Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 86)
На мить жалюгідна, у порівнянні з Павучихою, істота опинилася просто під нею, недосяжна ні для її жала, ні для клешень. Просто над Семом нависав величезний живіт чудовиська, який гнило світився і тхнув так, що гобіт мало не знепритомнів. Але лють додала йому сили для ще одного удару, перш ніж потвора мала опуститись і розчавити його самого та його дрібну зухвалу мужність, — тож Сем навідліг рубонув її блискучим ельфійським лезом.
Однак Павучиха була не така, як дракони: єдиним м'яким місцем на її тілі були очі. А вузлувата і ямкувата від давніх виразок тисячолітня її шкіра лише грубшала з кожним новим шаром внутрішнього наросту. Лезо тільки дряпонуло її, не завдавши відчутного поранення: пробити ту шкіру не міг ніхто, хіба що ельф чи ґном викували б сталь, а Беренова чи Турінова рука взялася б за неї. Павучиха здригнулася від удару, а потому здійняла здоровенний міх черева високо над Семовою головою. Рана булькотіла та бризкала отрутою. Розчепіривши ноги, потвора спробувала розчавити Сема своїм гігантським животом. Але марно. Гобіт твердо стояв на ногах і, пожбуривши геть власний меч, обіруч тримав ельфійське лезо вістрям угору, намагаючись не підпустити до себе ту мертвотно-бліду масу. А тому Павучиха, доклавши всю свою жорстоку волю та силу, що мала перевершити міць рук будь-якого воїна, настромилася на жалке вістря меча. Й що нижче Сем припадав до землі, то все глибше і глибше воно впивалось у її плоть.
Павучиха ще ніколи не зазнавала такої муки і навіть не припускала, що зазнає її у своєму правічному світі зла. Учинити так із нею: ввігнати лезо в її улюблене тіло — не наважувався ні найхоробріший солдат стародавнього Ґондору, ні найлютіший орк, упійманий у пастку. Павучиха здригнулася. Потвора хотіла позбутися нестерпного болю, а тому знову вигнулася, підібрала скорчені кінцівки й різко відстрибнула вбік.
Сем гепнувся навколішки біля голови Фродо, мало не зімлівши від нудотного смороду, проте не випустив із пальців руків'я меча. Крізь туман, який заслав йому очі, він невиразно бачив обличчя Фродо, тож уперто намагався опанувати себе і не знепритомніти. Сем повільно підвів голову й за якихось кілька кроків од себе угледів Павучиху: вона стежила за ним, з її дзьоба забризкала отруйна слина, а з поранендго ока цебеніла зелена липка юшка. Чудовисько притислося до землі, його дрижкий живіт розплився на камінні, а велетенські дуги ніг тремтіли, наче потвора готувалася ще до одного стрибка. І цього разу вона прагнула розчавити чи смертельно вжалити, а не просто легенько вкусити і знерухомити живе брикливе м'ясо. Ні, цього разу — вбити, а вже потому розшматувати.
Щойно Сем і собі припав до землі, стежачи за Павучихою та бачачи в її очах свою смерть, його раптом осяяло — немовби він почув чийсь далекий голос, — і гобітова лівиця, понишпоривши за пазухою, знайшла те, що шукала: Піалу Ґаладріель — холодну, тверду та щільну на дотик у цьому фантомному світі жахіть.
— Ґаладріель! — ледь чутно вимовив Сем і несподівано почув далекі, проте виразні голоси: перегуки ельфів, котрі походжали під зорями в рідному серцю присмерку Ширу, й ельфійську музику, що долинала до нього крізь сон у Залі Вогню в Ельрондовому домі.
Потому Семові наче хтось розв'язав язика, й він вигукнув мовою, якої ніколи не знав:
Після того він зіп'явся на ноги і став знову гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.
— Ну ж бо, підходь, бридото! — вигукнув Сем. — Ти завдала болю моєму панові й пожалкуєш про це. Ми підемо далі, та спершу покінчимо з тобою. Ну, підходь і скуштуй оцього!
Нескорений Семів дух утілився в силі його рухів, і кришталь раптом спалахнув у його руці, наче смолоскип. Піала полум'яніла, як зоря, що, зірвавшись із небосхилу, обпалює повітряну пітьму сліпучим світлом. Жодне небесне світило ніколи так не разило Павучисі очей. Промені того світла впивались у її поранену голову і допікали лютим болем, а саме те жахливе світло ушкоджувало її очі, одне за одним. Потвора відсахнулася, замахавши в повітрі передніми ногами; її зір засліплювали внутрішні блискавиці, а мозок конав у агонії. Потому, відвернувши скалічену голову, вона перекотилась убік і поповзла, клешня за клешнею, до темного отвору в глибині скель.
Сем не відступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов уперед. А Павучиха врешті таки злякалась: ослаблена поразкою, вона здригалась і смикалася, намагаючись якнайхутчіше втекти від нього. І таки дісталася до нори, і протиснулася туди, залишаючи по собі зелено-жовтий ослизлий слід, і ковзнула вниз саме тоді, коли гобіт завдав останнього удару її розпластаним кінцівкам... Після цього Сем упав на землю.
Павучиха зникла. І скільки часу вона лежала у своєму лігві, плекаючи злобу та зализуючи рани, відновлюючи себе зсередини з плином повільних темних років і відрощуючи гроно очей, аж доки голод, невідворотний, як смерть, знову змусив її плести свої жахливі тенета в долинах Гір Тіні, — ця історія не розповідає.
Сем залишився сам. А коли місце битви вкрив вечір Безіменної Землі, він стомлено поповз до свого пана.
— Господарю, любий господарю, — кликав Сем, але Фродо не озивався.
Коли Фродо стрімголов біг уперед, радіючи свободі, Павучиха зі страхітливою швидкістю налетіла на нього ззаду і блискавичним рухом ужалила в шию. І ось він лежить, блідий, і не чує нічийого голосу, і не ворушиться.
— Господарю, любий господарю! — кликав Сем і, вслухаючись у беззвучну тишу, марно чекав відповіді.
Урешті, він як міг швидко перерізав плетиво, яким був оповитий Фродо, і приклав голову до грудей друга та до його вуст, але не відчув ані найлегшого трепету життя, ні найтихішого биття серця. Сем то розтирав руки і стопи свого пана, то торкався до його чола — все було холодне.
— Фродо, пане Фродо! — гукнув Сем. — Не покидай мене тут самого! Це твій Сем кличе тебе. Не йди туди, куди я не зможу піти за тобою! Прокинься, пане Фродо! О, прокинься, Фродо, любий, любий мій! Прокинься!
Потім Сема пройняв гнів, і він забігав довкола тіла свого господаря, лютуючи, розмахуючи в повітрі мечем, трощачи каміння, викликаючи когось на двобій. А набігавшись, знову нахилився і поглянув на обличчя Фродо, що біліло в сутінках. Щойно тоді Сем раптом збагнув, що вже бачив це на зображенні, яке показало йому дзеркало Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною кручею. Міцно спить — так Сем подумав у Лорієні.
— Фродо помер! — сказав він тепер. — Не спить, а помер!
І тільки він це промовив, отрута Павучихи, ніби підживлена його словами, подіяла знову, бо обличчя Фродо здалося Семові вже мертвотно-зеленим.
Відтак бідолаху охопив чорний відчай, він уклонився доземно, насунув на голову сірий каптур, і ніч оселилась у його серці, й Сем уже нічого не тямив.
Коли чорнота нарешті відступила, Сем звів погляд і побачив лише морок довкола, — скільки хвилин чи годин світ повільно пропливав повз нього, сказати було годі. Гобіт був на тому самому місті, а його пан так само лежав поруч, мертвий. Гори не розсипалися на порох, земля не запалася.
— Що мені робити, що мені робити? — запитав Сем. — Невже я даремно здолав із ним цілий цей шлях?
А потім ураз він пригадав власні слова, значення яких на той час — на початку їхньої подорожі — він і сам не розумів:
— Але що я можу зробити? Невже залишити мертвого пана Фродо тут, у горах, непохованим і йти додому? Чи йти далі? Йти далі? — повторив він, і на мить сумнів і страх змусили його здригнутись. — Іти далі? Невже це те, що я повинен зробити? І покинути його?
Аж тепер Сем нарешті розплакався, підійшов до Фродо, випростав його тіло, склав холодні руки на грудях, загорнув у плащ, поклав із одного боку свого меча, з другого — патерицю, Фарамирів подарунок.
— Якщо мені судилось іти далі, — сказав він, — то я мушу взяти твого меча, пане Фродо, зі собою, проте біля тебе я покладу цього, який спочивав колись поруч зі стародавнім королем у кургані. А ще в тебе залишиться та прекрасна кольчуга з мітрилу від старого пана Більбо. Ти позичив мені свій зоряний кришталь, пане Фродо, й він мені знадобиться, бо відтепер я довіку буду в темряві. Це надто коштовна для мене річ, до того ж Володарка подарувала її тобі, та, можливо, вона зрозуміє.
Проте Сем не міг іти, принаймні наразі не міг. Він укляк навколішки, тримаючи руку Фродо та ніяк не можучи її відпустити. Час спливав, а він усе стояв отак, стискаючи руку свого пана, й у душі його точилася суперечка.
Спершу Сем спробував знайти в собі силу відірватися від Фродо і вирушити в самотні мандри — по помсту. Щойно він зробить перший крок, гнів проведе його, переслідувача, всіма дорогами світу, доки врешті він упіймає його — Ґолума. І тоді Ґолум помре у глухому закутку. Проте Сем вирішив іти далі не задля цього. Задля цього не слід було би покидати тут господаря. Помста його не поверне. Ніщо не поверне. Чому вони обоє не полягли тут? Це теж була би самотня подорож.
І глянувши на блискуче вістря меча, він подумав про потойбічні околиці, де був чорний рубіж і порожнє падіння в ніщо. Там порятунку вже немає. Піти туди означало б не робити нічого, навіть не горювати. Але ж він не для того рушив у ці мандри.