Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 61)
— Інший шлях? — зі сумнівом перепитав Фродо, глянувши на Ґолума допитливими очима.
— Так, сссправді! Сссправді!
— Раніше ти про нього не згадував.
— Ні. Хазяїн не питав. Хазяїн не казав, що хоче робити. Він не говорить із бідним Смеаґолом. Він каже: «Смеаґоле, веди мене до Брами... і тоді прощавай!» Смеаґол може побігти геть, та й по всьому. Але ось він каже: «Я збираюсь увійти до Мордору цим шляхом». Тому Смеаґолові дуже страшно. Він не хоче втратити славного хазяїна. І він пообіцяв — хазяїн змусив його пообіцяти — врятувати Безцінного. Та хазяїн, мабуть, хоче віднести Безцінного Йому, просто до Чорної Руки, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол мусить урятувати їх обох, і він подумав про інший шлях, яким туди можна було дістатися колись давно. Славний хазяїн. Смеаґол дуже добрий, завжди допомагає.
Сем насупився. Якби він міг просвердлити поглядом у Ґолумі діри, то таки просвердлив би. Його переповнювали сумніви. З усього виходило, що Ґолум по-справжньому пригнічений і палко прагне допомогти Фродо. Та Сем добре пам'ятав підслухану суперечку, і йому важко було повірити, що Смеаґол, який довго корився тій іншій сутності, зможе перемогти, — а проте, в тій суперечці останнє слово було таки за ним. Сем здогадувався, що ці дві половини однієї істоти: Ґолум і Смеаґол (чи Виродок і Смердюх, як він подумки називав їх) — уклали перемир'я і тимчасову спілку: жодна з них не хотіла, щоби Перстень дістався Ворогові, обидві прагнули врятувати Фродо від полону й утримувати при собі якомога довше — принаймні доки Смердюх іще сподівався захопити свого «Безцінного». Але у тому, що до Мордору можна дістатись іншим шляхом, Сем сумнівався.
«І це добре, що жодна з половин цього старого негідника не знає, що збирається зробити мій пан, — подумав він. — Якби Ґолум знав, що пан Фродо збирається назавжди покінчити з його Безцінним і так далі, то ми, закладаюся, дуже швидко потрапили б у халепу. В кожному разі, старий Виродок так боїться Ворога — він, вочевидь, одержав чи одержував од нього якісь накази, — що радше втече від нас світ за очі, ніж упіймається на тому, що він нам допомагає, і, мабуть, радше дозволить розплавити свого Безцінного. Принаймні так я собі думаю. І, сподіваюся, господар добре все обміркує. Він мудрий, як ніхто, проте має надто м'яке серце — це таки правда. Тому жоден Грунич не вгадає, що Фродо чинитиме далі».
Фродо відповів Ґолумові не відразу. Доки повільний, але практичний Семів розум давав собі раду із цими сумнівами, Фродо стояв і дивився в напрямку грізної скелі Кіріт-Ґорґору. Западина, в якій вони знайшли собі притулок, утворилась у схилі невисокого пагорба понад схожою на траншею долиною, що лежала між тим пагорбом і зовнішнім бастіоном гірської стіни. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було виразно видно три тьмяні курні дороги, які сходилися при Брамі Мордору: одна зміїлася назад на північ, друга в'юнилася на схід і зникала в туманах, що огорнули підніжжя Еред-Літуї, а третя стелилась у бік Фродо. Різко звернувши за вежу, вона вбігала у вузьку ущелину і проходила нижче від западини, де той стояв. У західному напрямку, праворуч од гобіта, дорога повертала, огинаючи виступи гір, і тяглася на південь у глибокий морок, що вкривав усі західні схили Ефель-Дуату; а далі, хоча Фродо того й не бачив, вона мандрувала вузькою латкою рівнини між горами та Великою Рікою.
Вдивляючись у далину, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися страхітливі метушня і гармидер. Здавалося, ніби всі тутешні армії виступили на марш, тільки їх здебільшого приховували від стороннього ока хмари смороду та випарів, принесені сюди з твані й пустищ. Але подекуди Фродо таки розгледів блиск списів і шоломів: придорожніми рівнинами їхали численні загони вершників. Гобіт пригадав далеке видіння, побачене з Амон-Гену лише кілька днів тому, хоча йому здавалося, ніби відтоді минули роки. Тоді Фродо збагнув, що надія, яка на мить зринула в його серці, була марна. Сурми грали не виклик на бій, а привітання. То не ґондорці, повсталі — мовби привиди-месники — з могил давно забутої слави, наступали на Темну Вежу. То прийшли на заклик свого Верховного Володаря люди інших рас із розлогих Східних Земель; армії, які поночі розбили табори біля Брами і тепер карбували крок, щоби злитися з його всеосяжною силою. Тоді раптом Фродо вповні усвідомив ризикованість їхнього зі Семом становища: вони одинокі, денне світло дедалі яснішає, безкрайня небезпека вже зовсім поряд — тож миттєво накинув тонкий каптур на голову і спустився в улоговину. Потому звернувся до Ґолума.
— Смеаґоле, — сказав він. — Я ще раз довірюся тобі. Я змушений чинити так, і, здається, така в мене доля: приймати від тебе допомогу тоді, коли я найменше на неї сподіваюсь, а твоя доля — допомагати мені, тому, кого ти довго переслідував, маючи лихі наміри. Поки що ти заслуговував тільки на похвалу й вірно дотримував свого слова. Вірно, кажу я, і маю на увазі саме це, — додав, зиркнувши на Сема, — бо ми вже двічі були цілком у твоїй владі й ти не зашкодив нам. І не спробував відібрати в мене те, чого колись так палко жадав. Нехай утретє нам поталанить найбільше! Проте застерігаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.
— Так, так, хазяїне! — відказав Смеаґол. — У жахливій небезпеці! У Смеаґола аж кісточки дрижать, коли він думає про це, та він не тікає. Він мусить допомогти славному хазяїнові.
— Я мав на увазі не спільну для всіх нас небезпеку, — мовив Фродо. — Я мав на увазі небезпеку, що загрожує тільки тобі. Ти присягнув мені тим, що називаєш Безцінним. Пам'ятай про це! Він зв'язав тебе цією обіцянкою, проте спробує обернути її так, аби знищити тебе. Ти вже піддаєшся його владі. Ти сам щойно нерозважно викрив це переді мною.
Сем дивився на свого пана схвально та здивовано: обличчя його мало такий вираз, а голос — такий тон, яких він раніше ніколи не помічав у Фродо. Сем завжди вважав, що доброта його любого пана така глибока, що її можна називати ледь не сліпотою. Звісно, він також твердо та непохитно вірив у те, що пан Фродо є наймудрішою особою на світі (за винятком, можливо, старого пана Більбо й Ґандальфа). Ґолум, по-своєму і більш виправдано, — з огляду на недовгий час їхнього знайомства, — міг припуститися такої самої помилки, сплутавши доброту зі сліпотою. Хай там як, а промова Фродо приголомшила і налякала нещасного. Він плазував по землі й не міг сказати нічого розбірливого, а лише приказував: «Славний хазяїн».
Фродо терпляче перечекав якусь мить, а потім знову заговорив, але вже не так суворо.
— Нумо, Ґолуме чи Смеаґоле, коли тобі так до вподоби, розкажи мені про той інший шлях і опиши, якщо можеш, на що мені сподіватись, коли я оберу його замість іти до мети прямою стежкою. Я поспішаю.
Проте Ґолум виглядав уже цілком жалюгідним, і погроза Фродо тільки остаточно позбавила його спокою. З нього нелегко було витягнути хоч трохи притомну розповідь, він постійно щось бурмотів, попискував, часто затинався і повзав по землі, благаючи обох гобітів бути добрими до «бідного маленького Смеаґола». Однак невдовзі Ґолум трохи заспокоївся, і Фродо, слово за словом, довідався, що коли подорожній ітиме дорогою, яка повертає на захід од Ефель-Дуату, то з часом прийде до роздоріжжя в колі темних дерев. Дорога праворуч веде звідти до Осґіліата і до мостів через Андуїн, середня дорога — на південь.
— Усе далі, далі, далі, — казав Ґолум. — Ми ніколи туди не ходили, та, подейкують, вона тягнеться на багато сотень миль, доки з неї стає видно Велику Воду, яка завжди в русі. Там багато всякої риби, і велетенські птахи їдять ту рибу — славні птахи; та ми ніколи там не бували, на жаль, ні, ми не мали такої нагоди. А за Великою Водою є ще землі, подейкують, але Жовтий Лик там дуже палючий, хмари нечасто заступають його, а люди там жорстокі й мають темні обличчя. Ми не хочемо побачити ту землю.
— Ні, — відказав Фродо. — Проте не відхиляйся від теми. Куди веде третя дорога?
— О, так, о, так, є і третій шлях, — сказав Ґолум. — Це — дорога ліворуч. Вона відразу піднімається вгору, вгору, звивається і повертає назад до високих тіней. Коли заверне за чорну скелю, ти побачиш її — ти раптом побачиш її понад собою і захочеш сховатися.
— «Побачиш її, побачиш її...» Що ти побачиш?
— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну тепер. Ми залюбки слухали розповіді про Південь, коли Смеаґол був молодим, давно-давно. О, так, колись вечорами ми розповідали багато всіляких історій, сидячи на берегах Великої Ріки у вербових краях, коли і сама Ріка була трохи молодшою,