Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 87)
— Що ж мені тепер робити? — скрикнув Сем знову, проте цього разу вже добре знав тверду відповідь:
Це ще одна самотня подорож, тільки найстрашніша.
— Що? Мені самому йти до Розколини Судьби, й усе таке? — Сем досі боявся, проте його рішучість дедалі зростала. — Що?
Відповідь не забарилася:
— Рада також призначила йому супутників, аби виправа не звелася нанівець. А ти останній із Загону. Виправа не повинна звестися нанівець.
— Ліпше б останнім був не я, — зітхнув Сем. — Ліпше би тут був старий Ґандальф чи ще хтось. Чому я сам повинен ухвалювати такі рішення? Я певен, що піду не туди. Та й не для мене це: взяти Перстень і нести його кудись, привертаючи до себе увагу.
— Але ж ти й не привертаєш уваги — то її до тебе привернули. А щодо того, що ти не найкраща та не вельми підхожа для цього особа, то й пан Фродо, сказати би, такою особою не був, як і пан Більбо. Вони теж не мали вибору.
— Ну, гаразд, треба самому давати собі раду. Я зможу. Хоч і впевнений, що десь напартачу — не був би я Семом Груничем.
— Нумо, подумаймо: якщо нас тут знайдуть, або знайдуть пана Фродо, а та Штука буде на ньому, ну, тоді її отримає Ворог. А це значить, що нам усім гаплик: і Лорієну, й Рівендолу, і Ширу — всім. І не можна гаяти часу, бо це — так само кінець. Війна вже розпочалась, і, цілком імовірно, нині все йде за задумом Ворога. Жодного шансу на те, щоби повернутися з Ним назад і спитати поради чи дозволу. Ні, ось як воно є: сидіти тут і чекати, доки сюди прийдуть, уб'ють мене над тілом господаря і заберуть Перстень чи самому взяти Його й піти.
Сем глибоко вдихнув.
— Гаразд, я беру Його!
Сем нахилився. Дуже обережно розстібнув ланцюжок на шиї у Фродо і ковзнув рукою під туніку; потому, піднявши другою рукою господареву голову, поцілував холодне чоло і м'яко зняв ланцюжок. Знову лагідно поклав його голову на землю. Незворушне обличчя Фродо нітрохи не змінилось, і саме це остаточно переконало Сема, що Фродо помер і вибув із Виправи.
— Прощавай, мій любий господарю! — пробурмотів нещасний. — Пробач своєму Семові. Він повернеться на це саме місце, коли закінчить роботу — якщо впорається, звісно. І тоді вже не покине тебе. Спочивай у мирі, доки я повернусь, і нехай та паскудна тварюка і близько до тебе не підходить! А якщо Володарка чує мене і зможе здійснити єдине моє бажання, то я хотів би повернутись і застати тебе тут. Прощавай!
Відтак гобіт нахилив шию, надягнув ланцюжок, і голова його під вагою Персня відразу схилилася до землі, мовби хтось прив'язав до неї важенний камінь. Але поволі, ніби тягар зменшувався чи в нього самого додалося сили, Сем підняв голову й підвівся, докладаючи неймовірних зусиль, і зрозумів, що може йти, несучи цю ваготу. На секунду здійняв Піалу, щоби подивитися на свого пана, — тепер її світло горіло лагідно й нагадувало тихе сяйво вечірньої зорі влітку, а обличчя Фродо за такого освітлення знову проясніло, було бліде, проте позначене печаттю ельфійської краси, ніби Фродо вже давно проминув темряву. Гірко втішений оцим останнім видивом, Сем відвернувся, заховав світло й почимчикував у дедалі густіший морок.
Довго йти не довелося. Тунель був недалеко позаду, Розколина — за кількасот сажнів попереду чи й ближче. Стежку було видно навіть у пітьмі: глибока борозна, витоптана за століття ходіння, плавно піднімалась угору довгим жолобом, який обабіч обступили скелі. Жолоб стрімко звужувався. Невдовзі Сем дістався до довгого маршу широких низьких східців. І насуплена чорна орківська вежа тепер була просто над ним, а в ній палахкотіло Червоне Око. Темна тінь попід нею приховувала гобіта. Він наблизився до вершини сходів і нарешті потрапив до Розколини.
— Я вже вирішив, — ненастанно повторював сам собі.
Та це було не так. Хоча він обміркував усе якнайретельніше, але те, за що взявся, цілком суперечило суті його природи, тож Сем бурмотів:
— Невже я схибив? Що я повинен був робити?
Коли стрімкі стіни Розколини зімкнулися довкола нього — перш ніж він дістався до справжньої вершини, перш ніж кинув погляд на стежку, що спускалася до Безіменної Землі, — Сем повернувся. Якусь мить, остовпівши від нестерпного сумніву, він дивився назад. Вхід до тунелю, який у дедалі густішій пітьмі нагадував маленьку пляму, досі було видно, і гобітові здалося, що він чи то розгледів, чи вгадав, де лежить Фродо. Йому привиділося, ніби там, унизу, на землі щось мерехтить, але, напевно, то сльози на очах так дурили його, доки він видивлявся на ту кам'яну височину, де його життя розбилося на друзки.
— От якби я міг загадати бажання, одним одне бажання, — зітхнув Сем. — Я побажав би повернутись і застати його там!
Тоді він, урешті, став на дорогу, що вела вперед, і зробив кілька кроків: найважчих і найбільш вистражданих за цілий його вік.
Лише кілька кроків, а потому ще кілька, ще — і Сем спуститься й уже ніколи не побачить тієї височини. Аж раптом він почув крики та голоси. І став як укопаний. Орківські голоси. Попереду і позаду. Гучний тупіт та хрипкі вигуки: орки піднімалися до Розколини з дальнього краю — певно, від якогось входу до вежі. Тупання кроків і крики позаду. Сем крутнувся на місці, а тоді побачив маленькі червоні вогники смолоскипів, які зблиснули ген унизу, коли орки вийшли з тунелю. Ось вони, переслідувачі. Червоне Око вежі не було сліпим. Він упіймався.
Мерехтіння смолоскипів і брязкання сталі попереду наблизилися майже впритул. За хвилину орки дійдуть до вершини і схоплять його. Сем надто загаявся, міркуючи, що має робити, й усе зіпсував. Як же тепер тікати й рятувати себе, як рятувати Перстень? Перстень... Далі гобіт діяв, не роздумуючи та не ухвалюючи жодних рішень. Він просто витяг ланцюжок і взяв Перстень у руку. Ватажок орківського загону ввійшов у Розколину просто перед ним. І Сем надягнув Перстень.
Світ змінився, годинні роздуми тепер займали єдину секунду Сем одразу відчув, що слух його загострився, проте зір потьмянів, але не так, як у лігві Павучихи. Усе довкола було розмите, але не темне. Сам він, одним один, був у тому сірому туманному світі невеликою чорною скелею-монолітом, а Перстень, тягнучи вниз його лівицю, скидався на розпечену золоту сферу. Сем почувався не невидимим, а жахливо та надзвичайно помітним і знав, що десь там його вистежує Око.
Він почув, як далеко в Морґульській Долині тріщить камінь і цебенить вода; як у надрах попід скелею булькоче поранена Павучиха, наосліп шукаючи вихід із глухого закапелка; почув голоси в підземеллях вежі та крики орків, котрі виходили з тунелю, й оглушливе, громове (для його вух) гупання ніг і нестерпне галайкання орків попереду. Сем притиснувся до кручі. Втім, орки крокували вгору, неначе гурт примар: сірі, спотворені млою постаті, моторошні з'яви з тьмяними вогниками в руках — і просто пройшли повз нього. А гобіт зіщулився, силкуючись заповзти в якусь шпарку і заховатися.
Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі крокували донизу, побачили одні одних, і обидва загони заметушилися та зчинили галас. Він виразно чув їх усіх і добре розумів, про що вони розмовляють. Напевно, Перстень наділяв свого власника знанням мов чи просто здатністю розуміти, зокрема, прислужників його творця, Саурона. Тож коли Сем прислухався до орківської балачки, то все розумів і міг тлумачити їхні думки. Без сумніву, Перстень дуже зріс на силі, коли наблизився до тієї місцевості, де його викували; проте він не додавав своєму власникові єдиного — мужності. Наразі Сем думав лише про те, щоби заховатися, залягти у безпечному місці, доки все знову стихне, і напружено прислухався. Він не знав, чи близько біля нього орки, та їхні слова, здавалося, звучали коло самих його вух.
— Гей! Ґорбаґу! Що це ти тут робиш? Тобі воювати ще не набридло?
— Пропуск давай, телепню. А що ти робиш, Шаґрате? Набридло валандатися по горах? Хочеш спуститись і піти на бій?
— Сам пропуск давай. Я командую на цьому перевалі. Тож говори ввічливо. Ну, доповідай!
— Нема про що.
— Го-го! Сюди! — сварку ватажків урвав крик.
Орки, котрі були внизу, несподівано щось помітили.
Метнулися туди. Усі інші побігли за ними.
— Го! Гей! Тут щось є! Лежить просто на дорозі. Шпигун, шпигун!
Й зачулися сердиті гудки ріжків і валування гавкучих голосів.
Жахливий здогад змусив Сема забути про страх: орки побачили його пана! Що вони робитимуть? Про орків розповідали таке, що кров застигала в тілі. Сама думка про це була нестерпна. Гобіт зірвався на рівні. Грець із тією Виправою та з усіма його попередніми рішеннями, а також зі страхом і зі сумнівами! Тепер він знав достеменно, де було та де є його місце: біля пана Фродо (втім, чим він зможе йому зарадити, Сем не відав). Тож він побіг униз східцями, вниз стежкою — до Фродо.
«Скільки їх там? — розмірковував Сем. — Щонайменше тридцять чи сорок тих, котрі прийшли з вежі, а внизу орків, либонь, було ще більше. Скількох я прикінчу, перш ніж вони схоплять мене? Щойно я витягну меч, орки побачать його полум'я, і рано чи пізно я втраплю їм до лап. Цікаво, чи хтось згадає про все це в пісні: як Семвайз поліг у Вершинному Проході, нагромадивши гори трупів довкола свого господаря? Ні, які там пісні! Звісно, що ні, адже орки знайдуть Перстень, і пісень не буде вже ніколи. Я не можу цьому зарадити. Моє місце — біля пана Фродо. Їм доведеться зрозуміти: Ельрондові та Раді, великим володарям і володаркам із усією їхньою мудрістю. Їхні плани розладнано. Я не буду їхнім Персненосцем. Без пана Фродо — ні».