Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 65)
Ґолум повернувся тихцем і зиркнув Семові через плече. Глянувши на Фродо, заплющив очі й безшумно відповз геть. За мить гобіт підійшов до Ґолума і побачив, що той щось жує та буркоче собі під ніс. А поруч на землі лежали два маленькі кролики, на яких потвора вже раз у раз жадібно зиркала.
— Смеаґол завжди допомагає, — сказав Ґолум. — Він приніс кроликів, славних кроликів. Але хазяїн спить, і Сем теж, напевно, хоче спати. Кроликів уже не хочеш? Смеаґол намагається допомогти, проте він не може наловити багато їжі за одну мить.
Сем, одначе, дуже навіть хотів цих кроликів і сказав про це. Особливо, якщо їх якось приготувати. Звісно, всі гобіти вміли куховарити, адже навчалися цього мистецтва раніше, ніж грамоти (до того етапу науки більшість так і не доходила), та Сем був добрим кухарем навіть за гобітськими мірками й під час цих мандрів не раз чаклував біля табірного вогнища, коли випадала така нагода. Він і зараз не втрачав надії смачно попоїсти, тож носив у своїй торбині сяке-таке начиння: маленьку трутівницю, два невеликі мілкі казанки (менший він закладав у більший), а в них — дерев'яну ложку, коротку виделку з двома зубцями та кілька шампурів; а на дні торбини у пласкій дерев'яній коробочці Сем зберігав свій найкоштовніший скарб — сіль, якої дедалі меншало. Та, крім того, йому потрібні були вогонь і всілякі інші речі. Гобіт на хвилинку замислився, а тоді дістав ножа, почистив і нагострив його, й узявся білувати кроликів. Сонного Фродо він не збирався покидати ні на мить.
— Ну, Ґолуме, — сказав Сем, — я загадаю тобі ще одну роботу. Піди і наповни ці казанки водою, а тоді принеси їх сюди!
— Смеаґол дістане воду, так, — озвався Ґолум. — Але навіщо гобітові вода? Він уже попив і вмився.
— Тебе це не обходить, — відказав Сем. — Якщо не можеш здогадатися, то невдовзі побачиш. Що швидше принесеш води, то швидше знатимеш. І гляди, не пошкодь моїх казанків, бо за це я перемелю тебе на фарш.
Доки Ґолум ходив по воду, Сем іще раз поглянув на Фродо. Той спокійно собі спав, але Сема вразила худорлявість його обличчя та рук. «Господар надто тонкий і витягнутий, — пробурмотів Сем. — Це гобітові не пасує. Якщо мені поталанить приготувати оцих вуханів, я його розбуджу».
Сем зібрав докупи найсухіше листя папороті, потому видерся на кручу в пошуках галузок і зламаного віття: гілка кедра, що лежала на вершині, забезпечила йому добрий запас хмизу. Тоді гобіт видер кілька клаптів дерну біля підніжжя кручі відразу за папоротником, зробив неглибоку яму й уклав у неї паливо. Він майстерно радив собі з трутом і кресалом, тож невдовзі біля нього вже палахкотіло невелике багаття. Воно майже не диміло, зате духмяно пахло. Щойно Сем нахилився над вогнем, затуляючи його собою та вибудовуючи гірку з величеньких шматків деревини, повернувся Ґолум, акуратно несучи два казанки й тихо нарікаючи.
Він поставив казанки на землю, а потім раптом, побачивши, що робить Сем, тонко, майже верескливо, засичав. Він виглядав одночасно і наляканим, і сердитим.
— Ах! Ссс... ні! — скрикнув він. — Ні! Нерозумні гобіти, бовдури, так, бовдури! Такого не можна робити!
— Чого не можна робити? — здивовано запитав Сем.
— Не можна робити пассскудних червоних язиків! — засичав Ґолум. — Вогню, вогню! Він небезпечний, так, сссправді. Він пече, він убиває. І він приведе до нас ворогів, так, приведе.
— Не думаю, — відказав Сем. — І як таке могло би статися? Хіба що ти покладеш на нього щось мокре і наробиш диму. А якщо і приведе, то нехай. Я збираюся ризикнути, хоч би там що. Я збираюся потушкувати цих вухастиків.
— Тушкувати кроликів! — перелякано заволав Ґолум. — Зіпсувати чудове м'ясо, яке Смеаґол зберіг для вас, бідолашний голодний Смеаґол! Навіщо? Навіщо, дурний гобіте? Вони молоді, вони ніжні, вони славні. З'їж їх, з'їж їх!
Тут він потягнувся до найближчого кролика, який, уже без шкірки, лежав коло багаття.
— Тихіше, тихіше! — озвався Сем. — Кожному своє. Ти мало не вдавився нашим хлібом, а я би неодмінно вдавився сирим кроликом. Якщо вже ти дав мені цих вуханів, то вони — мої, розумієш? І я можу приготувати їх, як мені заманеться. От я і готую. Не треба за мною наглядати. Іди, злови собі ще і з'їж так, як захочеш — десь наодинці, щоб очі мої тебе не бачили. Тоді тебе не турбуватиме вогонь, а мене — ти, і ми обоє будемо задоволені. Я подбаю, щоби багаття не диміло, якщо це тебе втішить.
Ґолум припинив нарікати й поповз у папоротник, а Сем і далі порався біля казанків.
— Що гобітові потрібно до кролика? — запитав сам у себе. — Трохи прянощів і коренеплодів, особливо картоплі — не кажучи вже про хліб. Прянощі тут, здається, можна знайти. Ґолуме! — погукав він тихо. — Втретє все завжди вдається найкраще. Мені потрібні деякі приправи.
Ґолум висунув голову з папороті, проте в його очах не було ні бажання допомогти, ні приязні.
— Кілька лаврових листочків, пучка чебрецю та шавлії — цього цілком вистачить, доки закипить вода, — сказав Сем.
— Ні! — відповів Ґолум. — Сссмеаґол не задоволений. І Сссмеаґол не любить пахучих лиссстків. Він не їсссть ссстебел чи коріння, ні, безцінний, ні, хіба вже помиратиме з голоду чи ссстрашенно занедужає, бідолашний Сссмеаґол.
— Якщо Смеаґол не виконає того, про що його просять, то втрапить у справжню дуже-дуже гарячу воду, щойно ця вода закипить, — гаркнув гобіт у відповідь.
— Сем запхне туди його голову, так, безцінний. Я змусив би його шукати ріпу і моркву, а разом із ними й бульбу, якби зараз була на них пора. Б'юсь об заклад: у цьому краї дичавіє чимало всілякого добра. Я багато віддав би за шість бульбин.
— Сссмеаґол не піде, о ні, безцінний, не цього разу, — засичав Ґолум. — Він боїться і дуже втомився, і цей гобітс не ссславний, зовсссім не ссславний. Сссмеаґол не копирсссатиметься у ґрунті, шукаючи коріння, і моркву, і ту... бульбу. Що ще за бульба, безцінний, атож, що за бульба?
— Кар-то-пля, — відказав Сем. — Батечкова радість. І навдивовижу приємний тягар для порожнього шлунка. Та ти нічого не знайдеш, тож не варто й шукати. Тільки будь добрим Смеаґолом і принеси мені прянощі, тоді я думатиму про тебе ліпше, ніж зараз. Ба більше, якщо ти перегорнеш нову сторінку і не братимешся за старе, то найближчим часом я приготую для тебе ту бульбу. Таки-так: смажена риба й картопля від С. Грунича. Ти не встоїш перед ними.
— Ні, вссстою. Псссувати ссславну рибу, палити її. Давай мені рибу
— Ти безнадійний! — відказав Сем. — Іди собі спати!
Зрештою, йому самому довелося шукати потрібні трави; та далеко відходити він не хотів, бо мусив принаймні бачити те місце, де лежав його сонний господар. Тож Сем трохи посидів, заглибившись у роздуми та пильнуючи вогню, доки закипіла вода. Сонце світило дедалі ясніше, повітря нагрілося, з листя і з дерну випарувалася роса. Невдовзі шматочки кролятини вже закипіли на повільному вогні разом із пучками трав. Сем ледь не заснув — так неквапно спливав час. М'ясо тушкувалося близько години, а він раз у раз штрикав його виделкою та куштував юшку.
Коли, на його думку, і юшка, і м'ясо вже зварилися, Сем зняв казанки з вогню і тихенько підсунувся до Фродо. А той ледь розплющив очі, побачив Сема, нахиленого над ним, і прокинувся зі сну: чергового лагідного та спокійного сновидіння, що його годі було пригадати.
— Привіт, Семе! — озвався Фродо. — Ти не спиш? Щось трапилося? Котра година?
— По світанку минуло десь три-чотири години, — відповів Сем, — і ширський годинник, либонь, показав би, що зараз пів на дев'яту. Нічого не трапилося. Утім, я не сказав би, що все дуже добре: немає ні бульйону, ні цибулі, ні бульби. Я тут приготував для тебе трохи тушкованого м'яса та рідку юшку, пане Фродо. Це піде тобі на користь. Однак доведеться тобі сьорбати її зі свого кубка чи просто з казанка, щойно він трохи охолоне. Я не маю ні мисок, ані чогось путнього замість них.
Фродо позіхнув і потягнувся.
— Треба було тобі відпочити, Семе, — сказав він. — Адже в цих краях небезпечно розкладати багаття. Проте я таки справді зголоднів. Гмм! Невже воно пахне аж сюди? І що ти тушкував?
— Смеаґолів подарунок, — відказав Сем, — двійко молодих вуханів, хоча, мені здається, Ґолум тепер жалкує за ними. Та вони пісні: в юшці немає нічого, крім пучка трави.
Сем і його господар усілися просто серед папоротника і смакували тушковане м'ясо прямісінько з казанків, ділячись старою виделкою та ложкою. А ще вони дозволили собі з'їсти по половині коржа ельфійського хліба. Вийшов справжній бенкет.
— Ф'ю-у! Ґолуме! — погукав Сем і тихенько свиснув. — Ходи-но сюди! Ти ще встигаєш передумати. Тут трохи лишилося, якщо хочеш скуштувати тушкованих кроликів.
Але відповіді не було.
— Ну, гаразд, гадаю, він подався кудись шукати собі щось їстівне. Тоді ми доїмо це самі, — вирішив Сем.
— А потому ти маєш бодай годинку поспати, — сказав Фродо.
— Тільки не засни сам, доки я дріматиму, пане Фродо. Щось я не вельми йому довіряю. У ньому є ще багато від того Виродка — тобто від поганого Ґолума, якщо ти мене розумієш, — і він знову сильнішає. Чомусь мені здається, що тепер цей поганець хоче задушити мене першого. Ми ніяк не знайдемо спільної мови, до того ж він не задоволений Семом, о, ні, безцінний, дуже не задоволений.