Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 36)
— Це — справедливий володар і могутній капітан людей, — сказав Леґолас. — Якщо такі люди служать Ґондору в дні занепаду, то на зорі часів Ґондор і справді був навдивовижу могутнім.
— Либонь, і майстерне каменярство належить до часів первісної забудови, — додав Ґімлі. — З людськими зачинами завжди так: то мороз навесні, то задуха влітку — вони вкрай рідко виправдовують очікування.
— Зате їхнє насіння дуже тривке, — заперечив Леґолас. — Воно лежить у куряві та гниє, щоби навесні знову відродитись у несподіваний час і в несподіваних місцях. Діяння людей перетривають нас, Ґімлі.
— Та, врешті, гадаю, перетворяться лише на тіні того, що з них заповідалося, — наполіг ґном.
— На це ельф не знає, як відповісти, — відказав Леґолас.
Аж тут надійшов слуга Принца і повів їх до Осель Зцілення, і там вони знайшли своїх приятелів у саду, і веселою була їхня зустріч. Якусь часину четверо друзів гуляли та розмовляли, насолоджуючись перелітною миттю спокою, і відпочивали під ранковим сонцем високо у вітряних колах Міста. Потому Мері стомився, й усі вмостилися на стіні, що оточувала зелений моріжок Осель Зцілення, а попереду, на південь од них, мерехтів у сяйливому промінні Андуїн, линучи вдалину та зникаючи навіть із Леґоласових очей серед широких рівнин і зеленуватого марева Лебенніну й Південного Ітілієну.
І от Леґолас замовк, хоч інші не припиняли балачок, і поглянув на сонце, і, пильно придивившись, побачив білих морських пташок, які мчали вгорі за Рікою.
— Дивіться! — скрикнув він. — Чайки! Вони летять углиб краю. Ці птахи для мене — диво. І тривога для серця. Я бачив їх тільки одного разу: коли ми прибули до Пеларґіра. Там я, їдучи на битву кораблів, почув, як вони кричать. І завмер, забувши про війну в Середзем’ї, бо їхнє ячання розповіло мені про Море. Море! На жаль, я ще ніколи не бачив його. Але туга за ним живе глибоко в серці цілого мого народу і її небезпечно розбурхувати. Шкода, що я побачив цих чайок, бо тепер не буде мені спокою ні під буком, ні під в’язом.
— Не кажи так! — скрикнув Ґімлі. — У Середзем’ї безліч речей, які варто побачити, на нас чекає ще багато подвигів. Але якщо весь світлий народ подасться до Гаваней, то для тих, хто приречений тут залишитися, барви світу потьмяніють.
— Авжеж, потьмяніють і вичахнуть! — сказав Мері. — Ти не повинен іти до Гаваней, Леґоласе. Тут ніколи не переведуться малі чи великі істоти — і навіть кілька мудрих Гномів, як-от Ґімлі, — котрим ти будеш потрібен. Я принаймні на це сподіваюся, хоч і передчуваю, що найгірший період цієї війни ще попереду. От якби все вже закінчилось, і закінчилося добре!
— Не будь такий похмурий! — скрикнув Піпін. — Світить сонце, і ми тут усі разом — на день чи на два. Я хочу якомога більше дізнатися про вас усіх. Ну ж бо, Ґімлі! Ти і Леґолас згадували про ваші дивні мандри з Бурлакою вже разів зо двадцять цього ранку. Проте так нічого й не розповіли до пуття.
— Тут сонце, може, і світить, — відповів Ґімлі, — проте деякі спогади про ту дорогу я не хочу видобувати з темряви забуття. Якби я знав, що там на мене чекатиме, то не подався би на Стежки Мерців навіть заради дружби.
— Стежки Мерців? — перепитав Піпін. — Я чув, як Араґорн згадував ту назву, і мені було цікаво, що це означає. Може, таки розповіси нам про них бодай трохи?
— Лише неохоче, — відказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі мене спіткав сором. Мене, Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий вважав себе твердішим за людей і затятішим за будь-якого ельфа. А опинився ні в сих ні в тих. Я рухався вперед лише завдяки Араґорновій волі.
— І любові до нього — теж, — додав Леґолас. — Бо всі, хто з ним знайомий, по-своєму люблять його, навіть холодна панна рогіримів. Рано-вранці того дня, коли ви, Мері, приїхали сюди, ми залишили Смурне Капище, і тамтешній народ відчував такий страх, що ніхто не хотів бодай глянути на нас, коли ми від’їздили, крім Володарки Еовин, яка лежить тепер недужа отам, в Оселі. Гірке то було прощання, і мені гірко було на все те дивитися.
— А от моє серце вболівало тільки за мене самого, — сказав Ґімлі. — Ні! Я не розповідатиму про ті мандри.
Він замовк, але Мері та Піпін так гаряче впрошували їх, що Леґолас нарешті не витримав і мовив:
— Я розкажу вам те, чого для вас буде цілком досить, бо я не відчував жаху і не боявся людських примар, котрих вважав безсилими і хирлявими.
Далі він стисло розповів гобітам про заселену привидами дорогу попід горами, про понуре місце зустрічі біля Ереху та про великий — тривалістю шістдесят дві милі — похід звідти до Пеларґіра на Андуїні.
— Чотири дні й чотири ночі та ще майже цілу п’яту ніч їхали ми від Чорного Каменя, — правив ельф. — І — о диво! — мордорська темрява додавала мені надії, бо в тій пітьмі Примарне Військо ставало дедалі сильнішим і жахливішим на вигляд. Дехто з воїнів ішов, дехто їхав, але всі вони рухалися з однаковою, неймовірною для нас, швидкістю. Просувалися безшумно, втім очі їхні світилися. На верховинах Ламедону примари перегнали наших коней, випередили нас і були би промчали собі далі, якби Араґорн не зупинив їх... За його наказом, вони відступили назад. «Навіть тіні людей підкоряються йому, — подумав я. — Вони і справді допоможуть Араґорнові у скруті!..» Один день ми їхали засвітла, а потому настав день без світання, та ми не припиняли рух і переправилися через Кіріл та Рінґло. Третього дня ми прибули до Лінгіру понад гирлом Ґільрайну. Там ламедонці боролися за броди з лихими мешканцями Умбара та Гараду, котрі пливли вгору рікою. Проте і захисники, і нападники покидали зброю і втекли, коли побачили нас, — вони волали, що їх атакує Король Мерців. Тільки Анґборові, Володарю Ламедону, вистачило сміливості зустрітися з нами, тож Араґорн наказав йому збирати свій народ і рушати навздогін за нами, якщо стане снаги, коли пройде Сіре Військо... «Ісільдурів Спадкоємець потребуватиме тебе в Пеларґірі», — сказав він... Отак ми переправилися через Ґільрайн, а мордорські посіпаки безладно втекли від нас, і тоді ми трохи перепочили. Та невдовзі Араґорн підвівся зі словами: «Послухайте мене! На Мінас-Тіріт уже напали. Боюся, його захоплять, доки ми над’їдемо». Тож усі знову скочили в сідла, хоч іще не закінчилася ніч, і помчали рівнинами Лебенніну так швидко, як тільки могли розігнатися наші коні.
Леґолас замовк і зітхнув, а потім, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:
— Ті поля в піснях мого народу зелені, а тоді ми застали їх потемнілими — сірими пустками, які зникали в чорноті попереду. І широкими тими теренами, байдуже топчучи копитами трави та квіти, ми переслідували наших ворогів день і ніч, аж доки, врешті-решт, дісталися до Великої Ріки... Тоді серце моє затріпотіло, бо мені здалося, що ми наблизилися до Моря: вода просторилася ген у темряві, а на березі квилила безліч морських птахів. О, горе мені, що я почув квиління чайок! Хіба Володарка не застерігала мене від цього? Тепер я їх не забуду.
— А я от на них не зважив, — сказав Ґімлі, — бо тоді ми нарешті дали запеклий бій. Там, у Пеларґірі, стояв головний умбарський флот — п’ятдесят могутніх кораблів і чимало менших суден. Багато хто з тих, кого ми переслідували, дістався до гаваней раніше за нас і приніс зі собою страх; тож декотрі судна відчалили, намагаючись утекти, і спускалися за течією Ріки чи приставали до протилежного берега, а деякі менші човни охопило полум’я. Проте гарадрими, котрим уже нікуди було відступати, розвернулись і приготувалися дати нам відсіч: розпач додав їм люті, й вони, поглянувши на нас, засміялися, бо армія їхня все ще була велика... Араґорн же спинився і закричав гучним голосом: «Нумо, вперед! Чорним Каменем я заклинаю вас!» І зненацька Примарне Воїнство, що доти трималось осторонь, налетіло, мовби сірий потік, змітаючи все на своєму шляху. Я чув приглушені крики, тихе сурміння ріжків і шепіт безлічі далеких голосів — ніби відлуння давно забутої битви за часів Темноліття. Воїни оголили тьмяні мечі, та чи були ті леза гострими через стільки років, того я не знаю, бо Мерцям уже не потрібна була інша зброя, крім страху. Ніхто не міг устояти перед ними... Вони пробралися на кожен корабель, що тікав Рікою, а далі полинули понад водою до тих, які стояли на якорях; і всі моряки, охоплені шалом та жахом, стрибали за борт, окрім хіба що прикутих до весел рабів. Ми безпечно врізались у лави ворогів, котрі втікали від нас, і гнали їх, неначе вітер листя, доки дісталися до узбережжя. Тоді на кожен із великих кораблів, які там залишились, Араґорн послав когось із дунедайнів, і вони втішали бранців, котрі були на борту, і наказували їм відкинути страх та звільнитися... Ще до кінця того темного дня супротивник припинив опір: усі чи то потонули, чи повтікали на південь, сподіваючись пішки дістатися до своїх країв. Чудним і дивовижним здалося мені те, що мордорські задуми порушили примари темряви і страху. Ворога вразили його ж таки зброєю!
— І справді, дивно, — погодився Леґолас. — У ту годину я поглянув на Араґорна й подумав, яким величним і жахливим Володарем він міг би стати, маючи таку силу волі, якби вирішив забрати Перстень собі. Мордор недарма боїться його. Проте шляхетність Араґорнового духа годі осягнути Сауронові, бо Араґорн — один із нащадків Лутієн. І рід його ніколи не перерветься, хоч би скільки довгих років минуло.