Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 10)
— Бувай наразі, Більбо. Бережи себе! Ти вже доволі старий і, либонь, доволі мудрий.
— Берегти себе? Ще б пак. Не хвилюйся за мене! Зараз я почуваюся щасливішим, аніж будь-коли, а це багато що значить. Але вже час. Нарешті щось цілковито мене захопить, — додав він, а тоді тихо, ніби сам до себе, м’яко заспівав у пітьмі:
Більбо спинився, на мить примовк. А тоді, не сказавши ні слова, відвернувся від світла та голосів на полі й у наметах, повернув у супроводі трьох своїх супутників у сад і почимчикував стежкою, що збігала вниз. Там, де вона закінчувалася, перестрибнув через низькорослий живопліт і подався до лук, розтанувши в пітьмі, неначе подув вітру в травах.
Ґандальф іще якусь мить пильно вдивлявся в темряву йому вслід. «Прощавай, любий мій Більбо, — до наступної зустрічі!» — ледве чутно проказав він і повернувся до оселі.
Невдовзі надійшов Фродо і застав чарівника, котрий сидів у кріслі в сутінках, охоплений глибокою задумою.
— Він уже пішов? — запитав Фродо.
— Так, — відповів Ґандальф, — він пішов. Нарешті.
— Я хотів би... Тобто аж до настання цього вечора я сподівався, що це лише жарт, — сказав Фродо. — Хоч у душі знав, що він справді вирішив піти. Він завжди жартував про серйозне. От якби я прийшов раніше, то встиг би бодай попрощатися з ним.
— Гадаю, йому справді залежало на тому, щоби нарешті тихенько зникнути, — промовив Ґандальф. — Не надто цим переймайся. З ним усе буде гаразд. Тепер... Він залишив тобі пакунок. Оцей!
Фродо досягнув конверт із каміна, подивився на нього, проте не розпакував.
— Напевно, там ти знайдеш його заповіт та інші документи, — мовив чарівник. — Тепер ти господар Торбиного Кута. А ще, по-моєму, тобі дістався золотий перстень.
— Перстень! — скрикнув Фродо. — Він залишив його мені? Цікаво, чому? Втім, можливо, перстень мені й знадобиться.
— Може, так, а може, й ні, — сказав Ґандальф. — На твоєму місці я би не вдавався до його послуг. Краще бережи його в таємниці й безпеці! А тепер я іду спати.
Як господар Торбиного Кута, Фродо мусив виконати свій обтяжливий обов’язок — попрощатися з гостями. До тієї пори чутки про дивні події облетіли ціле поле, та Фродо лише запевнив усіх, що «все, безперечно, з’ясується вранці». Десь опівночі вельможному гобітському панству було подано карети. Одна по одній вони відвозили ситих, але дуже незадоволених гобітів. Потому надійшли садівники, з котрими було заздалегідь домовлено, що вони на візках відвезуть додому тих, про кого господарі необачно забули.
Ніч поволі минула. Зійшло сонце. Гобіти попрокидалися пізненько. Тривав ранок. Прийшли працівники й почали, як їх попросили, прибирати шатра, столи та стільці, ложки та ножі, пляшки й тарілки, а також ліхтарі, квіти у ящиках, обгортки від хлопавок, забуті сумки, рукавички, хустинки та недоїдені харчі (їх, зрештою, залишилося мало). А тоді з’явилися ще відвідувачі (непрохані): Торбини, Бофини, Виприни, Туки й інші гості, котрі жили або ж зупинилися неподалік. До обіду, коли навіть ті, хто вчора наївся-таки по саму зав’язку, знову зголодніли, в Торбиному Куті зібрався чималий натовп незапрошеного, проте й не несподіваного люду.
Фродо чекав на східцях і посміхався, хоча виглядав доволі втомленим і стурбованим. Він привітав усіх присутніх, але його нинішні пояснення майже не відрізнялися від учорашніх. На всі запитання відповідав однією фразою: «Пан Більбо Торбин пішов звідсіля, причому, наскільки мені відомо, назавжди». Декотрих відвідувачів Фродо запросив до оселі — тих, кому Більбо залишив «послання».
Там, у передпокої, була ціла купа різноманітних пакунків і згортків, а також дещо з меблів. На кожен предмет було причеплено наліпку. Кілька наліпок були такого змісту:
Це лише невеликий перелік зібраних у Торбиному Куті подарунків. За час довгого життя Більбо його домівку буквально заполонили всілякі речі. Гобітські оселі взагалі мали схильність обростати речами: через традицію роздавати всім стільки подарунків у дні народження. Ті подарунки не завжди були нові: околицею мандрували один-два метоми, призначення яких ніхто вже й не пам’ятав, — але Більбо зазвичай дарував нові речі, зберігаючи, натомість, ті, які одержав у подарунок сам. Отож, стара нора тепер бодай трохи вивільнилася.
Усі ці розмаїті прощальні подарунки мали наліпки, які Більбо підписав особисто, й кілька цих підписів приховувало якісь натяки чи жарти. Проте, звісно, більшість речей було призначено тим, кому би вони знадобилися та кого би потішили. Не надто заможним гобітам, особливо з Торбинового Узвозу, вельми пощастило. Старий Батечко Грунич отримав два мішки картоплі, нову лопату, сукняну камізельку та пляшечку мазі для хворих суглобів. Старому Рорі Брендіцапові у подяку за щедру гостинність дісталися дванадцять пляшок «Старих виногрон» — міцного червоного вина з Південної Чверті, вже цілком вистояного, бо закорковував його свого часу ще батько Більбо. Після першої пляшки Рорі пробачив Більбо геть усе і проголосив його хлопцем-молодцем.
Фродо ж перейшла сила-силенна всього. І, певна річ, його власністю були усі головні скарби, а також книги, картини та безліч меблів. Однак ніхто не бачив ані знаку й ні сліду грошей чи коштовностей: нікому не перепало жодної монетки чи намистини.
Пополудні для Фродо настала скрутна година. Оманлива чутка, ніби всі статки Більбо роздають задарма, поширилась околицею, мов лісова пожежа, й незабаром у Торбиному Куті було повно різних прохачів, котрі не мали там жодних справ, але витурити їх звідти було годі. Наліпки позривали та попереплутували, спалахнули суперечки. Хтось робив спроби обмінюватись і торгуватись у передпокої, а хтось намагався вислизнути, прихопивши призначені не йому дрібнички чи взагалі будь-які речі, яких ніхто начебто не хотів чи навіть просто не пильнував. Дорога до брами була заставлена тачками та ручними візками.
У розпал тієї метушні прибули Саквілі-Торбини. Фродо саме вирішив трохи перепочити й попрохав наглянути за речами свого друга Мері Брендіцапа. І коли Ото голосно заявив, що хоче побачити Фродо, Мері ввічливо вклонився.
— Йому зле, — повідомив Мері. — Він відпочиває.
— Ти хотів сказати: ховається, — сказала Лобелія.
— Хай там як, а ми хочемо його побачити, і ми його побачимо. Піди і скажи йому це!
Мері надовго залишив їх у передпокої, тож вони мали час, аби знайти свій прощальний подарунок — ложки. Проте настрій їхній від того не покращав. Нарешті пару провели до кабінету. Фродо сидів за столом, а перед ним лежала безліч паперів. Виглядав він справді зле — хоча б від того, що побачив Саквілів-Торбинів, — але підвівся, перебираючи пальцями щось у кишені, й розмовляв із гостями досить чемно.
Натомість Саквілі-Торбини поводилися навіть трохи нахабно. Спершу вони запропонували смішні (як між друзями) ціни за різноманітні вартісні, хоч і без наліпок, речі. Коли Фродо відповів, що роздають лише те майно, яке вибрав сам Більбо, вони сказали, що все це дуже підозріло.
— Мені зрозуміло тільки одне, — зазначив Ото, — а саме — те, що ти маєш неабияку користь із усього цього. Я вимагаю, щоби мені показали заповіт.
Ото був би спадкоємцем Більбо, якби той не прийняв до себе Фродо. Тож Ото уважно прочитав заповіт і гмикнув. На його нещастя, документ було складено дуже чітко та правильно (згідно з нормами гобітських законів, які, серед іншого, вимагають, аби під заповітом було сім підписів свідків червоним чорнилом).
— Знову нас обвели круг пальця! — звернувся він до дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Дурниці!
Ото клацнув пальцями біля самого носа Фродо й потупцяв геть. Але відкараскатися від Лобелії було не так легко. Трохи згодом Фродо вийшов із кабінету, щоби поглянути, що там і як, і виявив, що Лобелія була ще досі тут: нишпорила по задвірках і по закутках, обстукувала долівку. Він рішуче витурив її з маєтку, попередньо «звільнивши» від кількох дрібних (але доволі вартісних) предметів, які в загадковий спосіб попадали їй у парасольку. Обличчя Лобелії набуло такого виразу, ніби вона от-от мала народити в муках яку-небудь справді нищівну прощальну фразу, втім, обернувшись на порозі, тільки й сказала: