Джон Пассос – Менгеттен (страница 66)

— Дайте мені, будь ласка, телефон містера Еспінволла… Містере Еспінволл, це говорить Мерівейл… Несподівано занедужала моя мати. Боюся чи не удар. Чи не можна мені піти на якусь годину додому? Я вчасно вернуся, щоб дати відповідь Тасманській Компанії…

— Гаразд, ідіть… Дуже шкодую, Мерівейле.

Згрібши капелюха та пальто й забувши кашне, він вискочив з банку й побіг мерщій вулицею до підземки.

Сливе задихаючися, вскочив до свого приміщення, клацаючи нервово пучками. Мати, якась аж сіра, зустріла його в передпокої.

— Мамусю, я гадав, що ви занедужали.

— Ні, це не те… Справа з Мейзі…

— Якесь лихо?

— Ходімо сюди, — перебила його місис Мерівейл.

У вітальні сиділа невеличка кругловида жінка у шапочці з видрячого хутра і в довгій видряній хутрянці.

— Любий, ця жінка говорить, що вона дружина Джекові Кеннінґгемові й може документально довести це.

— Невже це правда?

Жінка журно кивнула головою.

— А вже розіслано запросини на весілля. Після останньої його телеграми Мейзі замовила посаг.

Жінка розгорнула великого папера, прикрашеного братками й купідонами, й дала його Джемзові.

— Може воно підроблене?

— Ні, не підроблене, — солодко мовила жінка.

— Джон К. Кеннінґгем, 21 року… Джессі Лінколн, 18 років, — уголос прочитав Джемз. — Я йому розіб’ю лице, мерзенному шантажистові. Звичайно, це його підпис. Я бачив його підпис у банку… Шантажист!

— Алеж, Джемзе, не треба поспішати.

— Я думала, що краще тепер, ніж по шлюбові — провадила тихеньким, солодким голоском жінка. — Нізащо в світі не хочу я попустити, щоб Джек став двоженцем.

— Де Мейзі?

— Сердешна у своїй кімнаті. Вона у розпуці.

Обличчя Мерівейлові стало пурпуровим. Піт проступив йому під комірчиком.

— Тільки любий, — провадила місис Мерівейл, — обіцяй мені, що нічого не вчинеш необачно.

— Так. Треба за всяку ціну зберегти добру славу Мейзі.

— Голубе мій, найкраще, на мою думку, це покликати його сюди, щоб звести віч-на-віч з цією… з цією… леді. Ви згодні, місис Кеннінґгем?

— Авжеж! Ще б пак!

— Заждіть хвилиночку, — вигукнув Мерівейл і вискочив у передпокій до телефону. — Ректор 12305… Галло… Будь ласка, я хочу говорити з містером Кеннінґгем… Галло… Це контора містера Кеннінґгема? Говорить містер Джемз Мерівейл. Нема в місті? А коли буде? Гм… — Він вернувся до вітальні. — Чортів пройдисвіт виїхав з міста.

— За всі роки, що я знаю його, — зауважила невеличка леді у шапочці, — він весь час їздив.

За широкими вікнами контори сіра, туманна ніч. Де-не-де блимають горизонтальні й перпендикулярні смужки зірочок-вогнів. Фінеанс Блекгед сидить біля столу, відкинувшися на спинку низенького шкуряного крісла. У руці він держить склянку окропу з содою, обгорнену великим шовковим носовичком, щоб не пекло в пальці. Денш, лисий і круглий, немов більярдна куля, сидить у глибокому фотелі, крутячи в руках черепахові окуляри. Тихо, неначе в усі, тільки зрідка стукотить і ляскає щось у трубах парового опалення.

— Мусите вибачити мені, Денше… Ви знаєте мене, я рідко дозволяю собі робити зауваження, щодо чужих справ. — Блекгед промовляє поволі, поміж ковтків, а тоді зненацька випростовується у кріслі. — Це з біса дурна пропозиція, Денше, слово чести. Присягаюся, вона навіть смішна.

— Я так само, як і ви, не хочу каляти собі руки… але Болдвін хороша людина. І, вважаю, нам не буде жадної небезпеки, якщо ми підтримаємо його.

— Що, у дідька, має спільного з політикою імпортно-експортна фірма? Якщо ці хлопці хочуть милостині — хай прийдуть сюди й одержать її. Нас цікавить тільки ціна на боби… а вона з біса мала. Якби хтось із ваших базікал-адвокатів міг усталити балянс грошової біржі — я все на світі зробив би задля нього… Але всі вони пройдисвіти, геть чисто всі… Слово чести, пройдисвіти.

Обличчя йому стало пурпуровим. Випроставшись у кріслі, він стукнув кулаком об край столу.

— Ви схвилювали мене… Це шкодить моєму серцю й шлункові.

Фінеас Блекгед гучно ригає й ковтає з склянки води з содою. Тоді знов одкидається на спинку крісла, напівприплющивши важкі повіки.

— Гаразд, друже, — стомлено каже Денш. — Може це й зле, але я обіцяв підтримати кандидата реформістів. Це цілком приватна справа, й аніяк не стосується фірми.

— Де там у дідька не стосується… Ну, а як там Мак-Нійл і його прибічники? Вони завжди пристойно поводилися з нами — й усе, що ми їм дали, це дві скриньки віски та вряди-годи кілька сиґар… А тепер ці реформісти перекинули догори ногами всю міську адміністрацію. Присягаюся…

Денш підвівся.

— Любий мій Блекгеде, я вважаю за громадський свій обов'язок допомогти знищити хабарництво, розпусту й інтриґи, що завелися поміж міської адміністрації… я вважаю це за свій громадський обов’язок…

Попростував до дверей, гордо випинаючи наперед своє опукле черево.

— І все ж дозвольте мені сказати, Денше, що я дивлюся на це, як на цілком безглузду пропозицію, — гукає навздогін йому Блекгед.

Коли його компаньйон виходить, він лежить якусь мить, одкинувшися на спинку, з заплющеними очима. Обличчя йому стає попелясте, величезне м’ясисте тіло обвисає, немов бальон, що з нього випускають повітря. Нарешті, застогнавши, підводиться з місця, бере пальто, капелюха й повільно, важко ступаючи, виходить з контори.

У порожньому, тьмяно освітленому передпокої доводиться довго чекати на ліфт. Зненацька його жахом проймає думка, що в порожній установі можуть сховатися десь бандити. Немов дитина в темній кімнаті, він боїться озирнутися. Нарешті зноситься вгору ліфт.

— Вілмере, — каже він до нічного вартового у ліфті, — треба дужче освітлювати вночі передпокій… Треба, навіть, освітлювати весь будинок, бо надто багато тепер злочинців.

— Авжеж; сер, щира правда, сер… Тільки сюди ніхто не може увійти, щоб я не побачив.

— Алеж вони можуть пересилити вас, Вілмере.

— А хай-но спробують!

— Гадаю, що ви маєте рацію. У мене просто нерви надто напружені.

Сінтія сидить у Пакарді, читаючи книжку.

— Певно, люба, ти гадала, що я вже й не буду?

— Я, сливе, скінчила книжку, татусю.

— Слухайте, Бетлере, женіть, щодуху до центру, бо ми спізнилися до обіду.

Поки лімузін дзичить улицею Лафайєт, Блекгед повертається до дочки.

— Якщо почуєш коли, що хто говорить тобі про свій громадський обов’язок, заради всього найдорожчого, но йми віри. У дев’яти випадках з десятьох це значить, що він хоче загнати тебе на слизьке. Ти навіть не уявляєш, яка велика не мені полегкість, що ти і Джо улаштовані.

— Що таке, татусю? Вам сталась якась прикрість у конторі?

— Ринків нема. На весь чортів світ немає і однісінького ринка, щоб не був напхом напханий усячиною. Кажу тобі, Сінтіє, що скрізь однаково. І ніхто не вгадає, що може статися… Слухай, щоб не забути, прийди до банку взавтра о дванадцятій. Я пошлю Геджінса з деякими коштовностями, — особистими, розумієш? — щоб покласти їх до твого сейфу.

— Він уже повний, татусю.

— Сейф в Астор-Тресті на твоє ім’я?

— Спільний на Джо й на мене.

— Гаразд, то візьмеш сейф у банку на П’ятій Авеню тільки на своє ім’я… Опівдні я пошлю туди коштовності… І пам’ятай моє слово, Сінтіє, якщо вчуєш коли, що ділова людина говорить про громадські чесноти — майся на обачності.

Вони перетинають Чотирнадцяту вулицю. Батько й дочка дивляться крізь скло на посічені вітром обличчя людей на ріжках, що чекають нагоди перейти вулицю.

Джіммі Герф позіхнув і відсунув стілець. Ніклевий блиск друкарської машинки різав йому очі. Пучки боліли. Відхиливши трохи двері, зазирнув до холодної опочивальні. Над силу міг розгледіти, що Еллі спить в алькові. Укутку стояла дитяча колиска. Линув кислувато-молочний дух пелюшок. Причинивши двері, почав роздягатися. Коли б хоч трошки більше місця, бурмотів він. Живемо, як у клітці. Скинув запорошене накривало з канапи й витяг з-під подушки піжаму. Простір, простір, чистота, спокій. Слова жестикулювали йому в голові, немов би він звертався до великої авдиторії.

Погасивши світло, відчинив трохи вікно і, весь дерев’яний од утоми, впав на постіль. Одразу ж почав писати листа на лінотипі. Тепер я лягаю спати… мати великого білого присмерку. Рука лінотипу — жіноча рука в довгій білій рукавичці. Серед стукоту машин голос Еллі: не треба, не треба, не треба ти завдаєш мені болю… Містере Герф, говорить людина у халаті, ви псуєте машину й ми не зможемо видрукувати книжки. Лінотип — роззявлена паща з яскравоніклевим рядом зубів, що ковтає, трощить. Джіммі прокинувся й сів на ліжку. Він змерз, зуби йому цокотіли. Замотавшись у ковдру, заснув знов. Коли прокинувся вдруге, був день. Він зігрівся й почував себе щасливим. Пластівні танцювали, зависали, кружляли за високим вікном.

— Галло, Джімпзе, — мовила Еллі, йдучи до нього з тацою.

— Чи я вмер і потрапив на небо, чи що сталося?