Джон Пассос – Менгеттен (страница 60)

— Еге, прогулятися!

Вони знову попленталися вулицею. Чорний вітер з річки віяв їм просто в обличчя.

— Обачніш! — Повз них, тихенько щось собі насвистуючи, пройшов полісмен. Вони відсахнулись одне від одного. — Слухай, Френсі, нас заберуть до буцегарні, якщо ми будемо отак тинятися. Ходімо до тебе.

— Хазяйка вижене мене.

— Я пройду нечутно… Ключ у тебе? А втечу ще до світанку. Слово чести, почуваєш себе, немов який злочинець.

— Добре, Детче, ходімо до мене… Мені байдуже, що буде потім.

Вони пішли брудними сходами аж до верхнього поверху.

— Скинь черевики, — пошепки мовила Френсі на вухо Детчеві, встромляючи ключа.

— У мене подрані шкарпетки.

— Це нічого, дурнику! Ось я погляну, чи все гаразд. Моя кімната за кухнею, отож, коли всі лягли спати, то нас ніхто не почує.

Зоставишся сам, він чув, як йому калатало серце. За мить вона вернулася. Він навшпиньки попростував слідом за нею рипучою підлогою передпокою. Крізь двері линуло хропіння. У передпокої дхнуло капустою і сном. Опинившись у себе в кімнаті, Френсі замкнула двері й підперла їх стільцем. З улиці пробивався трикутник попелястого світла. — Але тепер тримайся якнайтихше, Детче. — Все ще держачи в кожній руці по черевику, він наблизився до неї і обняв її.

Детч лежав біля Френсі й шепотів, притуливши вуста їй до вуха.

— І я буду хорошим, Френсі, слово чести! В армії мене мали призначити сержантом, а це доводить, що в мені щось є. Тільки но трапиться нагода, я заощаджу грошей і ми поїдемо разом за океан і я покажу тобі Шато Тьєррі, Париж і все інше. Слово чести, тобі сподобається у Франції… Там усі міста стародавні, дуже смішні, але затишні, і є гарненькі кафе, де сидиш біля невеличкого столика на сонечку й стежиш, як повз тебе ходять люди, а їжа смачна й подобатиметься тобі, і є готелі, де можна перебути ніч і ніхто не спитав би нас, чи ми одружені, чи ні. І у них дуже зручні великі дерев’яні ліжка, а сніданок дають просто до постелі. Тобі там сподобається, Френсі!

Вони йшли обідати, саме в снігопад. Величезні пластівні крутилися навколо, цяткуючи яскраво освітлену вулицю блакитним, рожевим і жовтим, стираючи перспективу.

— Еллі, мені не хочеться, щоб ти бралася до цієї роботи… Тобі варто зостатися в театрі.

— Але, Джімпсе, треба ж нам якось жити.

— Я знаю… знаю. Ти, справді, була не при розумі, коли одружувалася зо мною.

— Не будемо більше говорити про це.

— Давай повеселимось сьогодні. Адже це перший сніг.

— Це, здається, тут. — Вони спинилися перед неосвітленими ґратчастими дверима. — Треба спробувати.

— Дзвоник дзвонить?

— Мабуть.

Одчинилися внутрішні двері й визирнула дівчина в рожевому фартусі.

— Bonsoir, mademoiselle!

— A… bonsoir, monsieur dame. — Вона впустила їх до освітленого ґазом передпокою, повного пальт, капелюхів і шалів. Із завішаних запиналом дверей ресторану в обличчя їм війнув гарячий дух хліба, коктейлів, смаженини, духів, губної помади, стукіт і дзюркотливі розмови.

— Я чую дух абсенту, — мовила Еллен. — Давай, вип’ємо.

— Але, — та це ж Конґо. Пригадуєш Конґо Джека з Приморського готелю?

Конґо стовбичив кінець коридору, киваючи їм. Обличчя йому дуже засмагло і його прикрашали блискучі чорні вуса.

— Галло, містере Ерф! Як ся маєте?

— Як сир у маслі, Конґо, знайомтеся з моєю дружиною.

— Якщо ви не гребуєте кухнею, то ходімо вип’ємо там по чарочці.

— А звичайно. Кухня — найкраще місце в оселі. А чого ви шкутильгаєте? Що вам сталося з ногою?

— Foutu… я залишив її в Італії. Не міг привезти з собою, бо її відтяли мені.

— Як же це?

— Ота проклята подія на Монте Томба… Мій зять дав мені чудову протезу. Сідайте тут. Гляньте, мадам, угадайте тепер, яка нога справжня.

— Ніяк не можу, — сміючися відказала Еллен. Вони примостилися біля невеличкого мармурового столика в повнісінькій людей кухні. Посередині стояв великий стіл, де дівчина накладала страви на тарілки. Біля плити поралися два кухарі. Шкварчало масло, виповнюючи масними пахощами повітря. До них шкандибаючи, наблизився Конґо з трьома склянками на невеликій таці. Постояв біля них, поки вони пили.

— Salut! — мовив він, підносячи вгору свою склянку. — Коктейль з абсенту, такий, як виготовлюють у Новому Орлеані. З ніг збиває людину.

Він витяг картку з кишеньки в камізельні.

МАРКІЗ ДЕ КУЛОМЬЄ

імпорт

Ріверсайд, 11121.

— Може колись вам буде треба чогонебудь. Я продаю тільки ще до війни привезені напої. Найкращий на весь Нью-Йорк контрабандист.

— Якщо в мене будуть коли гроші, я неодмінно проп’ю їх у вас, Конґо. А як справи?

— Дуже добре. Якось розповім вам. Але саме тепер дуже заклопотаний… Оце пошукаю вам столика в ресторані.

— Цей ресторан ваш?

— Ні, мого зятя.

— Я не знав, що у вас є сестра.

— Я теж цього не знав.

Коли Конґо, шкандибаючи, пішов од їхнього столика, поміж них, немов огнетривала запона в театрі, запала мовчанка.

— Він дуже втішний чоловік, — силувано засміявшися, мовив Джіммі.

— А й справді.

— Слухай, Еллі, давай вип’ємо ще коктейль.

— Давай.

— Треба впіймати Конґо та витягти з нього якусь історію про контрабандистів.

Простягши під столиком ноги, він доторкнувся до ніг Еллен. Вона, похапливо, відсунулася. Джіммі почував, як ворушаться йому щелепи, коли він жує. Вони так стукотіли під шкурою, що він боявся, щоб не почула Еллі. Вона сиділа насупроти нього в сірому строї, її шия разюче гарно вирізьблювалася на тлі облямованого мереживом викота блюзки, голова у тугому сірому капелюшкові похитувалась, а вуста були підмальовані. Нарізаючи малесенькими шматочками м’ясо, вона не їла його й не промовила ані слова.

— Хіба ще вип’ємо коктейль? — Він почував себе паралізованим, немов у кошмарі; вона була порцеляновою лялькою під скляним дашком. Струмінь свіжого, снігом очищеного, повітря закрутився зненацька у важкому, тьмяному, нерівному світлі ресторану, прорізавши дух їжі, алькоголю й тютюну. На мить Джіммі впіймав пахощі її волосся. Коктейль пік йому всередині. Хоч би не занудило.

В ресторані станції Ліон вони сиділи поруч на шкуряній канапі. Його щока торкалася до її щоки, коли він тягся через стіл, щоб, покласти їй на таріль оселедця, сиру, сардин, анчовсів або ковбаси. Вони їли похапцем, поперхаючись і сміючися, ковтали вино і схоплювалися злякано, коли свистів десь паротяг.

Поїзд рушає від Авіньйону, вони обоє прокидаються, дивляться в очі одне одному, а в купе повнісінько людей, що хропуть, знеможені сном. Джіммі пролазить поміж розкинутих безладно ніг у тьмяний гойдливий коридорчик, щоб викурити цигарку. Та-ра-ра, їдем, на південь, та-ра-ра, їдемо на південь, співають колеса, перебігаючи долину Рони. Джіммі висунувсь у вікно, розкурюючи зламану цигарку, намагаючися розкурити зламану цигарку, підтримуючи пальцем розірване місце. Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох — лине з кущів, з сріблом облитих тополь понад шляхом.

— Еллі, Еллі, тут солов’ї співають!

— О, а я заснула, любий! — Вона навпомацки простує до нього, спотикаючися на ноги поснулих. Притулившись одне до одного, дивляться у вікно в тьмяному коридорчику, що танцює й підстрибує.

Та-ра-ра, їдемо на південь. Тьохкають солов’ї у сріблястих тополях над шляхом. Божевільна, хмарномісячна ніч пахтить садами, часником, річкою, щойно угноєними трояндовими полями. Тьохкають солов’ї.

Лялька-Еллі насупроти нього зненацька заговорила.

— Він каже, що омарів уже нема. Ну, чи ж не шкода?

Джіммі, враз, теж здобувся на слово.

— Якби ж тільки це!