Джон Пассос – Менгеттен (страница 69)

— Як почуває себе твій чоловік, Елляйн, або, швидше Геллен?

— Цілком добре.

— Щось у тебе не помітно надто великого ентузіязму.

— Мартін — хороша дитина. У нього чорне волоссячко, карі очі й рожеве личко. Справді, він дуже гарненький.

— Люба, не треба так занадто виявляти материнські гордощі. А то вдруге ти розповіси, як возила його на дитячу виставку.

Вона засміялася. — А страшенно втішно, Джоджо, побачити знов тебе.

— Я ще не скінчив катехізису, люба… Якось бачив тебе у ресторані з дуже імпозантним сивим чоловіком з виразними рисами обличчя.

— Це, певно, Джордж Болдвін. Алеж ти колись знав його.

— Авжеж, авжеж. Хоч він одмінився. І, мушу зазначити, став дуже цікавим. Проте, дивно якось бачити дружину пацифіста, більшовика й робітничого аґітатора, як вона снідає в такому шиковному місці.

— Джімпс зовсім не такий, як ти кажеш. Хотіла б я, щоб він був… Вона скривилася. — А мені трохи вже надокучило все це.

— Я це підозрював, люба.

Повз них прослизнула Кассі, з якимсь зосередженим виразом на обличчі.

— Ой, рятуйте мене, Кассі! Джоджо весь час дратує мене.

— То я можу посидіти з вами трошки, поки мені ще не черга танцювати… Містер Оґлторп читатиме свій переклад пісень Білітіс, а я передаватиму їх танцями.

Еллен повела очима від одної до другого. Оґлторп, звівши брови, кивнув головою.

Довгий час сиділа вона мовчки, дивлячися на танки й на гомінливу, залюднену кімнату. Втома туманом застилала їй очі.

Грамофон грав якусь турецьку мелодію. Естер Вуріз, худорлява жінка з купою пофарбованого хною волосся, підстриженого на рівні вух, вийшла, несучи посудину з ладаном, що над нею крутився дим, а перед Естер ішли два юнаки, стелячи їй під ноги довгий килимок. На ній були шовкові шаровари, металевий пояс і обручки, що дзенькали на руках. Усі плескали, примовляючи: — Дивно! Чудово! — аж тут зненацька з сумежної кімнати тричі проверещали жінки. Усі посхоплювалися з місць. У дверях став гладкий чоловік у котелку.

— Всі дівчата йдіть до тієї кімнати, а чоловіки хай зостаються тут.

— А ви хто будете?

— То байдуже, хто я. Робіть те, що наказую. — Обличчя йому було червоне, немов буряк.

— Це детектив!

— Це насильство! Хай покаже свій значок!

— Напад!

— Трус!

У кімнату зненацька вскочили детективи. Вони вишикувалися перед вікнами. Чоловік у картатому кепі, з ґудзуватим, немов гарбуз, обличчям, став перед каміном. Жінок брутально випхали до другої кімнати. Чоловіки збилися невеличким гуртком біля дверей. Детективи записували їхні прізвища. Еллен сиділа спокійно на канапі. — Поскаржитися телефоном до центрального управління, вчула вона, як сказав хтось. Тоді вгледіла, що на невеличкому столику біля неї є телефон. Непомітно схопивши трубку, тихенько назвала нумер.

— Це канцелярія округового прокурора? Будь ласка, покличте містера Болдвіна. Джордж? Це щастя, що я знаю, де ви! Округовий прокурор теж там? Гаразд… Ні, ви йому самі скажіть. Сталася жахлива помилка. Я в оселі Естер Вуріз… знаєте, у неї балетна студія. Вона демонструвала нові танці перед гуртом друзів, а тут наскочила поліція…

До Еллен підскочив чоловік у котелку. — Ніякі розмови телефоном не допоможуть. Ідіть до другої кімнати!

— Я розмовляю з округовим прокурором. Можете самі спитати його. Це містер Вінтроп? Так, він сам. Як ся маєте? Поговоріть, будь ласка, з цим чоловіком.

Передавши трубку детективові, вийшла на середину кімнати. Шкода, що я скинула капелюшок, — промайнуло їй у голові.

З другої кімнати долинули ридання й пронизуватий, акторський голос Естер Вуріз. — Це жахлива помилка! Я не дозволю так зневажати мене!

Детектив, поклавши телефонну трубку, наблизився до Еллен. — Мушу попрохати у вас вибачення, міс… Ми діяли за недостатніми інформаціями. Я одразу ж заберу своїх людей.

— Прохайте краще вибачення у місис Вуріз… Це її студія.

— Леді й джентлмени, — гучним, веселим голосом почав детектив. — Ми допустилися невеличкої помилки й дуже шкодуємо… Звичайно, такий випадок завжди може статися.

Еллен прослизнула до другої кімнати, щоб узяти манто й капелюшок. Якусь мить стояла перед свічадом, пудруючи собі носа. Коли вийшла до студії, всі дуже піднесено розмовляли воднораз. Чоловіки й жінки стали колом, понапинавши поверх своїх тунік простирадла й купальні халати. Детективи вислизли так несподівано, як і з’явилися. Оґлторп голосно й схвильовано говорив кільком юнакам, що обступили його.

— Негідники, вони перелякали жінок! — увесь червоний, вигукував він, махаючи своєю перукою. — На щастя, я спромігся стримати себе, а то наробив би такого, що потім довіку каявся б… Мені допомогла тільки надмірна сила волі…

Еллен пощастило непомітно вислизнути, збігти сходами й вийти на вулицю. Мрячило. Гукнувши таксі, вона поїхала додому. Скинувши верхній одяг, подзвонила до Джорджа Болдвіна додому. — Галло, Джордже! Мені страшенно шкода, що я потурбувала вас і містера Вінтропа. Якби ви не сказали випадково при сніданку, де будете ввечорі, то вони, певно, везли б нас оце «Чорною Марією» до в’язниці… Звичайно, смішно. Колись я розповім вам, але тепер мене аж нудить від усього цього… Від цих естетичних танців, літератури, радикалізму й психоаналізу… Переситилася, певно… Так, гадаю, що ви маєте рацію, Джордже… Мабуть стаю дорослою.

Ніч була немов одна суцільна величезна брила чорного скреготливого холоду. Почуваючи ще носом дух фарби, а в ухах чуючи щебетання друкарських машинок, Джіммі Герф стояв на майдані перед міською ратушою і, засунувши в кишені руки, дививсь, як обідрані люди в кепках і шапках з навушниками, насунутих низько на обличчя й шиї кольору сирого м’яса, згрібали лопатами сніг. І в старих, і в молодих були однакового кольору обличчя й однакового кольору одіж. Холодний вітер бритвою різав йому вуха й так пік чоло, що аж боліло перенісся.

— Галло, Герфе, може збираєтеся працювати? — спитав, жваво підходячи до нього, юнак з молочнобілим обличчям, показуючи на купу снігу.

— А чому й ні, Дене? Хіба це не краще, ніж усе життя встрявати до чужих справ, аж поки станеш якимсь живим диктографом?

— Проте влітку ваша робота справді гарна… Ідете до Вест Сайду?

— Просто гуляю… У мене дуже кепський настрій сьогодні.

— Алеж, чоловіче, ви страшенно змерзнете.

— Байдуже… Кінець-кінцем зовсім не маєш особистого життя й стаєш якимсь автоматом.

— А я так хотів би спекатися хоч невеличкої частини свого особистого життя… Ну, бувайте! Бажаю вам таки знайти собі особисте життя, Джіммі.

Джіммі, засміявшися, повернувся спиною до тих, що згрібали сніг і попростував Бродвеєм, сховавши підборіддя в комір та низько схилившися проти вітру. На Гаустон Стріт глянув на годинника. П’ята. Тай спізнився ж він сьогодні. Невже тепер не знайде вже місця, де б можна було випити? Аж застогнав на думку про всі ті крижані квартали, що йому доведеться пройти, щоб дістатися до свого приміщення. Часом спинявся і тер собі вуха, щоб поновити в них кровобіг. Врешті добувся до своєї кімнати, запалив ґазову плиту й почав грітися над нею. Кімнатка його була невеличка квадратова похмура комірчина з південного боку Вашінґтон Скверу. Все її умеблювання — ліжко, стілець, стіл повнісінький книжок і ґазова плита. Трохи зігрівшися, Джіммі добув з-під ліжка пляшку рому. Тоді нагрів на плиті води в олив’яному кухлику й став пити ром, розведений гарячою водою. Всередині йому клекотіли безіменні муки. Почував себе, немов отой чоловік у казці, що мав залізного обруча на серці. Тепер обруч цей тріскався.

Він випив увесь ром. Часом кімната починала крутитися йому перед очима, урочисто й ритмічно. Зненацька, промовивши голосно:

— Я мушу поговорити з нею, мушу поговорити з нею! — насунув на голову шапку і надяг пальто. Холод на вулиці був якийсь бальзамічний. Повз нього з гуркотом проїхало один по одному шість фурґонів.

На Західній Двадцять Другій два чорних коти полювали один на одного. Вся вулиця виповнена була навіженим їхнім виттям. Джіммі почував, що в голові йому ось-ось щось лусне, що він сам може побігти замерзлою вулицею та завити диким котячим виттям.

Став, тремтячи в темному коридорі й дзвонив ненастанно у дзвінок з написом «Герф». Тоді почав стукотіти щосили. У дверях з’явилась Еллен у зеленому халаті. — Що сталося, Джімпсе? Хіба у тебе нема ключа? — Обличчя їй пом’якшало зі сну. Щасливий, затишний, ніжний якийсь дух линув од неї. Він задихано мовив крізь зуби:

— Еллі, мені треба поговорити з тобою.

— Ти п’яний, Джімпсе?

— Так. Але розумію, що кажу.

— Я страшенно хочу спати.

Він пішов слідом за нею до опочивальні. Скинувши пантофлі, вона сіла на постелі, дивлячися на нього сонними очима.

— Тільки говори тихше, щоб не розбудити Мартіна.

— Не знаю, Еллі, чому мені так завжди важко висловити щонебудь… Неодмінно треба спершу випити… Скажи, ти вже не любиш мене більше?

— Ти знаєш, що я дуже люблю тебе й завжди любитиму.

— Я питаю про кохання, про справжнє кохання, ти розумієш, що я маю на думці, —прикро перебив він.

— Здасться, я не в силі кохати когось, аж поки він не помре… Я жахлива людина. Нема рації розмовляти про це.

— Знаю. І тобі відомо, що я це знаю. Ой, як же все це гидко склалося для мене, Еллі!

Вона сиділа, зігнувши коліна і, обхопивши їх руками, дивилася на нього широко розкритими очима. — Чи ти справді так безтямно кохаєш мене, Джімпсе?