Джон Пассос – Менгеттен (страница 67)

— Просто сьогодні неділя… Мені спало на думку, що тебе треба трохи потішити… і я спекла булочок.

— Ти дивна, Еллі! Зачекай хвилиночку, я побіжу почищу зуби.

Він вернувся вже вмившися, у купальному халаті. Вуста їй затремтіли під його поцілунком.

— Ще тільки одинадцята… Я виграв цілу годину… А ти будеш пити каву?

— За хвилинку… Слухай Джімпсе, я маю поговорити з тобою. Як на твою думку, чи не слід найняти ще одну кімнату тепер, коли ти знову почав працювати ночами?

— Ти хочеш переїхати до іншого приміщення?

— Ні, я просто думаю, що ти можеш найняти десь поблизу кімнату, де ночуватимеш, і ніхто не турбуватиме тебе вранці.

— Алеж, Еллі, тоді ми ніколи не бачитимемо одне одного… Ми й так сливе не бачимося.

— Жахливо… Та чим тут зарадиш, як години нашої роботи різні?

Із сумежної кімнати долинув вибух плачу Мартінового. Джіммі сидів край ліжка, з порожньою чашкою на колінах, дивлячися на голі свої ноги.

— Як тобі краще, — журно мовив він.

Бажання схопити її за руки й доти тулити до себе, аж поки їй стане боляче, немов ракета, пронизало його і вмерло. Вона забрала посуд і вийшла. Його вуста знали її вуста, його руки знали обійми її рук, він знав густі ліси її волосся, він кохав її. Довго сидів, дивлячися собі на ноги — тонкі, червонясті ноги з набряклими синіми жилами та пальцями, викривленими від взуття, сходів і тротуарів. На обох маленьких пальцях були мозолі. Очі йому виповнилися слізьми з жалю до самого себе. Дитина вщухла. Джіммі пішов до ванної та почав наливати воду в купільник.

— А це все той інший хлопець, Ганно. Він призвичаїв вас до думки, ніби ви ні до чого не здатні… Зробив вас фаталісткою.

— А що це таке?

— Це людина, що не визнає боротьби, не вірить у поступ людства.

— Ви вважаєте, що Буй був саме такий?

— У всякому разі він — страйкбрехер… Ні в кого з цих південців нема клясової свідомости… Хіба ж він не вплинув на вас, щоб ви не платили членських внесків до спілки?

— Мені надокучило працювати на швальній машині.

— Алеж ви могли взятися до рукоділля й заробляти добрі гроші. Ви не така, як він, а наша. Я допоможу вам улаштувати своє життя й дістати добру роботу… Ніколи в світі не дозволив би я вам працювати у танцівці, як це зробив він. Ганно, мене аж жаль бере, як я бачу, що єврейська дівчина водиться з таким хлопцем.

— А коли він пішов, у мене не стало роботи.

— Такі, як він, люди — найбільші вороги робітництва. Адже вони дбають тільки про себе.

Обоє повагом простували у вечірньому тумані Другим Авеню. Він — рудоволосий, худорлявий єврей. У нього синювато-бліде обличчя з запалими щоками й криві ноги кравця. У Ганни надто тісні черевики. Під очима їй великі сині смуги. На оповитій туманом улиці тиняються купки людей, розмовляючи єврейською, російською та надто акцентованою англійською мовою Іст Сайду. Теплі смуги світла з гастрономічних крамниць і кіосків з холодними напоями відбиваються на блискучому тротуарі.

— Якби ж я не почувала себе весь час такою стомленою, — бурмоче Ганна.

— Давайте зайдемо трохи освіжитися. Випийте, Ганно, склянку вершків, це надасть вам сили.

— Я не люблю їх, Елмере. Волію содової води з шоколядою.

— Це вам тільки зашкодить, але робіть так, як вам ліпше смакує.

Ганна сіла на високий, ніклем прикрашений стілець. Він став біля неї. Вона відкинулася назад, злегка спершися на нього.

— Все лихо робітників у тому, — він говорить тихим, монотонним голосом, — що ми нічого не знаємо. Не знаємо, як треба їсти, як треба жити і як обстоювати свої права… Еге, Ганно, я хочу, щоб ви думали про все це так само, як і я. Хіба ви не бачите, що ми опинились у самому осередку бойовища, нестеменно, як на війні.

Ганна ловить довгою ложечкою шматочки морозива з густої пінявої рідини у себе в склянці.

Джордж Болдвін видивлявся в люстро, миючи руки в невеличкій кімнатці біля кабінету. Його, ще густе на скронях, волосся було майже біле. З куточків уст вниз підборіддям лягли глибокі зморшки. Під яскравими, гострими, немов свердла, очима шкіра обвисла й набрякла. Поволі, ретельно витерши руки, він узяв стрихнінову піґулку з невеличкого коробочка у верхній кишені в камізельці, проковтнув і, відчувши бажане піднесення, вернувся назад до кабінету. Біля його столу крутився довгошиїй конторський хлопець з карткою в руці.

— Якась леді хоче розмовляти з вами, сер.

— А їй призначено прийти? Спитайте у міс Ранк. Хоч ні, почекайте… Проведіть леді просто до кабінету.

Він прочитав на картці «Неллі Лініген Мак-Нійл». Вона була надто пишно вбрана, з силою мережива у великому викоті хутрянки. На шиї висів льорнет на аметистовому ланцюжку.

— Ґес прохав мене зайти до вас, — мовила, сідаючи на стілець, що він підсунув їй до столу.

— Чим можу служити вам? — серце йому чомусь закалатало прискорено.

Якусь мить вона дивилась на нього в льорнет. — Джордже, ви легше зносите це, ніж Ґес.

— Що саме?

— Все це… Я намагалася переконати Ґеса, щоб він поїхав зо мною відпочити за кордон… Десь до Марієнбаду, абощо… Але він каже, що надто глибоко вліз у цю справу.

— На мою думку, ці слова можна прикласти до всіх нас, — завважив Болдвін, холодно посміхаючися.

Якусь мить вони мовчали, тоді Неллі Мак-Нійл підвелася.

— Слухайте, Джордже, Ґеса страшенно непокоїть це… Адже вам відомо, що він завсігди обстоює своїх друзів, але й від друзів теж сподівається цього.

— Ніхто не може мені закинути, що я не обстоював його… Справа, просто, в тому, що я не політик і допустився дурниці, погодившися на це призначення. А тепер мушу діяти незалежно від особистих своїх симпатій.

— Джордже, це тільки одна половина справи, й вам відомо це.

— Скажіть Ґесові, що я завжди був і буду другом йому… Він чудово це знає. Але в цій кампанії я зобов’язався виступити проти деяких елементів, що з ними Ґес дозволив собі спізнатися.

— Ви добрий промовець, Джордже Болдвін, і завжди таким були.

Болдвін спалахнув. Вони стояли нерухомо одне біля одного у дверях кабінету. Його рука, немов паралізована, лежала на ручці. З канцелярії линув стукіт друкарських машинок і гомін голосів. На вулиці, з нової будівлі насупроти торохтіли клепальники.

— Сподіваюся, в родині вашій усе гаразд? — над силу спромігся вимовити він.

— Так, дякую… Бувайте здорові. — Вона пішла.

Якусь мить Болдвін стояв біля вікна, дивлячися на сіру чорновіконну будівлю насупроти. Нерозумно так хвилюватися. Треба розважитись. Взявши з кілочка за дверима пальто й капелюха, вийшов. — Джонасе, — мовив, проходячи повз високу бібліотеку, де сидів, уважно схилившися над паперами, чоловік з круглою лисою головою, що скидалася на диню, — принесете мені всі папери з мого столу додому… Я перегляну їх сьогодні ввечорі.

— Гаразд, сер.

Опинившися на Бродвеї, Болдвін відчув себе ніби маленьким хлопчиком, що не пішов до школи. Був іскрястий зимовий день, сонце то визирало, то ховалося за хмари. Він стрибнув до таксі. Їдучи до центра, дрімав, лежачи на подушці. На Сорок Другій вулиці прокинувся. Все збилось у безладді яскравих переплутаних площин, кольорів, облич, ніг, вітрин, трамваїв, автомобілів. Сидів випроставшися, поклавши на коліна обтягнені рукавичками руки, не тямлячи себе з хвилювання. Біля будинку, де жила Невада, заплатив шоферові. Це був негр і, одержавши п’ятдесят сентів на чай, він широко посміхнувся, показавши білі, немов слонова кість, зуби. Ліфта не було, й Болдвін збіг легко сходами, сам з себе дивуючися. Постукав у двері до Невади. Відповіді не було. Постукав ще. Вона обережно відхилила двері, висунувши ясноволосу, кучеряву голівку. Він вбіг до кімнати раніш, ніж вона встигла спинити його. На ній було саме кімоно поверх рожевої сорочки.

— Отакої! — мовила вона. — Я гадала, що це офіціянт.

Болдвін згріб її й поцілував. — Не знаю чому, але я почуваю себе, немов трилітня дитина.

— Скидається на те, що вам стався соняшний удар… Вам же відомо, що я не люблю, коли ви приходите, не сповістивши заздалегідь телефоном.

— Ну, не сердьтеся, я забув.

Він угледів на канапі пару синіх, дбайливо складених штанів.

— Я страшенно стомився в конторі, Невадо. Думав, що прийду трохи погомоніти до тебе й розважуся.

— Я саме вправлялася в танцях під грамофон.

— Це дуже цікаво… — Він почав з підскоком ходити туди й сюди по кімнаті. — Слухайте, Невадо… нам треба поговорити. Мені байдуже, хто у вас в опочивальні… — Вона глянула, зненацька, йому в обличчя й сіла на канапі біля штанів. — Щиро кажучи, я вже спостеріг, що ви маєте щось з Тоні Гентером.

Вона зібгала вуста й схрестила ноги.

— Кінець-кінцем, уся ця нісенітниця про візити до психоаналітика з платнею у двадцять п’ять долярів на годину дуже тішила мене… Але саме цієї миті я зважив, що з мене досить. Цілком досить.

— Джордже, ви збожеволіли, — прожебоніла вона й почала враз сміятися.

— Я скажу вам, що зроблю, — провадив Болдвін виразним офіційним голосом. — Пришлю вам чека на п’ятсот долярів, бо ви гарна дівчина й подобаєтеся мені. За приміщення заплачено до першого. Улаштовує це вас? І, будь ласка, не робіть спроб чіплятися до мене.

Вона качалася біля чепурно складених синіх штанів на канапі, нестримно сміючись. Болдвін махнув їй капелюхом і рукавичками і вийшов, обережно зачиняючи за собою двері. — Щасливо відкараскався, — буркнув, зачинивши їх.

Опинившися на вулиці, жваво пішов до центру. Почував приємне піднесення і бажання з кимсь говорити. Міркував, до кого міг піти. Згадуючи всіх своїх приятелів, удався в розпуку. Відчув себе самотнім, занедбаним. Мав бажання звіритись якійсь жінці, збудити в ній жаль, розповівши про безталанне, сплюндроване своє життя. Увійшов до тютюнової крамниці й став перегортати телефонну книжку. Коли перегорнув до літери «Г», — перейнявся легеньким тремтінням. Врешті знайшов прізвище Герф, Геллен Оґлторп.