Джон Пассос – Менгеттен (страница 64)
— Це було б добре рік тому, але настрій публіки міняється. І скажу вам, Джо, що публіка досить уже переситилася героями війни.
— У нас життєздатна організація.
— Я знаю це, Джо. Добре знаю. Вірю вам у цьому… Хоч як уже наполягатиму на військову премію. Штат Нью-Йорк виконав уже свій обов’язок перед демобілізованими.
— Щира правда.
— Державна премія — це значить податок на середнього підприємця, більш нічого… Ніхто не хоче вже платити податків.
— На мою думку, хлопці наші сподіваються одержати щось.
— Всі ми сподівалися багато одержати, проте, не маємо ще нічого… Не говоріть мені будь ласка про це… І візьміть собі сиґару з тієї скриньки. Мій приятель прислав їх мені з Гавани через одного морського офіцера.
— Дякую, сер.
— Не соромтеся, беріть чотири або п’ять.
— Щиро дякую.
— Скажіть, Джо, якої позиції триматимуться ваші хлопці на виборах мера?
— Це залежить від того, як ставитимуться до потреб демобілізованих.
— Слухайте, Джо, ви розумний хлопець…
— Звичайно, щодо позиції все буде гаразд. Я поговорю з ними.
— А скільки їх усіх?
— В конторі Шімеса О'Рійлі понад три сотні, й щодня записуються нові… Ми перетягаємо їх звідусіль. На різдво хочемо урядити танці й бокс, якщо знайдемо десь боксерів.
Відкинувши назад голову на воловій шиї, Ґес Мак-Нійл вибухнув реготом. — Оце так молодці!
— Але, слово чести, єдине, чим можна тримати вкупі наших хлопців — це премія.
— А як я прийду колись увечорі до них поговорити?
— Це дуже добре. Хоч вони лихим оком дивляться на кожного, хто не був на фронті.
Мак-Нійл спалахнув.
— Щось надто розумними вернулись ви хлопці, з фронту. — Він засміявся. — Та це триватиме не більше, як рік-два… Я бачив уже, як верталися солдати з еспано-американської війни — затямте це, Джо.
Увійшов офіціянт і поклав на стіл картку. — Якась леді хоче вас бачити, містере Мак-Нійл.
— Гаразд, проведіть її… Це стара дурепа з шкільної ради… Бувайте здорові, Джо. заскочите якось на тому тижні… Я матиму вас на увазі, вас і вашу армію.
У конторі чекав Дуґан. Він таємниче, якось збоку, наблизився до Джо.
— Ну, як справи, Джо?
— Дуже добре, — відказав, надимаючи груди, Джо. — Ґес сказав мені, що Таммані Голл підтримуватиме нас у наших вимогах щодо премії… Ми укладали з ним плян широкої національної кампанії. Він дав мені кілька сиґар, що прислав йому аеропляном з Гавани його приятель… Хочеш одну?
Держачи кожен у куточку рота сиґару, вони обидва, спишна виступаючи, попростували через майдан Ратуші. Насупроти старого будинку ратуші зносилося риштовання. Джо показав на нього своєю сиґарою. Тут мер хоче поставити нову статую Громадянської Доброчинности.
Дух їжі корчем хапав його за порожній шлунок, коли він минав їдальню Чайлд. Світанок сіяв дрібненький сірий порох на чорне чавунне місто. Детч Робертсон безнадійно плентався через майдан Юніон, згадуючи теплу постіль Френсі й прянні пахощі її волосся. Засунув руки глибоко в порожні кишені. Нема ні сента, й Френсі нічого не змогла дати йому. Повернув на схід, повз готель на П’ятнадцятій вулиці. Якийсь негр вимітав сходи. Детч заздро глянув на нього — він має роботу. З гуркотом проїздили фурґони з молоком. На майдані Стьювесент повз нього пройшов молочник, держачи по пляшці молока в кожній руці. Випнувши нижчу щелепу, Детч брутально озвався: — Дай мені напитися молока, чуєш? — Молочник був тендітний, рожевовидий юнак. Блакитні його очі широко розплющилися. — Зайдіть за фургон, там є відкрита пляшка під сидінням. Тільки пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви п’єте.
Детч почав жадібно ковтати солодке молоко. Воно немов би гладило пересохле горло. Не слід було так прикро говорити з ним. Почекав, поки хлопець вернувся. — Дякую, хлопче, дуже смачне молоко.
Пішов до холодного парку й сів на лавці. Асфальт блищав намороззю. Він підняв уривок газети.
Саме в той час, коли ділова метушня дня досягла найвищої межі, два бандити вихопили з рук Адолфеса Ст. Джона портфель, де було пів мільйона долярів асигнаціями.
Серце Детчеві закалатало несамовито, коли він прочитав ці рядки За спину немов би хто снігом сипанув. Підвівшися, почав розмахувати руками, ніби гріючи їх.
Конґо, шкутильгаючи, пройшов крізь турнікет із станції підземної залізниці. Слідом за ним простував Джіммі Герф, роздивляючись обабіч. Було темно, лютий вітер свистів їм у вухах. Біля станції стояв одним єдиний форд.
— Як вам подобається, містере Ерф?
— Чудово, Конґо. Це вода?
— Затока Шіпсгед.
Вони попростували шляхом, обминаючи крицевосині калюжі, що тьмяно блищали в темряві. Дугові ліхтарі, немов ґрона зів’ялого винограду, гойдалися на вітрі. Оддалік, праворуч і ліворуч, мерехтіли вогнями купки будинків. Вони спинилися біля довгастої будівлі, що бовваніла на палях над водою.
— Галло, Майку, — мовив Конґо. — Це — містер Ерф, мій приятель.
Двері за ними зачинилися. Всередині було темно, як у домовині. Мозоляста долоня схопила в темряві руку Джіммі.
— Радий зазнайомитися з вами, — пролунав голос.
— Скажіть, як ви знайшли мою руку?
— О, я чудово бачу в темряві! — засміявся горловий голос.
Тим часом Конґо відчинив унутрішні двері. Звідти полилося світло, освітивши більярдні столи низку київ і довгий шинквас у кутку.
— Це Майк Кардинал, — сказав Конґо.
Джіммі побачив біля себе високого, блідого, сором’язливого на вигляд чоловіка з кущуватим чорним волоссям, що росло низько над чолом. У сумежній кімнаті стояв на поличках порцеляновий посуд і круглий стіл, накритий цератою кольору гірчиці.
— Eh la patronne! — гукнув Конґо. На порозі стала гладка француженка з червоними, немов яблука, щоками. Разом з нею в кімнату увійшов дух часнику й шкварчання масла. — Це мій приятель… Можна тепер нам під’їсти? — гукнув Конґо.
— Це — моя дружина, — спишна мовив Кардинал. — Вона глуха. З нею треба дуже голосно говорити. — Повернувшися, він щільно причинив двері до передпокою й засунув засув. — Щоб не видно було світла з дороги, — пояснив він Джіммі.
— Улітку, — сказала місис Кардинал, — ми виготовляємо часом по сто, а то й по півтораста обідів на день.
— Може трохи вип’ємо? — спитав Конґо і, закректавши, сів на стілець.
Кардинал поставив на стіл сулію і кілька склянок. Випивши вина, вони облизали губи. — Ліпше від червоного італійського. Правда, містере Ерф?
— А певно. Скидається на справжнє кьянті.
Місис Кардинал поставила на стіл шість тарілок, поклала облізлі ложки, ножі й виделки, а тоді принесла миску з супом, що смачно запарував посеред столу.
— Pronto pasta, — гукнула вона пронизуватим цесарячим голосом.
— А це — Аннет, — мовив Кардинал, коли до кімнати увійшла рожевовида чорнява дівчина, з блискучими чорними очима й довгими вигнутими віями. Слідом за нею простував дуже засмаглий юнак у хакі з вигорілим на сонці кучерявим волоссям. Усі сіли біля столу й почали їсти густий наперчений суп, низько схиляючися над тарілками.
Виївши суп, Конґо скинув поглядом угору. — Майку, бачиш огні?
Кардинал хитнув головою. — Еге. Незабаром будуть тут.
Поки вони їли яєшню з часником і телячі котлети з цвітною капустою та смаженою картоплею, Герф учув десь здалека чохкання моторового човна. Конґо, вставши від столу, махнув рукою, щоб усі сиділи тихо, й визирнув у вікно, обережно відсунувши край запони.
— Це він, — промовив, вертаючися до столу. — А правда, містере Ерф, ми добре тут їмо?
Юнак витираючи рукою вуста, звівся на ноги.
— Чи немає у тебе, часом, п’ятака, Конґо? — спитав він човгаючи озутими в м’які черевики ногами.
— Ось маєш Джонні.
Дівчина пішла слідом за Джонні до темної сумежної кімнати. За якусь мить механічне піяно задеренчало вальса. Крізь одчинені двері Джіммі вгледів, як вони танцювали в чотирикутнику світла. Чохкання моторового човна наближалося. Конґо вийшов, за ним Кардинал з дружиною, а Джіммі зостався сам, сьорбаючи з склянки вино, поміж решток обіду. Він був схвильований, зніяковілий і трохи напідпитку. Почав компонувати оповідання в думках. З шляху долинув гуркіт одного ваговоза, потім другого. Чохкання мотора вщухло. Тоді човен стукнувсь об палі, сплеснула вода й запала тиша. Механічне піяно теж спинилося. Джіммі сидів, попиваючи вино. Він чув солоний дух болота, що линув у кімнату. Внизу хлюпотіла вода набігаючи на палі. Здалека вчулося чохкання другого, моторового човна.
— Маєте п’ятака? — спитав Конґо, увіходячи зненацька до кімнати. — Заведіть знову піяно… Дуже втішний сьогодні вечір. Може ви, разом з Аннет подбаєте, щоб піяно не замовкало? Я не бачив, як зсідав Мак-Джі… Може сюди прийде один… Має бути незабаром.
Джіммі підвівся й почав порпатись у кишенях. Біля піяно побачив Аннет. — Хочете танцювати? — Вона кивнула головою. Піяно заграло «Невинні оченята». Вони мляво танцювали. Зовні линули голоси й кроки.