Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 62)
Тоді він заплакав і невиразно забурмотів. Гобіти терпляче чекали.
— Історії з Півдня, — продовжив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, і про їхні оселі, схожі на кам'яні пагорби, і про срібну корону їхніх Королів, і про Біле Дерево — дивовижні історії. Вони будували дуже високі вежі, а одна була срібно-біла, і в ній був камінь, що нагадував Місяць, а довкола були могутні білі стіни. О, так, ми розповідали багато історій про Місячну Вежу.
— То був Мінас-Ітіл, який спорудив Ісільдур, син Елендила, — мовив Фродо. — Саме Ісільдур відтяв палець Ворогові.
— Так, на його Чорній Руці їх лише чотири, але й тих досить, — сказав Ґолум, здригнувшись. — І Він ненавидить Ісільдурове місто.
— А хіба є щось таке, чого він не ненавидить? — запитав Фродо. — Проте яке нам діло до Місячної Вежі?
— Ну, пане, вона стояла і досі стоїть там: висока вежа, й білі оселі, й стіна, але вони вже не славні, не прекрасні. Він захопив їх давно-предавно. Тепер то дуже жахливе місце. Мандрівники тремтять, коли бачать його, тікають, аби не помічати, уникають навіть тіні тієї вежі. Та хазяїнові доведеться туди піти. Це — єдиний інший шлях. Гори там нижчі, ніж тут, стара дорога постійно веде вгору, доки дістається до страшного перевалу на вершині, а тоді біжить униз, униз до Ґорґороту.
Далі голос Ґолума перейшов у шепіт, а сам він аж затремтів.
— І як це нам допоможе? — запитав Сем. — Адже Ворог, либонь, знає все про власні гори, і дорогу ту стережуть так само пильно, як і цю? І вежа не стоїть порожнем, чи не так?
— О, ні, не порожнем! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, не так! Там живуть жахливезні істоти. Орки, так, усюди ті орки, але є там і дещо страшніше, страшніші почвари теж живуть там. Дорога проходить у мороці просто попід стінами і минає браму. Ніхто й не чхне на тій дорозі, щоби вони не дізнались. Істоти усередині вежі знають усе: то — Мовчазна Сторожа.
— Еге, то що ти нам радиш, — уточнив Сем, — пристати на тривалий марш на південь і потім опинитися в такій самій чи й гіршій халепі, якщо ми взагалі туди доберемося?
— Ні, все не так, — сказав Ґолум. — Гобіти повинні побачити, повинні спробувати збагнути. Він не сподівається нападу з того боку. Око Його роззирається довкола, та одні місця оглядає пильніше, ніж інші. Він не бачить усього відразу, принаймні поки що. Розумієте, Він підкорив собі всі землі на захід од Попелястих Гір аж до Ріки, і мости зараз теж утримує Він. І Він гадає, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви біля мостів чи без численних човнів, які Він помітить.
— Здається, ти добре знаєш, що Ворог робить і про що думає, — зазначив Сем. — Може, ти розмовляв із ним нещодавно? Чи тільки по-панібратськи потеревенив із орками?
— Неславний гобіт, нерозважливий, — відповів Ґолум, кинувши на Сема сердитий погляд і звернувшись до Фродо. — Авжеж, Смеаґол розмовляв із орками, перш ніж зустрів хазяїна, і ще з багатьма народами: він мандрував дуже далеко. І те, що Ґолум розповів вам, відомо багато кому. Це звідси, з Півночі, Йому загрожує велика небезпека, і нам — теж. Одного дня Він вийде з Чорної Брами, одного дня, вже незабаром. Це — єдиний спосіб зібрати великі армії. Та далеко на заході Він не відчуває страху: там є Мовчазна Сторожа.
— Тільки й того! — озвався Сем, аби нагадати про себе. — Тож ми маємо піднятися нагору, постукати до них у браму і запитати, чи ми на правильному шляху до Мордору, га? Чи вони надто мовчазні, щоби відповісти? Безглуздя якесь. Ми можемо й тут утнути те саме і не йти в довгі мандри.
— Не жартуй із цим! — засичав Ґолум. — Це не смішно, зовсім ні! Не весело. Безглуздо взагалі намагатись увійти до Мордору. Та якщо хазяїн каже «я мушу» чи «я піду», значить, йому потрібно якось туди ввійти. Проте він не повинен іти в те жахливе місто, о, ні, звісно ж, ні. Тут Смеаґол йому і допоможе, славний Смеаґол, хоча ніхто не розповідає йому, для чого це все. Смеаґол знову допоможе. Він знайшов її. Він знає її.
— Що ти знайшов? — запитав Фродо.
Ґолум зігнувся дугою, і голос його знову стишився до шепотіння.
— Стежинку, що веде високо в гори, а потім — сходи, вузькі сходи, о, так, дуже довгі та вузькі. Тоді ще одні сходи. А потім, — він зашепотів іще тихіше, — тунель, темний тунель, і, нарешті, маленька розколина, і стежка високо-високо понад дорогою. Саме цим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Та відтоді минули роки. Стежка могла вже зникнути, а могла й ні, могла й ні.
— Не подобається мені все це, — сказав Сем. — Якось воно надто легко, принаймні на словах. Якщо стежка й зараз на місці, то її теж охороняють. Хіба її не охороняли ще тоді, Ґолуме, коли ти її знайшов?
Щойно він це сказав, йому привиділося, чи він і справді помітив зелений вогник у Ґолумових очах. Ґолум у відповідь узявся щось бурчати, проте не промовив жодного слова.
— Її справді не охороняють? — суворо запитав Фродо. — Невже ти
— Брехня! — засичав Ґолум, і при згадці про Араґорна в його очах спалахнуло недобре світло. — Він оббрехав мене, так, оббрехав. Я втік, утік. Геть бідолашний. Мені наказали шукати Безцінного, я шукав і шукав, авжеж, шукав. Але не для Чорного. Безцінний був нашим, був моїм, присягаюся. Я таки втік.
Фродо відчув дивну впевненість, що, говорячи це, Ґолум майже не відступає від істини (принаймні не так далеко, як можна було би від нього очікувати) і що він справді якось знайшов вихід із Мордору чи, щонайменше, сам вірив, що завдячує це лише своїй кмітливості. Фродо зауважив, що Ґолум сказав «я», а це в тих рідкісних випадках, коли таке траплялось, означало, що залишки колишньої правдивості та щирості на мить брали гору над усім іншим. Утім, навіть якщо Ґолумові цього разу можна було повірити, забувати про підступи Ворога геть не годилося. «Втечу» могли дозволити чи влаштувати з відома Темної Вежі. У будь-якому випадку на Ґолума вона мала неабиякий вплив.
— Питаю ще раз, — сказав Фродо, — хіба той таємний шлях не охороняють?
Але Араґорнове ім'я до решти зіпсувало настрій Ґолумові. Він напустив на себе ображений вигляд брехуна, котрого підозрюють саме тоді, коли він чи не вперше в житті сказав правду, бодай частково. Тож він не відповів.
— Його не охороняють? — повторив Фродо.
— Так, так, можливо. У цьому краї нема безпечних місць. Але хазяїн мусить або спробувати цей шлях, або вернутися додому. Іншого виходу немає.
Більшого вони від нього не домоглися. Назви того небезпечного місця та висотного проходу Ґолум не зміг повідомити. Чи не захотів.
А називалося те місце Кіріт-Унґол, і ймення це огортали жахливі чутки. Можливо, Араґорн згадував при гобітах цю назву та пояснював її значення, Ґандальф теж міг колись мимохідь їх застерегти. Але тепер вони були самі, Араґорн був далеко, Ґандальф стояв на руїнах Ісенґарда й боровся зі Саруманом, загаявшись через його зраду. Втім, навіть тоді, коли він виголошував останні слова, звернені до Сарумана, і палантир, викресавши іскри, впав на східці Ортанка, чарівникова думка невідступно була поруч із Фродо та Семвайзом, дух його линув до них через усі відстані з утіхою та з жалем.
Можливо, Фродо, сам того не відаючи, відчув це, як і на Амон-Гені, хоча вважав Ґандальфа загиблим, зниклим навіки в мороці далекої Морії. Він довго сидів на землі, схиливши голову та намагаючись пригадати все, що йому казав Ґандальф. Але пам'ять не допомагала йому зробити вибір. Утім, вони надто рано, надто рано втратили Ґандальфове наставництво — ще коли до Темної Землі було дуже далеко. Тож, як саме гобіти мають урешті туди потрапити, Ґандальф так і не сказав. А може, й не міг сказати. Колись він наважився ввійти у твердиню Ворога на Півночі — в Дол-Ґульдур. Але невже йому доводилося бувати в Мордорі, біля Вогняної Гори та Барад-дŷра, відколи Темний Володар знову зріс на силі? Напевно, ні, думав Фродо. Й ось він, Фродо, тут: маленький півмірок зі Ширу, простий гобіт зі спокійної сільської глибинки, і на нього покладено завдання пройти там, де згубили шлях мудрі чи куди навіть не наважилися піти. Лиха то була доля. Та він сам прийняв її, сидячи у своїй вітальні далекої весни минулого року, такої віддаленої тепер, наче все те було розділом історії ще молодого світу, коли Дерева зі Срібла і Золота пишались у цвіті. І нинішній його вибір був зловісний. Який шлях йому обрати? А якщо обидва вони ведуть до жаху і до смерті, то навіщо взагалі обирати?
День поволі минав. Глибока тиша заполонила невеликий сірий виярок, де залягли троє мандрівників, так близько до кордонів страхітливої землі, що її можна було відчути на дотик — ніби густий покров одмежував їх од навколишнього світу. Перелітний дим раз у раз заступав склепіння тьмяного неба над ними, але воно здавалося таким високим і далеким, мовби проступало зверху крізь потужні товщі повітря, обважнілого від набубнявілих думок.
Навіть орел, ширяючи проти сонця, не помітив би гобітів, котрі сиділи у своїй схованці, притиснуті тягарем судьби, мовчазні, нерухомі, загорнуті в тонкі сірі плащі. На мить він, може, й затримався би, розглядаючи Ґолума — крихітну фігурку, розпластану на землі: мабуть, там лежить скелет замореного голодом людського дитяти, подумав би птах, а пошматований одяг іще чіпляється до його довгих рук і ніг, білих, мов кістки, й таких само тонких, тож навіть дзьобнути їх було ніяк.