурившись кожен у свої роздуми, а тим часом між капітанами тривала суперечка.

Коли Принц Імрагіл попрощався з Леґоласом і з Ґімлі, він одразу послав по Еомера і разом із ним вийшов із Міста, попрямувавши до Араґорнових наметів, напнутих у полі неподалік од того місця, де загинув Король Теоден. І там вони тримали раду: Принц Імрагіл, Еомер, Ґандальф, Араґорн і Ельрондові сини.

— Панове, — почав Ґандальф, — вислухайте слова, що їх сказав перед смертю Намісник Ґондору: «Ти можеш тріумфувати на Пеленнорських полях один день, але жодна твоя перемога не скине Силу, яка повстає на сході». Я прошу вас не впадати, як він, у відчай, а тільки поміркувати над правдою, що є в цих словах... Видючі Камені не брешуть. До цього їх не змусить навіть Володар Барад-дŷра. Можливо, він і зумів би, та навіщо? Адже це його воля обирає, що повинні побачити слабші за нього духом, чи змушує їх помилятись у тлумаченні того, що вони бачать. Хай там як, а в тому, що Денетор побачив правду, коли угледів могутні війська, які Мордор виставив супроти нього, й ті, які щойно шикувались у бойові порядки, сумніватися годі... Нашої потуги ледве вистачило для того, щоби відбити перший великий наступ. Другий буде ще страхітливіший. Тож ми маємо мало надії на остаточну перемогу в цій війні, й Денетор знав про це. Зброя не допоможе нам перемогти, ні якщо ми сидітимемо тут і спробуємо перечікувати облогу за облогою, ні якщо виступимо на бій, аби нас здолали на протилежному березі Ріки. Вибирати треба менше з двох лих; і здоровий глузд підказує, що слід зміцнити ті твердині, які досі нам належать, і чекати нападу, — так, можливо, нам пощастить бодай ненадовго віддалити час кінця.

— Отже, ви волієте, щоби ми відступили до Мінас-Тіріта чи Дол-Амрота, чи до Смурного Капища і сиділи там, як дітлашня біля піскових замків, очікуючи на приплив? — запитав Імрагіл.

— Така порада була би для тебе не новою, — сказав Ґандальф. — Хіба впродовж цілого Денеторового правління ти робив щось інше? Ні! Я ж лише сказав, що це було би розважливо. Проте я не раджу бути розважливими. Я сказав, що ми не здобудемо перемоги з допомогою зброї. Я сподіваюся на перемогу, та не збройну. Хоч би що вирішили ми тут, а в центрі всього перебуває Перстень Влади, він є основою Барад-дŷра та Сауроновою надією... Про цю річ, панове, ви всі нині вже знаєте достатньо, щоби зрозуміти і наше скрутне становище, і Сауронове. Якщо він поверне Перстень собі, тоді ваша відвага марна, бо його перемога буде швидкою та цілковитою — такою цілковитою, що ніхто, доки триватиме цей світ, не зможе передбачити, чим вона закінчиться. Якщо Перстень знищать, тоді Саурон упаде. І впаде він так низько, що ніхто не зможе передбачити, чи підніметься колись. Адже разом із Перснем Темний Володар втратить більшу частину тієї своєї сили, яка була в нього від початку, й усе, що породила чи створила та сила, піде прахом, а сам Саурон довіку залишиться калікою, стане просто лютим духом, котрий поїдатиме сам себе в пітьмі й ніколи вже не зможе вирости і прибрати тілесну подобу. Так зійде нанівець могутнє зло цього світу... Так, є інші втілення зла, які можуть з’явитися замість нього, бо і Саурон — лише прислужник чи емісар. Одначе нам не судилось опанувати всі течії світу — ми повинні лише віддати свої внутрішні сили заради того, щоби покращити ту епоху, в якій нам доводиться жити, щоби викорінити зло на відомих нам полях, аби ті, хто прийде після нас, бралися до обробітку чистої землі. А яка тоді буде погода — на те ми вплинути не владні... Саурон також знає все це, а ще знає, що коштовна річ, яку він загубив, знову знайшлася, проте він іще не відає, де вона, — на це ми принаймні сподіваємося. Тож зараз його долають страхітливі сумніви. Бо якщо ми знайшли її, то серед нас є немало сильних духом, аби заволодіти нею. Це він теж знає. Адже я не помилюсь, Араґорне, якщо скажу, що ти показав себе Сауронові в Камені Ортанка?

— Так, перш ніж виїхати з Горнбурґа, — відповів Араґорн. — Я вважав, що вже час і що Камінь потрапив до наших рук саме з тією метою. Тоді минуло десять днів, відколи Персненосець подався на схід од Рауросу, тож я гадав, що Око Саурона слід відволікти від його земель. Після повернення до Вежі Темному Володареві нечасто кидали виклик. Однак, якби я завбачив, який блискавичний надійде удар у відповідь, то, можливо, і не наважився би постати перед ним. Мізерний час дали мені, щоби встигнути вам на допомогу.

— Як же це? — запитав Еомер. — Ти кажеш, що все буде марно, якщо Саурон отримає Перстень. А чому він не завдає нам удару, якщо думає, що Перстень у наших руках?

— Наразі він іще не впевнений у цьому, — сказав Ґандальф, — і він ще не вибудував свою потугу, а тому й вичікує допоки ми ще в безпеці, як це робимо й ми. А ще ми могли би не встигнути навчитись уповні володіти Перснем за один день. Утім, Перстень може належати лишень одному господареві, а не багатьом, тож Саурон вичікуватиме, коли ми почнемо гризтися між собою, коли один із могутніх стане тим господарем і підкорить собі решту. Тоді Перстень зможе допомогти Ворогові, якщо той діятиме раптово... Він спостерігає. Він багато бачить і багато чує. Його назґŷли досі тут поблизу. Вони промайнули над цим полем перед сходом сонця, хоча мало хто зі стомлених і сплячих звернув на них увагу. Саурон вивчає знаки: Меч, який позбавив його скарбу, перековано; вітри долі повернули на нашу користь; несподівана поразка першого нападу; загибель його Капітана... Ми бесідуємо тут, а тим часом його сумнів зростає. Око Саурона прикипіло до нас і не бачить нічого, що рухається. Тож нехай так і буде надалі. У цьому наша надія. І ось що я раджу. Ми не маємо Персня. Мудрий чи нерозважний то був учинок, але ми відправили його на знищення, щоби він не знищив нас. Без Персня ми не зможемо силою подолати силу Ворога. Проте ми мусимо будь-якою ціною відвертати Око від справжньої небезпеки. Ми не здобудемо перемоги зброєю, та наша зброї дасть Персненосцеві єдиний, нехай і примарний, шанс... Ми мусимо продовжити те, що розпочав Араґорн. Мусимо підштовхнути Саурона до останнього удару. Ми повинні викликати на себе його приховану військову потугу, щоби його земля спорожніла. Ми мусимо стати наживкою, щоби його щелепи зімкнулися довкола нас. І він, піддавшись надії та жадобі, заковтне наживку, бо угледить у такому поспіху пиху нового Персневласника. І Ворог скаже: «Ну й ну! Він вистромив свою шию надто швидко і надто далеко. Нехай наближається, а я спостерігатиму, а тоді впіймаю його в пастку, з якої він уже не втече. Я розчавлю його, і те, що він так зухвало забрав у мене, навіки буде моїм»... Ми мусимо цілком свідомо впійматись у ту пастку — мужньо, проте майже без надії визволитися. Бо, любі панове, може статися так, що ми безповоротно загинемо в чорній битві далеко від живих земель, і навіть якщо Барад-дŷр буде повалено, ми не доживемо до того, щоби побачити нову епоху. Та це, гадаю, і є наш обов’язок. І краще вже загинути так, аніж просто загинути, — бо ми все одно загинемо, навіть якщо сидітимемо тут, — і, помираючи, знати, що нова епоха вже не настане ніколи.