Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 63)

Фродо схилив голову на коліна, а Сем відкинувся назад, заклавши руки за голову та вдивляючись у порожнє небо. Воно, врешті, надовго спорожніло. Тоді Семові враз здалося, що він побачив темну тінь, схожу за обрисами на пташину, яка, наскільки сягало око, кружляла в повітрі, на мить зависала і знову виписувала кола. За нею летіли ще дві такі самі тіні, а потому з'явилася четверта. Усі вони виглядали геть дрібними, а проте, якесь чуття підказало гобітові, що це — велетенські істоти з широчезним розмахом крил, котрі летять на чималій висоті. Він прикрив очі, нахилився вперед і примружився. І його охопив такий самий застережний страх, як і при появі Чорних Вершників, — той самий безпорадний жах, що з'являвся від принесеного вітром крику чи від тіні на місяці, хоча зараз він був не такий нищівний чи приголомшливий, бо небезпека була далеко. Але таки була. Фродо теж її відчув. Перебіг його думок порушився: він змінив позу, здригнувся, втім не звів погляду догори. Натомість Ґолум зіщулився, наче загнаний у щілинку павук. А крилаті істоти, якийсь час покружлявши, різко шугонули вниз, поспішаючи до Мордору.

Сем глибоко вдихнув.

— Вершники знову поблизу, тільки високо в повітрі, — сказав він хрипким шепотом. — Я бачив їх. Думаєте, вони нас помітили? Вони були дуже високо. Та якщо це ті самі Чорні Вершники, котрі були раніше, то вони не можуть бачити вдень, чи не так?

— Ні, мабуть, ні, — відказав Фродо. — Та їхні бойові коні бачили. А ці крилаті створіння, на яких вони тепер їздять, бачать, напевно, краще за коней. Вони схожі на велетенських птахів-трупоїдів. І шукають щось, — боюся, Ворог не втрачає пильності.

Почуття жаху минуло, проте тишу, яка огортала їх, було порушено. Певний час усі троє були ніби відрізані від світу, причаївшись на невидимому острові, а тепер їх знову було викрито, небезпека повернулася. Проте Фродо все одно не озивався до Ґолума: гобіт іще не обрав шлях. Очі мав заплющені, мовби снив чи дивився всередину себе, звертаючись до серця та пам'яті. Нарешті він поворухнувся, підвівся і, здавалося, готовий був оголосити своє рішення. Але Фродо сказав тільки:

— Гей! Що це там?

Над мандрівниками нависла нова небезпека. Вони почули спів і хрипкі вигуки. Звуки долинали здаля, та щораз ближчали і ближчали. Усім трьом спало на гадку, що Чорні Вершники вистежили їх і послали озброєних солдатів, аби ті їх упіймали: ці Сауронові прислужники спроможні були пересуватися неймовірно швидко. Тож усі троє припали до землі, прислухаючись. Голоси, брязкіт зброї та обладунків чути було зовсім близько. Фродо і Сем витягли з піхов свої невеликі мечі. Втім бій виглядав безнадійним.

Ґолум поволі підвівся й по-комашиному поповз до краю виярка. Він піднімався дуже обережно, п'ядь за п'яддю, допоки зміг визирнути назовні між двома надламаними вістрями каменя. Він трохи затримався там, незворушний і безмовний. Аж ось голоси почали віддалятись, а тоді поступово стихли вдалині. Ген на бійницях Мораннону заграли ріжки. Лише тоді Ґолум відступив і зісковзнув назад в улоговину.

— Ще більше людей іде до Мордору, — тихо сказав він. — Темні обличчя. Таких людей ми раніше не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. У них чорні очі, довге чорне волосся і золоті кільця у вухах: так, багато гарного золота. А де в кого на щоках малюнки червоною фарбою та червоні плащі; й знамена в них червоні, й кінчики їхніх списів, і круглі щити, жовто-чорні, з великими шипами. Неславні; дуже жорстокі, лихі люди на вигляд. Майже такі самі поганці, як орки, тільки більші на зріст. Смеаґол думає: вони прийшли з Півдня, що по той бік кінця Великої Ріки, прийшли тією дорогою та ввійшли в Чорну Браму. І ще можуть надійти інші. До Мордору сходиться дедалі більше народів. Колись усі народи опиняться всередині.

— А в них були оліфанти? — запитав Сем, чия цікавість до новин про дивні місцевості перемогла страх.

— Ні, не було оліфантів. А що таке «оліфант»? — і собі запитав Ґолум.

Сем устав, заклав руки за спину (так він робив завжди, коли «говорив поетично») і почав:

Сірий, як миша, Велій, як хижа, Ніс, як змія, Трясу землю я; Коли йду по траві, Усі ледь живі. Мій рот — як сурма, Жах Південь пройма. Літа, весни й зими Фаю ушима, Все лажу і лажу, На землю не ляжу, Хай навіть вмирать. Бо я оліфант — Більший за всіх, Старший за сміх. Як хто мя спіткає — То запам'ятає, Кому ж не судьба, Тим я — ворожба; А все ж оліфантом я є, Брехать — не моє.

— Це, — сказав він, коли закінчив декламувати, — це наш ширський віршик. Може, безглуздий, а може, й ні. Тобто й у нас, аби ти знав, є свої історії та новини з Півдня. У давнину гобіти, бувало, час од часу вибиралися собі в мандри. Не надто багато з них поверталось, і не всьому, що вони розповідали, вірилося: новина з Брі та правдивий, як плітки в Ширі, — так мовиться у приказках. Однак я чув історії про великий люд у далеких Сонячних Землях. Смаглявцями називаємо ми їх у тих байках: кажуть, на бій вони виїздять на оліфантах. Ставлять їм на спини оселі, вежі й усе таке, й оліфанти кидають один в одного камінням і деревами. Тож, коли ти сказав: «Люди з Півдня, всі в червоному й у золоті», — я і спитав, чи є в них оліфанти. Якби вони були, я, хай би там що, поплазував би звідси, щоби на них подивитись. Але тепер, здається, я вже ніколи не побачу оліфанта. Утім, можливо, таких тварин і немає.

І Сем зітхнув.

— Ні, нема оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і заховатися там, де безпечно. Смеаґол хоче, щоб і хазяїн пішов. Славний хазяїн, хіба він не піде зі Смеаґолом?

Фродо встав. Незважаючи на всі свої клопоти, він сміявся, коли Сем витупцював під стару вечірню казку про оліфанта, і сміх звільнив його від сумнівів.

— Добре було б, якби в нас була сотня оліфантів, а попереду на білому звірі їхав Ґандальф, — мовив він.

— Тоді ми, певно, проклали би собі шлях до цієї лиховісної землі. Та в нас їх немає — є тільки наші стомлені ноги, й усе. Ну, Смеаґоле, втретє, кажуть, щастить найбільше. Я піду з тобою.

— Хороший хазяїн, мудрий хазяїн, славний хазяїн! — радісно скрикнув Смеаґол, ластячись до колін Фродо. — Хороший хазяїн! Тоді відпочиньте, славні гобіти, під тінню каменів, притулившись до каменів! Відпочивайте і лежіть тихо, доки Жовтий Лик забереться з неба. Потім ми зможемо йти швидко. Тихими та швидкими, наче тіні, ми маємо бути!

Розділ 4

Про трави і про тушкованого кролика

ілька останніх світлих годин мандрівники відпочивали, пересуваючись у затінку за ходом сонця, допоки нарешті тінь од західного пруга їхнього виярку видовжилася й улоговину заповнила темінь. Тоді вони трохи попоїли й ощадливо попили. Ґолум не їв нічого, зате радо прийняв запропоновану воду.

— Незабаром її в нас буде вдосталь, — сказав, облизуючи губи. — У потоках, які біжать до Великої Ріки, тече смачна вода, славна вода в тих землях, куди ми йдемо. А ще там є їжа для Смеаґола, мабуть. Він дуже голодний, так, ґолум!

Тоді він поклав дві великі пласкі долоні на свій вихудлий живіт, і в його очах спалахнули зелені вогники.

Коли невдовзі подорожні рушили в путь, перелізши через західний пруг виярка, сутінки були вже глибокі, тож троє супутників, наче привиди, розчинилися серед нерівностей землі, що межувала з дорогою. Минули три ночі після повні, Місяць піднімався над горами лише перед північчю, і рання ніч була темна хоч в око стрель. Тільки на вершині Вежі-Зубчака світився єдиний червоний вогник, і тільки так давала про себе знати недремна варта Мораннону.

Те Червоне Око, здавалося, нескінченно довго стежило за втечею подорожніх, котрі з труднощами прокладали собі шлях безлюдним кам'янистим тереном. Іти дорогою вони не наважувались і трималися праворуч якомога ближче до її смуги. Нарешті, коли ніч уже закінчувалась, а мандрівники добряче втомилися, бо зробили тільки один короткий привал, око на вежі змаліло до крихітної вогнистої точки, а потому зникло: вони звернули за темний північний виступ нижчих гір і поквапилися на південь.

З дивним відчуттям полегкості на душі гобіти вкотре спинилися на перепочинок, але ненадовго. Як на Ґолума, вони йшли надто повільно. За його підрахунками, від Мораннону до Роздоріжжя понад Осґіліатом було близько двадцяти миль, і він сподівався здолати цю відстань за чотири переходи. Тож невдовзі всі троє знову просувались уперед, допоки над розлогою сірою пусткою почало спроквола розтікатися світло раннього ранку. Доти вони пройшли вже майже п'ять миль, і гобіти не мали сили ступити далі ні кроку, навіть якби наважилися на це.

Дедалі ясніше світло відкрило їм землю — не таку пустельну та понищену, як раніше. Ліворуч досі грізно бовваніли гори, проте зовсім близько видно було південну дорогу, яка тепер віддалялася від чорних гірських основ і навскоси повертала на захід. За нею були схили, вкриті похмурими деревами, схожими на темні хмари, а довкола простяглися горбисті вересовища, зарослі також рокитником і кизилом та іншими не знаними гобітам чагарниками. Подекуди стояли гуртами високі сосни. Серця двох друзів знову трохи полегшали, незважаючи на втому: повітря було свіже та духмяне і нагадувало їм про пагорби далекої Північної Чверті. Приємно було перепочити, прогулятися землями, які перебували під владою Темного Володаря лише кілька років і ще не зовсім занепали. Але і про небезпеку друзі не забували, бо Чорна Брама все-таки була надто близько — хоч і прихована за понурими височинами. Тож гобіти взялися шукати безпечне місце, де би вони могли заховатися від лихих очей, допоки було світло.