Джон Пассос – Менгеттен (страница 62)
— Дитинко, ти мусиш прибрати себе до рук. Одягайся та підемо до театру. До дідька, я бував і не в таких пастках! — Держачи склянку в руці, він наблизився до телефону. — Дайте мені газетний кіоск… Галло, серденько… А, звичайно, я давній ваш приятель… Безперечно, ви знаєте мене. Гляньте, чи не зможете здобути мені два квитки на «Божевільних». Це — ідея… Ні, я не можу сидіти далі від восьмого ряду. Оце чудово, дівчатко… Подзвоніть мені за десять хвилин, гаразд, голубко?
— Слухай, Джеку, а в тому озері справді є бура?
— А звичайно. Хіба ж ми не здобулися на висновок чотирьох експертів?
— Та воно так. Я весь час чудувалася… Але, Джеку, якщо це минеться, обіцяй мені ніколи більше не встрявати в такі очайдушні витівки.
— Добре. Мені й не треба буде. Яка ж ти жарко-червона в цій сукні.
— Тобі подобається?
— Ти скидаєшся на бразілійку… не знаю… щось тропічне.
— У цьому таємниця моїх чар.
Голосно задзеленчав телефон. Обоє зірвалися на ноги. Вона притулила собі руку до вуст.
— Два в четвертому ряді? Гаразд. Ми зараз будемо внизу й візьмемо їх. Не можна, Розі, так лякатися. Ти й мене, врешті, лякаєш. Треба прибрати себе до рук.
— Ходімо, попоїмо, Джеку. Я цілісінький день нічого не їла, опріч вершків. Гадаю, що мені не варто більше худнути. Досить я вже схудла від цих хвилювань.
— Облиш, Розі… Ти нервуєш мене.
Вони спинились у вестибюлі біля столика з квітами.
— Дайте мені ґарденію, — мовив він.
Надимаючи груди, скривив уста в посмішку, поки дівчина приколювала йому квітку до петельки фрака.
— А яку квітку візьмеш ти, люба? — велично повернувся він до Розі.
Та зібгала вуста.
— Не знаю, що личить до моєї сукні.
— Поки ти вибиратимеш, я піду по квитки.
Відкинувши поли пальта, щоб видно було білу крохмальну маніжку, й витягши з рукавів манжети на опецькуваті руки, він, бундючно виступаючи, попростував до газетного кіоска. Поки загортали в сріблястий папір червоні троянди, Розі куточком ока стежила, як він, схилившися над журналами, приязно розмовляв з білявою дівчиною. Вернувся назад з блискучими очима, держачи квитки в руці. Розі приколола троянди до свого хутряного коміра і, взявши його попід руку, вийшла разом з ним крізь обертові двері в холодну, блискучу, електричну ніч.
— Таксі! — гукнув він.
В їдальні чути дух грінок, кави й Нью-Йоркського «Таймзу». Марівейли снідали при електриці. Мокрий сніг бив у вікна.
— Парамоунтські папери впали ще на п’ять пунктів, — обізвався з-за газети Джемз.
— Ой, Джемзе, це жах, бути таким причепою! — поскаржилася Мейзі маленькими, пташиними ковтками п’ючи каву.
— І потім, — встряла місис Мерівейл, — Джек немає вже ніякої справи з фірмою Парамоунт. Він завідує реклямою у «Славетних Акторах».
— За два тижні він їде на схід. Казав, що сподівається після нового року бути тут.
— Хіба ти одержала другу телеграму, Мейзі?
Та кивнула головою.
— Знаєш, Джемзе, Джек ніколи не пише листів, а завжди телеграфує, — сказала місис Мерівейл синові.
— Він мабудь закидає всю квартиру квітами, — буркнув із-за газети Джемз.
— Все телеграфом, — з тріюмфом зазначила місис Мерівейл.
Джемз поклав газети.
— Сподіваюся, що він справді такий хороший хлопець, яким здається.
— Ой, Джемзе, ти жахливо ставишся до Джека… На мою думку, це гидко. — Мейзі підвелася з місця й пішла за запону до вітальні.
— Коли він збирається стати моїм зятем, то, гадаю, я маю право висловити свою думку про нього, — буркнув Джемз.
Місис Мерівейл пішла слідом за дочкою.
— Вернися, Мейзі, та кінчай сніданок. Джемз хоче просто подратувати тебе.
— Я не хочу щоб він говорив таке про Джека.
— Алеж, Мейзі, я вважаю Джека за дуже хорошого хлопця. — Оповивши дочку рукою, вона повела її назад до столу. — Він дуже простий і, я знаю, йому властиві добрі пориви… Певна, що за ним ти зазнаєш щастя.
Мейзі сіла знов. Обличчя їй під рожевим капором видавалося надутим.
— Можна мені, мамо, ще чашку кави?
— Ти ж знаєш, голубко, що тобі не слід пити дві чашки. Лікар Ферналд каже, що це ти від кави така нервова.
— Тоді неповну чашку, й дуже слабенької. Я хочу доїсти булочку, а сухої я ніяк, не можу проковтнути. Ви ж, певно, не хотіли б щоб я втрачала на вазі?
Джемз одсунув стільця й вийшов з газетою під пахвою.
— Вже пів на дев’яту, Джемзе, — мовила місис Мерівейл. — Він як допадеться до газети, то ладен і цілу годину з нею просидіти.
— Ну я піду мабуть знов ляжу, — роздратовано мовила Мейзі. — Страшено нерозумно, що ми всі встаємо до сніданку. В цьому є навіть щось вульґарне, мамо. Ніхто цього не робить. У Перкінзів сніданок подають до постелі.
— Джемз мусить бути о дев’ятій у банку.
— Це зовсім не причина, щоб витягти нас усіх з постелі. Так люди тільки зморшок собі набувають.
— Алеж ми не бачитимемо Джемза аж до обіду. Потім, я люблю рано вставати. Ранок найкраща пора дня.
Мейзі розпачливо позіхнула.
У дверях передпокою став Джемз, чистячи щіткою капелюха.
— А де ти дів газету Джемзе?
— О, я залишив її там!
— Нічого, я візьму сама. Любий, ти криво вколов шпильку в краватку. Дай я переколю… Ось так.
Поклавши руки на плечі синові, місис Мерівейл зазирнула йому в обличчя. На ньому був темносірий, у яснозелену смужку костюм і оливкова плетена краватка з невеличкою золотою шпилькою, зеленкувато-оливкові у чорні цяточки вовняні шкарпетки й темночервоні оксфордські черевики, з дбайливо зав’язаними подвійним узлом шнурками, що ніколи не розв’язувалися.
— Хіба ти не візьмеш палиці, Джемзе?
Він обкрутив зеленкувато-оливковим кашне шию і одяг темноцинамонове зимове пальто. — Ні, мамо, я спостеріг, що молоді люди там не ходять з палицями… Ще на мене подумають… і сам не знаю, що…
— Алеж містер Перкінз носить палицю з золотою голівкою.
— Він же один із віцепрезидентів і може робити, що йому заманеться… Та вже час іти.
Джемз Мерівейл нашвидку поцілував матір і сестру. Простуючи до ліфта, одяг рукавиці. Схиливши голову насупроти вогкого вітру, швиденько пішов Сімдесят Другою вулицею на схід. Біля станції підземки купив «Трибуну» й збіг сходами на залюднену, що тхнула кисло, плятформу.
— Серденько, ти славно танцюєш, — пробуркотала вона, тулячися ближче до нього.
— Ти такої думки, Невадо?
— Еге… Коханчику, ти нічого не спостеріг у мені?
— Чого саме, Невадо?