Джон Пассос – Менгеттен (страница 63)
— Нічого не спостеріг у моїх очах?
— У тебе найкращі в світі оченята.
— Але в них щось є.
— Ти хочеш сказати, що в тебе одне око зелене, а друге каре?
— О, то ти спостеріг це, любчику! — Вона простягла до нього вуста. Він поцілував їх. Пластинка докрутилася до краю. Обоє кинулися, щоб спинити її. — Ну, хіба ж це поцілунок, Тоні? — мовила Невада Джонз, одгортаючи кучері від очей. Вона поставила нову пластинку.
— Слухай, Тоні, — сказала вона, коли вони знов пішли в танець. — Що сказав психоаналіст, коли ти був у нього вчора?
— Нічого особливого, ми просто поговорили трохи, — зідхаючи відказав Тоні. — Він запевняє, що це просто фантазія у мене. Радить ближче спізнатися з якоюсь дівчиною. Він — добрий лікар, але сам не знає, що говорить. І нічого не зможе вдіяти.
— Ручуся, що я зможу.
Вони спинились і глянули одне на одного. Обличчя їм пашіли.
— Те, що я спізнався з тобою, Невадо, значить більше для мене, — журливо мовив він. — Ти така хороша для мене… Адже всі інші завжди були погані.
— Ну, який же ти урочистий! — вона одійшла від нього й замислено спинила грамофона.
— А ми таки пожартували над Джорджем.
— Мене жах бере, як згадаю. Він такий люб’язний… Якби не він, я ніколи б не потрапив до лікаря Баумгардта.
— Сам винний. Дурень він усесвітній! Гадає, що можна купити мене за номер у готелі та за кілька квитків до театру. Ну, а тепер, дізнається ще й про інше… Але, слово чести, Тоні, ти мусиш лікуватись у цього лікаря. З Ґленном Ґастоном він просто диво якесь зробив. Той аж до тридцяти п’ятьох років уважав себе за «такого», а тепер я чула, що він одружився і має двійко, близнят… Ну, а тепер поцілуй мене, як слід, коханий… Ось так. Давай ще потанцюємо. Чудовий танцівник з тебе. Такі, як ти, завсігди добре танцюють. Не знаю чому…
Зненацька різко задзеленчав дзвоник телефону, немов кімнату пилка прорізала. — Галло… Так, це міс Джонз… Звичайно, Джордже, я чекаю на вас…
Вона поклала приймача. — Хай йому лиха година! Тікай, Тоні! Я покличу тебе пізніш. Не сідай до ліфту, бо наскочиш на нього.
Тоні Гентер розтанув за дверима. Невада поставила пластинку «Дивна Крихітка» й почала нервово ходити по кімнаті, пересуваючи стільці й пригладжуючи свої коротенькі кучері.
— О, Джордже, я гадала, що ви вже не прийдете! Як ся маєте, містере Мак-Нійл? Не знаю чому, а я дуже нервуюся сьогодні. Думала, що ви так і не прийдете. Може поснідаємо? Я голодна.
Джордж Болдвін поклав капелюха й палицю на стіл у кутку. — Що ви хочете Ґесе? — спитав він.
— Я завжди замовляю баранячу котлету й смажену картоплю.
— А я тільки бісквіт з молоком, бо щось мені шлунок зіпсувався… Невадо, чи ви не змогли б виготовити гайбол містерові Мак-Нійлові?
— Гаразд, я захожуся біля цього, Джордже.
— А мені, Джордже, замовте пів курчати, омарів і салату з груш-авокадо, — гукнула Невада з ванної, де вона рубала кригу.
— Вона страшенно любить омари, — сміючися зауважив Болдвін ідучи до телефону.
Невада вийшла з ванної, держачи на таці дві склянки гайболу. Вона напнула на плечі червоний з яскравозеленою облямівкою шаль. — Питимемо ми вдвох, містере Мак-Нійл. Джордж п’є саму воду. Так наказав лікар.
— А що ви скажете, Невадо, коли я запропоную піти до оперетки? У мене така сила справ, що хочеться освіжити голову.
— Я дуже люблю ранкові вистави. А можна покликати Тоні Гентера? Він дзвонив телефоном і говорив, що почуває себе дуже самотнім сьогодні й хоче кудинебудь піти. Він не працює цей тиждень.
— Добре… Ви вибачте, Невадо, але ми мусимо обговорити деякі справи… Одну секунду лише тут, біля вікна, а до сніданку зовсім забудемо про все.
— А я тим часом переодягнуся.
— Сідайте тут, Ґесе.
Якусь мить вони сиділи мовчки, дивлячись у вікно на червону клітку нової будівлі насупроти.
— Ну, Ґесе, — враз прикро мовив Болдвін, — я наважився взяти участь у виборах.
— Дуже добре, Джордже, Ми потребуємо такої, як ви, людини.
— Іду в списку реформістів.
— Оце так!
— Я хотів сказати це вам, Ґесе, раніш, поки ви ще не довідалися деінде.
— Хто ж голосуватиме за вас?
— Я маю підтримку… Преса теж за мене.
— До дідька пресу… Ми маємо голоси… Присягаюся, що якби не я, вашої кандидатури на посаду округового прокурора не обговорювали б взагалі.
— Я знаю, що ви були завжди добрим другом мені, і, сподіваюсь, що будете й надалі.
— Я ніколи не відмовляюся від своїх слів, але, Джордже тепер настав такий світ, що тільки давай і бери.
— Ну, то як, — перебила їх Невада, дріботливим, танцюристим кроком наближаючися до них, одягнена у флямінґово-рожеву шовкову сукню. — Кінчили вже розмову, хлопці?
— Кінчили, — буркнув Ґес. — Скажіть, міс Невадо, звідки у вас таке ім'я?
— Я народилась у Рено…[5] Мати поїхала туди брати шлюбну розлуку… Вона тяжко журилася… А я саме й побачила тоді світ.
Ганна Коген стоїть біля прилавку, під вивіскою
— Мабуть скоро почнеться торгівля, або у нас буде дуже поганий день, — говорить біля неї продавець содової води. У нього нескладне обличчя і гострий кадик. — Покупці завсігди налітають усі одразу.
— Еге. Скидається на те, що у всіх разом виникають однакові думки.
Вони стоять, дивлячися на скляну переборку на безкраю низку людей, що сунуться від підземної залізниці й до неї. Враз Ганна відбігає від прилавку й прослизає до невеличкої кухні, де літня жінка чистить плиту. Укуточку вісить на цвяшку люстро. Взявши з кишені пальта коробочок з пудрою, Ганна починає пудрувати собі носа. На мить завмирає з пушком у руці, дивлячися на широке своє обличчя з гривкою на чолі й на рівне чорне, стрижене волосся. — Недоладня єврейка, говорить сама собі гірко. Вертаючися назад до прилавка, налітає на управителя — невеличкого гладкого італійця з масною лисиною.
— Невже у вас нема іншої роботи, як тільки видивлятися цілісенький день у люстро? Ну, гаразд, ви звільнені.
Ганна дивиться на його блискуче, немов маслина, обличчя.
— Можна мені добути сьогодняшній день? — жебонить вона.
Той ствердливо хитаю головою. — Та швидше повертайтеся! Тут вам не інститут краси.
Вона мерщій поспішає на своє місце до прилавка. На всіх стільцях сидять люди. Дівчата, конторські хлопці, сіровиді бухгальтера.
— Сандвіч з курятиною і чашку кави.
— Сандвіч з сиром і маслинами й склянку молока.
— Шоколяди.
— Сандвіч з яйцем, кави й булочок.
— Чашку бульйону.
— Курячого бульйону.
— Шоколядного морозива й содової води.
Їдять похапцем, не дивлячись одне на одного, утупивши погляд у тарілки, чашки. Позад тих, що сидять, інші чекаючи черги, посуваються ближче. Деякі їдять стоячи. Деякі сперлися спинами на прилавок і їдять, дивлячися крізь скляну переборну з написом «ікнадінс» на юрбу людей, що, штовхаючися, поспішають у брудно-зелений сутінок підземки й виходять звідти.
— Ну, Джо, розповідайте все докладно, — мовив Ґес Мак-Нійл, випускаючи хмару дима з сиґари й одкидаючися на спинку обертового стільця. — Що це ваші хлопці надумали робити там у Флетбуші?
О’Кіф кашляє і тупцяється на місці. — У нас там аґітаційний комітет, сер.
— Знаю. Але цього не досить, щоб робити наскок на вечірку кравців.
— Я не міг тут нічого вдіяти… Юрба визвірилася на всіх отих пацифістів та червоних.