Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 67)

— Але ми однаково не сидітимемо склавши руки та дозволяючи Йому втілювати всі свої бажання, — сказав Маблунґ. — Ці трикляті південці здолали маршем стародавні дороги, щоби поповнити лави Темної Вежі. Атож, ті самі дороги, що їх створила майстерність Ґондору. Та південці дедалі сильніше втрачають пильність, певно, вважаючи, що могутність їхнього нового господаря велика настільки, що сама лише тінь його Пагорбів захистить їх. Ми прийшли, щоби ще раз провчити їх. Нам доповіли, що численне їхнє військо пройшло тут кілька днів тому, прямуючи на північ. Один із їхніх полків, за нашими підрахунками, повинен проминути нас близько півдня — вище дорогою, де вона проходить крізь розколину. Ну, дорога може йти туди, а от південці не пройдуть! Ні, доки Фарамир є Капітаном над нами. Він очолює нас у всіх ризикованих мандрах. Але він або зачарований, або ж доля щадить його для якоїсь своєї мети.

Розмова їхня поволі змінилася пильною тишею. Все довкілля знерухоміло та насторожилося. Сем, присівши біля краю папоротника, визирнув назовні. Завдяки гострому гобітському зору він зауважив, що поблизу є ще люди. Вони крадькома піднімалися схилом: поодинці чи довгим ланцюжком, постійно ховаючись у затінку гаю чи чагарників або повзучи у траві та в орляку, де їх важко було помітити завдяки зелено-бурому вбранню. Всі були в каптурах і в масках, мали на руках зелені латні рукавиці й тримали таку саму зброю, як у Фарамира та його соратників. Невдовзі люди пройшли повз схованки гобітів і зникли. Сонце поволі піднялось і наблизилося до зеніту, тіні стали короткими.

«Цікаво, де той негідник Ґолум? — подумав Сем, відповзаючи в гущавину. — Він добряче ризикує, бо його або порішать, сплутавши з орком, або підсмажить Жовтий Лик. Одначе, думаю, він подбає про себе».

Потому Сем ліг біля Фродо і почав дрімати.

Прокинувся він від того, що йому причувся звук сурм. Гобіт сів. Був саме полудень. Напружені та стривожені охоронці стояли в тіні дерев. Раптом угорі, за вершиною схилу, сурми заграли голосно й лунко, так що помилитись уже було годі. Семові здалося, що він чує крики й ошалілий лемент, але якось приглушено, ніби звук долинає з віддаленої печери. Та несподівано шум битви почувся зовсім зблизька, якраз із-над їхньої схованки. Сем виразно чув, як сталь із брязкотом зустрічає сталь, як дзвенять мечі, вдаряючись об залізні шоломи, та як глухо відлунюють щити; чулися волання і вереск, а поодинокий чистий голос гукав: Ґондор! Ґондор!

— Усе це звучить так, ніби сотня ковалів разом узялася до справи, — сказав Сем до Фродо. — Ближче до нас підступити їм уже нікуди.

Але звук усе одно ще наблизився.

— Ідуть! — закричав Дамрод. — Дивіться! Дехто з південців вирвався з пастки й утікає дорогою. Онде вони! Наші люди женуться за ними, Капітан веде їх.

І Сем, прагнучи побачити якнайбільше, пішов, долучившись до охоронців. Він виліз десь до середини одного з височеньких лаврів і на мить краєм ока вгледів, як одягнуті в червоне смаглявці біжать униз схилом, а на певній відстані за ними женуться воїни в зеленому, рубаючи тих, кого наздоганяли. У повітрі густо бриніли стріли. Тоді зненацька, просто через пруг кручі, що захищала їхній сховок, перекинувся чоловік і, ламаючи тендітні деревця, впав їм ледь не на голови. Він відійшов у вічність, лежачи долілиць серед папороті на кілька сажнів нижче від гобітів: зеленопері стріли стриміли з його шиї під золотим коміром. Ясно-червоні його шати подерлися, кольчуга з накладених одна на одну бронзових пластин була розірвана та порубана, чорні, перевиті золотом коси злиплися від крові. А його коричнева рука все ще стискала руків'я зламаного меча.

Сем уперше побачив, як люди б'ються з людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він радів, що не бачить мертвого обличчя. Думав, як могли звати цього чоловіка, звідкіля він, чи і справді мав лихе серце, а чи так далеко його завели чужі брехні та погрози, і, може, він радше спокійно залишився би вдома — все це блискавично промайнуло в Семовій голові й одразу вивітрилося з неї. Бо, щойно Маблунґ приступив до трупа, долинув новий шум: гучні крики та лемент. І поміж усього того Сем вловив пронизливе мукання чи трубіння. А потому — жахливі гуркіт і тупіт, ніби об землю гупали велетенські тарани.

— Рятуйся! Рятуйся! — закричав Дамрод своєму напарникові. — Нехай валари відведуть його куди-інде! Мумак! Мумак!

На свій подив і жах, але також і на тривалу втіху, Сем побачив, як здоровенна сіра істота, трощачи дерева, чвалом збігала зі схилу. Вона здавалася завбільшки з будинок, ба навіть більшою, ніж будинок, — сіра рухома гора. Можливо, страх і зачудування трохи перебільшили її розміри в очах гобіта, проте мумак із Гараду справді був звіром чималим, і подібних до нього тварин уже не спіткати на теренах Середзем'я: ті його нащадки, які дожили до пізніших часів, є лише блідим спогадом про його міць і велич. Цей велетень мчав уперед, просто на спостерігачів, а потім враз звернув убік і протупотів за якихось кілька п'ядей од них, аж земля задвигтіла під їхніми ступнями: ноги того звіра нагадували стовбури дерев, нашорошені вуха неймовірної величини були схожі на вітрила, довгий задертий хобот здавався велетенським змієм, готовим завдати удару, маленькі очиці почервоніли од люті. Звернені вгору, як білі роги, бивні були перев'язані золотими стрічками, з яких стікала кров. Роздерта на шмаття ясно-червона зі золотом попона тріпотіла на вітрі. Рештки того, що було справжньою бойовою вежею, приладнаною до могутньої спини мумака, розліталися навсібіч під час його навіженої гонитви лісами, а високо-високо над землею з шиї звіра все ще безнадійно звисала крихітна фігурка — тіло величавого воїна, гіганта серед смаглявців.

Велетенський звір усе мчав уперед, а його сліпа лють змушувала його продиратися крізь чагарі та глибокі виямки. Стріли вдарялись і відскакували від мумака, не завдаючи шкоди його вкритим грубезною шкірою бокам. Обабіч бігли люди з різних таборів, але він хапав усіх і шпурляв на землю. Невдовзі звір зникнув із очей, продовжуючи трубити і гупати ногами. Що з ним сталося далі, Сем ніколи не дізнався: мумак чи то втік і згодом довго блукав нетрями, поки помер далеко від дому; чи втрапив у яку-небудь глибоку яму; чи лютував доти, доки влетів у Велику Ріку, і вона проковтнула його...

Урешті Сем перевів подих.

— Це був оліфант! — промовив він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Та ж удома мені нізащо не повірять! Ну, якщо тут усе вже закінчилося, то піду я і трохи посплю.

— Спи, доки можна, — погодився Маблунґ. — Одначе Капітан, якщо він не поранений, повернеться, і, коли він прийде, ми швидко рушимо звідсіля. Нас почнуть переслідувати, щойно Ворог довідається про наші подвиги, а це станеться вже незабаром.

— То йдіть собі тихо, коли мусите! — відказав Сем. — Не варто турбувати мій сон. Я пробув на ногах цілу ніч.

А Маблунґ засміявся у відповідь.

— Не думаю, що Капітан залишить вас тут, пане Семвайзе. Та це ти ще дізнаєшся.

Розділ 5

Вікно на захід

емові здалося, що він задрімав заледве на кілька хвилин, утім, прокинувшись, побачив, що вже звечоріло і повернувся Фарамир. Капітан привів зі собою багато людей: власне, всі, хто вижив під час того нападу, зібралися тепер на сусідньому схилі — приблизно дві-три сотні воїнів. Вони розташувалися на землі широким півколом, між розімкнутими краями якого сидів Фарамир, а перед ним стояв Фродо. Все це навдивовижу нагадувало допит бранця.

Сем виповз із папороті, проте на нього ніхто не звернув уваги, тож він умостився в кінці ряду воїнів, звідкіля міг бачити й чути все, що відбувалося. Дивився і слухав уважно, ладний за потреби будь-якої миті кинутися на допомогу своєму панові. Бачив Фарамирове обличчя, вже без маски: суворе, звикле наказувати, — а в допитливому погляді його очей яснів проникливий розум. І в тих сірих очах, що пильно зорили на Фродо, був сумнів.

Невдовзі Сем зрозумів, що кілька моментів розповіді Фродо про себе явно не вгамували цікавості Капітана: яку роль відігравав гобіт у Загоні, що вирушив із Рівендолу; чому той покинув Боромира; куди прямував тепер? Зокрема, Фарамир часто повертався до теми Вбивці Ісільдура. Він добре розумів, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.

— Але ж Вбивця Ісільдура повинен був прокинутися з приходом півмірка — так принаймні можна розтлумачити ті слова, — наполягав він. — Якщо ти і є згаданий у вірші півмірок, то, без сумніву, ти і приніс оту річ, хоч би чим вона була, на Раду, про яку розповідаєш, і там Боромир побачив її. Чи ти заперечуватимеш?

Фродо не відповів.

— Отож, — сказав Фарамир, — я бажаю, щоби ти таки розповів мені про ту річ, бо те, що стосується Боромира, стосується і мене. Орківська стріла вбила Ісільдура — так повідають давні перекази. Та орківських стріл — безліч, і, побачивши першу-ліпшу з них, Боромир Ґондорський не міг сприйняти її за знак Судьби. Ти маєш цю річ при собі? Вона прихована, кажеш ти, проте чи не ти, бува, вирішив її приховати?

— Ні, не я вирішував це, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. Вона не належить нікому зі смертних: ані величних, ані мізерних; а якщо хтось і міг би заявити про своє право на неї, то лишень Араґорн, син Араторна, — про нього я згадував — очільник нашого Загону на шляху від Морії до Рауросу.