Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 88)

Та його тьмяний зір уже не бачив орків. Тривалий час Семові ніколи було дбати про себе, тож він раптом усвідомив, що дуже стомився, майже виснажився: ноги не слухалися його й нікуди не несли. Він рухався надто мляво. Стежка тяглася нескінченно довго. Куди вони всі позникали в цій імлі?

Ага, ось де ті орки! До них іще далеченько. Гурт постатей оточив те, що лежало на землі, декотрі з них, пригнувшись, сновигали туди-сюди, мов собаки, які беруть слід. Сем спробував пришвидшити крок.

— Уперед, Семе! — сказав собі. — Бо знову запізнишся.

Гобіт послабив піхви меча. За мить він витягне його, і тоді...

Ураз розлігся дикий галас, галайкання та регіт, орки щось підняли зі землі.

— Гай-гой! Гай, скоро, го! Вгору! Вгору!

Потому хтось вигукнув:

— Гайда! Коротким шляхом. Назад до Нижньої Брами! Цієї ночі Вона нас не зачепить.

І цілий тлум орківських постатей рушив у ніч: четверо солдатів, котрі йшли посередині, несли на плечах свою знахідку.

— Гай-го!

Орки забрали тіло Фродо. Вони пішли. Сем не міг їх наздогнати, проте продовжував сунути вперед. Орки дісталися до тунелю й увійшли туди. Першими у вході до нього зникли ті, котрі несли тіло, решта зчинила неабияку бучу та штовханину. Сем підходив усе ближче і ближче. Витягнув меча — синій вогник спалахнув у його тремтячій руці, проте його ніхто не зауважив. Але щойно захеканий гобіт наблизився до тунелю, останній орк шаснув у чорну нору.

Якусь хвилину Сем постояв, відсапуючись і тримаючись за груди. Потому провів рукавом по обличчю, змахнувши грязюку, піт і сльози.

— А хай вам грець, покидьки! — сказав він і кинувся за ними в морок.

Тунель уже не був таким темним, як раніше. Гобітові радше здавалося, ніби він потрапив із прозорої мли в густезний туман. Що дужче на нього накочувалась утома, то більш затято йшов він далі. Семові привиділося, що десь попереду мигтить світло смолоскипів; але, хоч як він силкувався, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються в усіх тунелях, а цей вони знали дуже добре, бо, незважаючи на Павучиху, мусили часто ходити ним: то був найкоротший шлях через гори з Мертвого Міста. У які стародавні часи з'явилися цей тунель і величезна кругла яма, де багато століть тому оселилася Павучиха, вони не знали, натомість вирили обабіч від нього чимало власних кружних шляхів, аби не натрапляти на лігво чудовиська, поспішаючи в той чи в той бік за наказами своїх правителів. Тієї ночі орки не мали наміру спускатись углиб тунелю — тільки хотіли якомога швидше потрапити до бокового проходу, що вів до вартової вежі на кручі. Більшість із них раділа й тішилася з того, що вони знайшли та побачили, тож, біжучи, орки базікали та верзли всілякі нісенітниці — за звичаєм їхньої раси. Сем чув гомін їхніх хрипких голосів, монотонний і тугий у безшелесному повітрі, й міг серед усіх вирізнити два: вони були найгучніші й лунали найближче. Здавалося, капітани обох загонів ішли позаду всіх, і їхня суперечка тривала.

— Нехай твій набрід постуляє пельки, Шаґрате! — гаркнув один. — Чи ти хочеш, аби нас переловила Павучиха?

— Іди собі, Ґорбаґу! Твої галасують не менше, — відказав другий. — Нехай хлопці забавляться! Думаю, Павучиха найближчим часом нам не докучатиме. Здається, вона сіла на добрячого остюка, та ми не оплакуватимемо її. Чи тобі повилазило? Онде скільки смердючої гидоти на дорозі до її триклятої нори! Якщо ми спинили її раз, то і сто разів спинимо. Тож нехай сміються. До того ж, нам нарешті трохи підфартило: ми знайшли те, що потрібне в Луґбурці.

— У Луґбурці потрібне, кажеш? І що це, по-твоєму, таке? На вигляд, як ельф, але замале. Невже цей малюк небезпечний?

— Не знаю, треба спершу його роздивитись.

— Ого! То тобі не сказали, чого від нього чекати? Нам ніколи не кажуть усього, що вони знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони теж помиляються, і Верховні помиляються.

— Ша, Ґорбаґу! — Шаґрат притишив голос так, що Сем, навіть маючи навдивовижу загострений слух, розібрав лише окремі слова. — Може, й так, але в них усюди є очі та вуха: серед моїх солдатів шпигуни теж є. Мабуть. Або й немає. Та щось їх там, угорі, таки налякало — я знаю. Ти сам розповідав, що назґули полетіли в долину і що в Луґбурці неспокійно. Щось майже вислизнуло від них.

— Майже, кажеш? — перепитав Ґорбаґ.

— Цить, — відказав Шаґрат, — ми поговоримо про це потім. Зачекай, поки дістанемося до Нижнього Шляху. Там є закуток, де можна трохи побалакати, доки хлопці бавитимуться.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Пролунав гуркіт, а тільки-но гобіт побіг у той бік — глухий удар. Сем здогадався, що орки повернули й подались у той самий прохід, яким намагалися пройти і вони з Фродо, проте тоді він був завалений. І тепер — теж.

Дорогу перегородила чимала брила, проте орки якось потрапили всередину, бо Сем чув їхні голоси з іншого боку. Сауронові прислужники бігли далі, все глибше і глибше під гори, назад до вежі. Гобіта охопив розпач. Орки несли кудись тіло його пана і збиралися зробити з ним щось огидне, а він не міг їх наздогнати. Сем навалився на загороду й узявся штовхати її, потому — з розгону битись об неї, та брила не піддавалась. Ураз десь неподалік, як на Семів слух, у проході залунали голоси двох капітанів. Гобіт завмер, наставивши вуха та сподіваючись почути щось корисне. Можливо, Ґорбаґ, який, здається, належав до залоги Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем зможе прослизнути всередину?

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай послання передають швидше, ніж можуть літати літуни. Та я не допитувався, як вони це роблять. Так безпечніше. Ґрр! Від тих назґулів мене дрижаки б'ють. Ті тварюки вмить здеруть із тебе шкіру, щойно глянеш на них, і покинуть у потойбічні, геть холодного. Та Він їх любить: тепер вони Його улюбленці, тож нарікати марно. Кажу ж бо: служити в тому місті — це тобі не жарти.

— Спробував би ти послужити тут, маючи під боком Павучиху, — відказав Шаґрат.

— От би служити там, де нікого з них немає! Та зараз війна, а коли вона закінчиться, життя наше полегшає.

— Кажуть, що на війні все йде за планом.

— Ще б пак, — гмикнув Ґорбаґ. — Побачимо. Та якщо все і справді йде за планом, то невдовзі ми матимемо вдосталь місця. Що скажеш, га? Може, якщо випаде нагода, чкурнемо звідси — ти і я — й осядемо собі окремо з кількома надійними хлопцями там, де є досхочу смачної поживи і немає великих начальників?

— Ох! — відказав Шаґрат. — Як у старі часи.

— Так, але не сподівайся на це. Щось мені неспокійно. Я ж казав, Великі Начальники, ех... — він перейшов на шепіт, — ех, навіть Найбільший може помилитися. Щось майже вислизнуло, кажеш? А я кажу: щось таки вислизнуло. І треба бути обачним. Бідні уруки завжди винуваті, їм ніхто не дякує. Проте не забувай: вороги люблять нас не більше, ніж Його, і якщо вони Його скинуть, то і нам каюк. Слухай, коли вам наказали виходити?

— З годину тому — якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшло повідомлення: Назґули занепокоєні. На Сходах можуть бути шпигуни. Подвоїти варту. Патруль — на вершину Сходів. Я відразу й пішов.

— Кепські справи, — сказав Ґорбаґ. — Ти чув: наша Мовчазна Сторожа хвилюється вже понад два дні? Це я знаю точно. Проте моєму патрулю ніхто не наказав стати на варту того самого дня, і навіть вістки до Луґбурца ніхто не послав, адже нагору подали Важливий Сигнал, а Верховний Назґул полетів на війну, й усяке таке. А потім мені сказали, що в Луґбурці довго не надавали цьому значення.

— Мабуть, Око дивилося кудись деінде, — відказав Шаґрат. — Кажуть, на заході почалися великі справи.

— Чом би й ні! — гарикнув Ґорбаґ. — А вороги тим часом захопили Сходи. І навіщо ти прийшов? Ти повинен наглядати тут за всім, так? Маєш особливі повноваження, так чи ні? Навіщо ти тут?

— Ну, годі! Не вчи, що мені робити. Ми тут теж не вчора народились. І знаємо про всякі чудні речі.

— Дуже чудні!

— Так, дуже чудні: вогні, крики й усе таке. Проте Павучиха вилазила з лігва. Мої солдати бачили її та її Нишпорку.

— Її Нишпорку? Це ще хто?

— Та ти його знаєш: маленька худа темна істота, сама схожа на павука чи на сухоребру жабу. Він уже тут бував. Уперше прийшов із Луґбурца багато років тому, і нам Звисока наказали не затримувати його. Відтоді він іще раз чи двічі бував тут, на Сходах, але ми не чіпали його: здається, та потвора порозумілася з Її Величністю. Думаю, він гиденький на смак, бо Павучиху не обходять накази Звисока. Ви погано стережете долину: він був тут за день до того, як почалась уся ця метушня. Ми бачили його на початку минулої ночі. Принаймні мої хлопці доповідали, що Її Величність розважається, і я вважав це добрим знаком, доки отримав послання. Я думав, що Нишпорка приніс їй забавку, а може, ти прислав їй подарунок — якогось військовополоненого абощо. Коли вона розважається, я не втручаюся. Ніхто не прослизне повз Павучиху, поки вона полює.

— Ніхто, кажеш? Тобі що, засліпило, коли ти там був? Повір: щось мені неспокійно. Хоч би хто піднімався Сходами, він таки пройшов. Перерізав її павутину та живим вибрався з її лігва. Тут є про що подумати!

— Ну, та вона його впіймала, хіба ні?

— Впіймала його? Впіймала кого? Цього малючка? Якби він був сам, вона вже давно затягла би його до свого сховку, де він зараз і був би. А якщо він потрібен у Луґбурці, то ти мусив би піти туди і забрати його. Ото тобі пощастило би! Кажу ж: він був не сам.