Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 9)

— Атож. Ти мудро вчинив, зберігаючи перстень у таємниці всі ці роки, відтак мені здалося, що твоїм гостям потрібно продемонструвати щось таке, що бодай якось пояснило би твоє раптове зникнення.

— І зіпсувало би мій жарт? Ах ти ж, старий надокучливий кумасику, котрому до всього є діло! — засміявся Більбо. — Але ти, як завжди, найліпше знаєш, що слід робити.

— Так, якщо взагалі що-небудь знаю. Та щодо твоєї витівки я не дуже певен. Вона сягнула кульмінаційної точки. Твій жарт удався: ти збентежив або образив більшість своїх родичів і дав привід цілому Ширу пліткувати аж дев’ять чи то пак дев’яносто дев’ять днів. Хочеш утнути ще щось?

— Таки-так. Почуваю, що мені потрібна відпустка, дуже довга відпустка, як я й казав тобі раніше. Можливо, довічна відпустка — гадаю, я не повернуся. Власне, я й не збирався повертатись і підготувався до цього. Я старий, Ґандальфе. Не виглядаю так, але починаю почувати це у глибині душі. Я просто добре зберігся! — пхикнув Більбо. — Я почуваюся таким тонким, ніби мене розтягнули, якщо ти розумієш, про що я: знаєш, як ото масло, що його надто тонко намастили на окраєць хліба. Це — неправильно. Мені потрібна переміна чи щось таке.

Ґандальф зацікавлено та пильно придивлявся до Більбо.

— Ні, здається, це таки неправильно, — задумано сказав він. — Ні, зрештою, думаю, твій задум — найкращий.

— Що ж, уже все вирішено, так чи інак. Я ще раз хочу побачити гори, Ґандальфе, — гори; а тоді знайти собі таке місце, де зможу відпочити. У тиші й у спокої, без тлуму завжди допитливих родичів і без черги бентежних відвідувачів, котрі без упину смикають за дзвінок. Може, поталанить знайти таке місце, де я завершу свою книгу. Я вже придумав чудове закінчення: І жив він собі щасливо, доки його віку.

Ґандальф засміявся.

— Сподіваюся, так і буде. Але ж тієї книги ніхто не прочитає, хоч би як вона закінчувалася.

— Ет, може, і прочитають, колись потім. Фродо вже трохи прочитав — доти, доки написано. Ти ж наглядатимеш за Фродо, правда?

— Авжеж, обома очима, щойно мені вдасться відірвати їх від інших справ.

— Він, звісно, пішов би зі мною, якби я попросив його. Власне, він і сам це якось пропонував, якраз перед Вечіркою. Та насправді він поки що цього не бажає. Я перед смертю хотів би ще раз побачити дику країну та Гори; а от він досі закоханий у Шир, у ліси й поля, в маленькі потічки. Тут він має почуватися затишно. Я все віддаю йому — певна річ, за винятком деякого непотребу. Сподіваюся, Фродо буде щасливий, коли звикне жити сам. Час йому вже стати господарем свого життя.

— Усе? — перепитав Ґандальф. — І перстень також? Ти пристав на це, пригадуєш?

— Ну... Е-е... Так. Гадаю, так, — затинаючись проказав Більбо.

— Де він?

— У конверті, як тобі, напевно, відомо, — нетерпляче відповів Більбо. — Отам, на каміні. Ба ні! Ось він, у мене в кишені, — завагався гобіт. — Чи не дивина? — додав тихо, сам до себе. — Зрештою, чом би й ні? Чому би йому там і не залишитися?

Ґандальф знову дуже пильно подивився на Більбо, і чарівникові очі зблиснули.

— На твоєму місці, Більбо, — мовив він тихо, — я би залишив його тут. А ти хіба не хочеш?

— Авжеж, так... І ні. Тепер, коли до цього дійшло, мені, мушу сказати, чомусь зовсім не хочеться з ним розлучатися. Та я, власне, і не розумію, навіщо. Чому ти вимагаєш цього від мене? — запитав гобіт, і голос його дивно змінився: він став різким від підозріливості й роздратованим:

— Ти постійно діймаєш мене цим перснем, хоча ніколи не цікавився іншими речами, які я здобув під час подорожі.

— Я мусив діймати тебе, — сказав Ґандальф. — Мені потрібна була правда. Це було важливо. Магічні персні, вони... вони і є магічні, до того ж — рідкісні та цікаві. Твій перстень розбудив мою професійну допитливість — можна й так сказати, і мені досі до нього не байдуже. Мені потрібно буде знати, де він, якщо ти знову подасись у мандри. А ще я думаю, що він був у тебе дуже довго. Тобі, Більбо, він уже не знадобиться, якщо я не помиляюся.

Більбо зашарівся, очі його сердито засвітились. Обличчя, зазвичай добре, враз ніби скам’яніло.

— Чому не знадобиться? — скрикнув він. — І яке взагалі тобі діло до того, що я роблю зі своїми речами? Перстень — мій. Знайшов його — я. Дістався він — мені.

— Так, так, — мовив Ґандальф. — Але тобі нічого гніватися.

— Якщо я і гніваюся, то в тому винен ти, — відказав Більбо. — Перстень мій, кажу тобі. Тільки мій. Мій Безцінний. Так, мій Безцінний.

Чарівникове обличчя було серйозним та уважним, і лише пломінь у його глибоких очах свідчив про те, що його щось вразило й по-справжньому стривожило.

— Колись його вже так називали, — зауважив він, — але не ти.

— А я кажу це тепер. Чом би й ні? Навіть якщо колись Ґолум уже називав його так. Тепер він належить не йому, а мені. І в мене залишиться, авжеж!

Ґандальф підвівся і суворо сказав:

— Коли так — значить, ти дурень. І з кожним твоїм словом це дедалі більше помітно. Перстень аж надто заволодів тобою. Відпусти його! Тоді ти й сам зможеш піти і будеш вільний.

— Я зроблю так, як мені заманеться, й піду, куди схочу, — впирався Більбо.

— Легше, легше, любий мій гобіте, — попрохав Ґандальф. — Ціле твоє довге життя ми були друзями, й ти дещо мені завдячуєш. Ну-бо! Вчини так, як ти обіцяв: віддай перстень!

— Стривай-но! Якщо ти сам хочеш мого персня, то так і скажи! — вигукнув Більбо. — Але ти його не отримаєш. Я не віддам тобі свого Безцінного, ось побачиш.

Його рука потяглася до руків’я маленького меча.

Ґандальфові очі спалахнули.

— Ще трохи — і настане моя черга гніватися, — сказав він. — Якщо ти повториш це, то я таки розгніваюся. І тоді ти побачиш Ґандальфа Сірого без покрову.

Він ступив крок до гобіта і наче повищав, став грізним, а тінь його цілком заповнила невеличку кімнату.

Важко дихаючи, Більбо позадкував до стіни, стиснув руку в кишені. Певний час вони стояли один навпроти одного, і повітря в кімнаті дзвеніло від напруження. Ґандальфові очі незмигно дивились униз на гобіта. Долоні в того розтиснулися, він почав тремтіти.

— Не розумію, що найшло на тебе, Ґандальфе, — сказав Більбо. — Ти ніколи не був таким, як оце зараз. До чого це все? Перстень — мій, хіба ні? Я знайшов його, і Ґолум порішив би мене, якби я не залишив перстень собі. Я не злодій — байдуже, що там каже він.

— Я тебе ніколи так не називав, — відповів Ґандальф. — Але я теж не злодій. Я прагну не обікрасти, а допомогти тобі. Хочу, щоби ти довіряв мені, як і раніше.

Він відвернувся, й тінь одступила. Чарівник, здавалося, знову зменшився і став сивим старцем, згорбленим і занепокоєним.

Більбо затулив рукою очі.

— Мені дуже прикро, — мовив він. — Але я почувався так незвично. Усе-таки це буде своєрідна полегкість — позбутися турбот про нього. Віднедавна він аж надто займав мій розум. Іноді я відчував, ніби то не перстень, а око, що дивиться на мене. І мені завжди кортить надягнути його і зникнути, якщо ти знаєш, як це. Або ж я переймаюся тим, чи він у безпеці, й надягаю, щоби переконатися, що це справді так. Я намагався замкнути його десь, але виявилося, що не знаходжу собі місця, коли він не в моїй кишені. Не знаю, чому. І, здається, ніколи не зможу цього зрозуміти.

— Тоді вір мені, — сказав Ґандальф. — Я все розумію. Іди собі й покинь його тут. Перестань володіти ним. Віддай його Фродо, і я подбаю про нього.

Більбо якусь мить стояв напружений і нерішучий. Потому зітхнув.

— Гаразд, — сказав із зусиллям. — Віддам.

Тоді стенув плечима і печально всміхнувся.

— Зрештою, насправді саме для того я і затіяв усю цю метушню з вечіркою: щоби роздати багато подарунків із нагоди дня народження, а отже, щоби мені хоч трохи легше було віддати перстень. Урешті-решт, від вечірки анітрохи не полегшало, та шкода було би зусиль, витрачених на її приготування. Це зіпсувало би жарт.

— Авжеж, інакше цілий задум утратив би сенс, — погодився Ґандальф.

— Що ж, гаразд, — сказав Більбо, — перстень переходить до Фродо разом з усім іншим, — він глибоко вдихнув. — А тепер мені негайно слід вирушати, інакше хтось може застати мене тут, а я вже попрощався, і мені понад силу робити це ще раз.

Він підняв торбу і попрямував до дверей.

— Перстень досі у тебе в кишені, — озвався чарівник.

— Аякже, саме там! — вигукнув Більбо. — А також мій заповіт та інші документи. Найліпше ти візьми його і передай замість мене. Так буде найбезпечніше.

— Ні, не давай мені цього персня, — промовив Ґандальф. — Поклади його на камін — йому буде там цілком безпечно, доки прийде Фродо. Я дочекаюся малого.

Більбо витяг конверт, але щойно зібрався покласти його біля годинника, рука йому сіпнулась, і пакунок упав долі. Перш ніж він устиг його підібрати, чарівник нахилився, схопив конверт і поклав його на камін. Спазм люті на мить перекривив гобітове обличчя. І раптом поступився виразу полегшення та сміху.

— Ну, от і все, — сказав він. — Я пішов!

Вони вийшли до передпокою. Більбо взяв із підставки улюбленого ціпка, тоді свиснув. З трьох різних кімнат, облишивши свої справи, вийшли три ґноми.

— Усе готово? — запитав Більбо. — Все спаковано та підписано?

— Усе, — відповіли ті.

— Гаразд, тоді гайда! — він вийшов за двері.

Була погожа ніч, чорне небо поцяткували зорі. Більбо глянув угору, втягуючи носом повітря.

— Як радісно! Як радісно знову рушати, рушати в Дорогу з ґномами! Ось за чим я по-справжньому тужив усі ці роки! Прощавайте! — сказав Більбо, дивлячись на свою стару оселю та вклоняючись дверям. — Прощавай, Ґандальфе!