Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 41)
— Це ми візьмемо на згадку про свого друга! — скрикнув чарівник. — А щодо ваших умов, то їх ми відкидаємо раз і назавжди! Забирайся, бо час твого посольства збіг, а час смерті — наближається. Ми приїхали сюди не для того, щоби марнувати слова на домовленості зі Сауроном, зрадливим і проклятущим, а тим паче — з одним із його рабів. Їдь геть!
Тепер Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його перекривилося від подиву та від гніву і стало схожим на морду дикого звіра, якого боляче хльоснули прутом, коли він уже збирався було скочити на свою жертву. Він аж закипів од ненависті, почав пускати ротом слину, а з його горла виривався невиразний задушливий клекіт люті. Проте Лейтенант подивився в понурі обличчя Капітанів і в їхні жорстокі очі — й лють його поступилася місцем страху. Він голосно заволав, розвернувся, скочив на свого скакуна і разом із своїм загоном стрімголов помчав назад до Кіріт-Ґорґору. Його солдати на бігу засурмили в ріжки заздалегідь домовлений сигнал — і, перш ніж вони дісталися до брами, Саурон замкнув свою пастку.
Загуркотіли барабани, запалали багаття. Величезні двері Чорної Брами знову широко відчинились. І звідти враз могутнім потоком, як бурхлива вода зі щойно піднятого шлюзу, викотилася могутня армія.
Капітани скочили на коней і помчали назад, а мордорське військо голосно верещало їм навздогін. У повітрі вирувала задушлива курява — то крокувала неподалік армія східнян, яка чекала на сигнал у мороці Еред-Літуї за дальньою Вежею. З пагорбів обабіч Мораннону посунули незліченні зграї орків. Воїни зі Заходу потрапили в пастку, бо вже от-от довкола сірих пагорбів, де вони стояли, мало зімкнутися кільцем море ворогів, котрі вдесятеро чи й у більше разів переважали їх кількісно. Саурон стиснув запропоновану йому наживку сталевими щелепами.
Араґорнові залишилося зовсім мало часу, щоби підготуватися до битви. Він стояв на одному з пагорбів поряд із Ґандальфом, а біля них майорів чудовий і приречений стяг із Деревом і з Зірками. Зовсім поряд, на сусідньому пагорбі, стояли знамена Рогану та Дол-Амрота — Білий Кінь і Срібний Лебідь. Довкола кожного пагорба воїни утворили кільце, навсібіч наїжачене списами та мечами. Проте з боку Мордору, звідки мав нагрянути перший лютий наступ, ліворуч стояли Ельрондові сини, оточені дунедайнами, а праворуч — Принц Імрагіл із високими та вродливими людьми з Дол-Амрота і з вибраними мужами Вартової Вежі.
Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли, а Сонце, яке поволі піднімалось у південному напрямку, заволокли мордорські випари, й воно мерехтіло крізь загрозливу імлу, віддалене і тьмяно-червоне, ніби наприкінці дня, чи, можливо, й наприкінці самого світу світла. Раптом із мороку, який гуснув на очах, вилетіли назґŷли, викрикуючи холодними голосами смертоносні слова; і тоді надія зникла остаточно.
Піпін схилився, прибитий жахом, коли почув, що Ґандальф відмовився від Сауронових умов і прирік Фродо на тортури у Вежі, проте гобіт опанував себе і згодом уже стояв поряд із Береґондом у передовій шерензі Ґондору серед Імрагілових людей. Йому здавалося, що найкраще тепер для нього — якнайхутчіше загинути, обірвати гірку історію свого життя, бо ж усе й так незабаром буде зруйновано.
— От якби Мері був тут, — почув він власний голос, і в його голові миттю промайнули розмаїті думки. — Ну й ну, зараз я, здається, починаю розуміти горопаху Денетора. Ми могли б померти разом, Мері та я, адже нам однаково судилося померти, то чом би й не разом? Але його тут немає, і я сподіваюся, що він бодай знайде легку смерть. Я ж нині мушу боротися з усіх сил.
Тож гобіт вихопив свого меча і подивився на нього — на перевиті червінні та золоті оздоби: плавні нуменорські літери вогненно спалахнули на лезі. «Його виготовили саме для такої години, — подумав Піпін. — Якби мені поталанило проштрикнути ним того гидкого Посланця, тоді я б майже зрівнявся у звитязі зі старим Мері. Ну, та перед загибеллю я все одно протну своїм мечем котрусь із цих огидних потвор. Та як би я хотів знову побачити спокійне сонячне світло та зелену траву!»
Щойно він устиг так подумати, як на них накотилася перша хвиля ворожого наступу. Орки, стримувані трясовинами, що розкинулися перед пагорбами, спинились і випустили хмари стріл у захисні ряди. Поміж підрозділів нападників рухався чисельний загін гірських тролів із Ґорґороту, і вони ревіли, як ті звірі. Тролі були вищі та кремезніші за людей і мали на собі тільки щільно прилеглі до тіл кольчуги з рогових лусок — а може, то була їхня страхітлива шкіра: у зморшкуватих руках вони тримали велетенські круглі чорні щити і важкі молоти. Й тролі, не задумуючись, стрибали у багно та, ревучи, перебрідали стави. Неначе буря, налетіли вони на стрій ґондорців, ударяючи їх по шоломах і по головах, по руках і по щитах — так ковалі б’ють по гарячому гнучкому залізу. Береґонда, який стояв біля Піпіна, оглушило ударом, і він, знепритомнівши, повалився додолу, а здоровенний ватажок тролів, котрий його збив, уже нахилився було над чоловіком, простягаючи до нього свою загребущу лапу, — ці підлі потвори залюбки роздирали зубами горла поранених жертв.
Але в цю мить Піпін штрикнув мечем угору, й оздоблене письменами лезо Вестернесу пробило шкуру і глибоко ввійшло в нутрощі троля, і чорна його кров потоком хлинула назовні. Троль повалився вперед, важко гепнувшись долі, мовби камінна брила, поховавши під собою тих, хто був унизу. Чорнота, сморід і нестерпний біль охопили гобіта, і його дух провалився в непроникну пітьму.
«Усе закінчилося так, як я і гадав», — промайнула в його голові тріпотлива думка й ніби тихо засміялась усередині, відлітаючи: вона здалася йому майже веселою, бо всі сумніви, турботи і страхи нарешті відступили. Та раптом — щойно та думка зібралася пурхнути в небуття — залунали голоси, які в забутому горішньому світі кричали:
— Орли летять! Орли летять!
Й гобітова думка ще мить затрималася у просторі. «Більбо! — сказала вона. — Та ж ні! Це було в його історії, давно-предавно. А ця історія — моя, і вона вже закінчилася. Прощавайте!» І полетіла дуже далеко, а Піпінові очі не бачили вже нічого.
Книга шоста
Розділ 1
Вежа Кіріт-Унґолу
Десь далеко в тунелі ледве чутно сперечались орки, та невдовзі вони припинили свою балачку чи відійшли вглиб, і все затихло. Семові боліла голова, перед очима літали блискучі цятки, проте він намагався опанувати себе та зібратися з думками. Хоч круть хоч верть, а пробратися до орківського лігвища через цю браму йому, вочевидь, не вдасться: хтозна, скільки днів доведеться чекати, доки її відчинять, а чекати йому ніколи. Час для нього безцінний. Сем уже не сумнівався щодо свого обов’язку: врятувати Фродо, або ж накласти головою, намагаючись здійснити це.
— Власне, я майже не сумніваюся, що накладу головою, але так буде навіть легше, — похмуро сказав собі гобіт, а потім заховав Жало до піхов й відвернувся від мідних дверей.
Не наважуючись скористатись ельфійським світлом, Сем поволі намацував шлях у темному тунелі й намагався скласти в єдину картину все, що сталося, відколи вони з Фродо пішли з Роздоріжжя. «Цікаво, котра зараз година, — подумав він. — Певно, десь між днем, що відходить, і днем, що надходить». Але він утратив лік дням. Гобіт був у краях темряви, де дні світу поволі забувалися, бо і про тих, хто потрапляв сюди, також забували.
— Чи хтось ще пам’ятає про нас? — знову сказав до себе Сем. — І як там усі наші друзі?
І він мляво помахав рукою в повітрі перед собою: проте гобіт ішов на південь, повертаючись до тунелю Павучихи, а не на захід. На заході ж, у зовнішньому світі, наближався полудень чотирнадцятого березня за Ширським літочисленням, і саме о цій порі Араґорн вивів чорний флот із Пеларґіра, Мері їхав разом із рогіримами Долиною Камінних Возів, у Мінас-Тіріті займалися пожежі, а Піпін спостерігав, як у Денеторових очах наростає безум. Однак, попри всі їхні турботи і страхи, думки друзів раз у раз зверталися до Фродо та до Сема. Про них не забули. Проте всі вони були надто далеко, щоби допомогти двом гобітам, і нічия думка не могла зарадити Семвайзові, сину Гемфаста: він був геть самотній.
Нарешті Сем знову дістався до камінних дверей орківського проходу, та не знайшов ані засува, ні замка, який замикав їх, а тому переліз через них, як раніше, і тихцем спустився на землю. Потому крадькома подався до виходу з тунелю Павучихи, де все ще гойдались і тріпотіли на холодному перетязі клапті її велетенської павутини. Після задушливої темряви, з якої він вибрався, перетяг і справді здався Семові холодним, але водночас і підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.
Довкола панувала зловісна тиша. Світла було не більше, ніж у сутінках наприкінці похмурого дня. У Мордорі піднімалися густі випари і, клубочачись низько над землею, линули на захід — нескінченне товпище хмар і диму, яке зісподу освітлювала темно-червона заграва.