Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 40)

Капітани Заходу не мали іншого вибору, крім догравати свою роль до кінця. Тож Араґорн так вишикував своє військо, щоби ним було якнайзручніше керувати: його воїни піднялися на два великі пагорби з роздовбаного каміння та із землі, — ці пагорби орки нагромадили за роки важкої праці. Перед ними в напрямку Мордору лежало, неначе рів, величезне болото зі смердючою грязюкою та зі затхлими плесами. Коли все було готово до бою, Капітани поїхали до Чорної Брами з чисельною кінною охороною, зі стягом, з герольдами та сурмачами. То їхали Ґандальф — як головний герольд, і Араґорн із Ельрондовими синами, й Еомер Роганський та Імрагіл, і Леґолас та Ґімлі; Переґрінові теж наказали їхати, щоби кожен ворог Мордору мав свого свідка. І от вони під’їхали до Мораннону на відстань крику, і розгорнули стяг, і заграли в сурми, і герольди виструнчились, і їхні дзвінкі голоси полинули вгору, до зубчастої стіни Мордору.

— Виходьте! — гукали вони. — Нехай Володар Чорної Землі вийде до нас! І нехай здійсниться правосуддя. Він-бо розпочав несправедливу війну з Ґондором і захопив його землі. Відтак Король Ґондору вимагає, щоби він відповів за скоєне лихо і щез навіки. Виходьте!

Довгою була тиша: ні з муру, ні від брами не долинало ні крику, ні звуку у відповідь. Але Саурон уже добре спланував свої дії, постановивши спершу жорстоко побавитися з цими мишами, а вже опісля їх убити. Так і сталося: щойно Капітани почали розвертатись, аби їхати геть, як тишу зненацька було порушено. Розлігся довгий розкотистий бій велетенських барабанів, схожий на грім у горах, далі пронизливо заграли ріжки, й від того звуку здригнулося каміння, а люди затулили вуха, бо їм стало боляче. І тієї самої миті двері Чорної Брами раптом відчинилися з голосним брязкотом, і з них виїхало посольство від Темної Вежі.

Попереду їхала висока зловісна подоба верхи на коні, якщо то, звісно, був кінь — велетенський і страхітливий звір, чия морда нагадувала огидну маску, більше схожу на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях палахкотіло полум’я. Вершник був одягнений у чорне, і його високий шолом теж був чорний, але то була не Примара Персня, а якась жива істота. То був Лейтенант Вежі Барад-дŷр, чийого імені не пригадує жодна легенда, бо і сам він його забув. І він сказав:

— Я Глашатай Саурона.

Оповідають, що то був відступник із роду тих, кого нарекли Чорними Нуменорцями, — вони заснували свої поселення в Середземні за часів правління Саурона й ушановували його, бо їх зачарували його зловісні знання. А цей Посланець перейшов на службу Темній Вежі, щойно вона вперше здійнялася після повалення, і, будучи дуже підступним, зумів здобути найвищу ласку свого Володаря, і вивчив усілякі чари, і збагнув багато прагнень Сауронового духа, і був жорстокіший за будь-якого орка.

І саме він виїхав тепер із Брами, а при ньому був лише нечисельний загін солдатів у чорних обладунках і єдиний стяг — чорне поле з червоним знаком Лихого Ока на ньому. Відтак, зупинившись за кілька кроків перед Капітанами Заходу, Лейтенант зміряв їх зверхнім поглядом і засміявся.

— Чи є хтось серед цієї черні, кому дано владу говорити зі мною? — запитав він. — Або кому вистачить клепки мене зрозуміти? Певно, що не тобі! — насміхався посланець, зневажливо звертаючись до Араґорна. — Щоби стати королем, потрібно мати більше, ніж друзку ельфійського скла чи цей набрід! Авжеж, будь-який розбійник на цих пагорбах може похизуватися кращим почтом!

Араґорн не відповідав нічого, тільки дивився супротивникові в очі, не відводячи погляду, тож вони кілька секунд змагалися так один із одним, а потому, хоч Араґорн і не поворухнувся чи не сягнув рукою до зброї, його суперник здригнувся й поточився, ніби ухиляючись од удару.

— Я герольд і посол, на мене не можна нападати! — скрикнув він.

— Там, де цього правила дотримуються, — озвався Ґандальф, — посли зазвичай не поводяться так нахабно. Проте тобі ніхто не погрожував. Тобі нічого нас боятися, доки виконуєш своє доручення. Та якщо твій господар останнім часом не помудрішав, то тебе не порятують і всі його прислужники.

— Отже, — відказав Посланець, — це ти тут за промовця, сивобородий старцю? Чи це не про тебе, бува, нам інколи доводилося чути, і про твої мандри, під час яких ти плів свої вічні змови та здійснював їх чужими руками? Цього разу ти надто далеко запхав свого носа, пане Ґандальфе, — тому побачиш, що спіткає того, хто необачно чіпляє свою павутину до ніг Саурона Могутнього. Я маю подарунки, які мені наказано показати — тобі зокрема.

Він подав знак одному з охоронців, той підійшов і підніс йому щось, загорнуте у чорні шмати.

Посланець зірвав їх і, на подив та жах усіх Капітанів, спершу показав їм короткий меч, який належав Семові, тоді — сірий плащ із ельфійською прикрасою, а насамкінець — кольчугу з мітрилу, що її носив Фродо, загорнуту в його рам’я. Темрява заслала очі всім Лейтенантовим супротивникам, і в мить зловісної тиші їм здалося, ніби світ іще стоїть, як стояв, але серця їхні зупинились і померли, а остання надія зникла. Й Піпін, який стояв за Принцом Імрагілом, рвонувся було вперед, зойкнувши від горя.

— Цить! — кинув йому Ґандальф суворо й відіпхнув гобіта назад, а Посланець голосно засміявся.

— То ти маєш при собі ще одного такого бешкетника! — скрикнув він. — Яка тобі з них користь — того я вгадати не можу, та вирядити їх шпигунами до Мордору — тут ти перевершив свою звичну глупоту! Проте все одно я йому вдячний, бо тепер стало очевидно, що цей розбишака уже бачив раніше ці подарунки, і ти цього не заперечиш.

— Я не маю наміру цього заперечувати, — відказав Ґандальф. — Я справді знаю їх усіх і всю їхню історію, а ти, підступний Глашатаю Саурона, незважаючи на твої кпини, не зможеш похвалитися тим самим. Але навіщо ти приніс мені ці речі?

— Ґномівська кольчуга, ельфійський плащ, лезо переможеного Заходу та шпигун зі щурячого народу Ширу — ні, не заперечуй! Нам дуже добре все це відомо — ось і ознаки змови. Ну-бо, можливо, істота, котра все це носила, нічого для тебе не важила і ти не оплакуватимеш її як утрату, а може, й навпаки — вона була тобі дорога? Якщо так, то покопирсайся хутенько в рештках своїх мізків. Саурон не любить шпигунів, і якою буде доля цього — залежить од твого вибору.

Ніхто не відповів йому, та Посланець бачив їхні посірілі від страху обличчя і сповнені жахом очі, тому засміявся знову, бо вважав, що здійснив удалий хід.

— Гаразд, гаразд! — не вгавав Посланець. — Бачу, він таки був дорогий тобі. Чи, може, ти доручив йому таке завдання, яке він мусив не провалити? Проте провалив. І тепер зазнає пожиттєвої муки — такої довгої та повільної, яку лише здатні створити чари Великої Вежі: він ніколи не звільниться, хіба що зламається і стане геть інакшим, і тоді він прийде до тебе, аби ти побачив, що ти накоїв. Так, безперечно, і буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.

— Оголоси їх, — відказав Ґандальф упевнено, проте ті, хто був поруч, прочитали муку на його обличчі: тепер він й справді здавався старим і вичахлим, розчавленим, переможеним остаточно.

І вони не сумнівалися, що чарівник погодиться на все.

— Ось тобі умови, — відповів Посланець і всміхнувся, оглядаючи всіх, одного за одним. — Ґондорський набрід і його обдурені союзники негайно відійдуть за Андуїн, заздалегідь присягнувши ніколи не виступати супроти Саурона Могутнього зі зброєю в руках, відкрито чи приховано. Усі землі на схід од Андуїну довіку належатимуть лише Сауронові. Землі на захід од Андуїну аж до Імлистих Гір і Роганської Ущелини будуть данниками Мордору, і люди там не матимуть зброї, проте їм дозволять керувати власними справами. Натомість вони допоможуть відбудувати Ісенґард, який так нерозважливо зруйнували, й він також належатиме Сауронові, і там мешкатиме його намісник, але не Саруман, а хтось більше вартий довіри.

Зазирнувши в очі Посланцеві, Капітани прочитали його думки. Він і прагнув бути тим намісником і зібрати все, що залишилося від Заходу, під своєю владою: він мав стати їхнім тираном, а вони — його рабами.

Та Ґандальф промовив:

— Це — надмірна плата за позбавлення від мук одного служки. Твій пан хоче миттю отримати те, за що йому довелося б поборотися не в одній війні! Невже ґондорські поля настільки знищили його воєнні надії, що він принизився до торгів із нами? Проте, якщо ми і справді так високо цінуємо цього бранця, звідки нам знати, чи Саурон, цей Верховний Майстер Зрадництва, дотримає свого слова? Де той бранець? Нехай його приведуть і віддадуть нам, а вже згодом ми обміркуємо ці умови.

Відтак Ґандальфові — зосередженому й уважному, котрий розпочав суперечку зі смертельним ворогом, — здалося, що Посланець, перевівши подих, на мить розгубився, та незабаром уже сміявся знову.

— Не будь зухвальцем і не кидайся намарно словами: ти-бо розмовляєш із Глашатаєм Саурона! — скрикнув він. — Звісно, ти благатимеш! Але Саурон не дасть нічого. Якщо ти просиш милості, то повинен спершу виконати його наказ. Такі умови. Або ти приймаєш їх, або відхиляєш!

— Ми зробимо ось що! — несподівано сказав Ґандальф.

Й він відкинув свій плащ, і біле світло, разюче, мов меч, заструменіло в тій чорній місцині. Посланець із жахом відсахнувся від здійнятої вгору Ґандальфової руки, а той, під’їхавши, схопив і видер у нього з рук усі «подарунки»: кольчугу, плащ і меч.