Джон Пассос – Менгеттен (страница 6)
— Ну, ходи, Слетсе!
— Хожу з семи! — Слетс викинув кості, а тоді клацнув спітнілими пучками. — От чорт!
— Та й костиря з тебе, Слетсе!
Брудні руки докинули кожна по п’ятисентовику до купки грошей в середині кола, утвореного латаними коліньми. П’ятеро хлопців сиділи навпочепки під ліхтарем на Південній вулиці.
— Ходи, ходи, тютя! Чекаємо на тебе. Гей, не спіть, байстрючата, ворушіть!
— Хлопці, плітуй! За ріжком Бецман Леонард із своєю шпаною!
— Я йому тельбухи випущу!
Четверо з них уже бігли, зігнувшися, понад берегом і, не оглядаючися назад, розсипалися хто куди. Найменший хлопець з обличчям без підборіддя, що нагадувало дзьоб, стояв спокійно, збираючи гроші з кону. Тоді побіг попід стіною й заховавсь у суточках поміж двох будинків. Приклякши за димарем, чекав. У суточки долинули розрізнені голоси, а потім віддалилися вниз улицею. Малий лічив гроші. — Так, п’ятдесят сентів… Я скажу їм, що це Бецман Леонард стирив усе. Кишені йому були у дірках, отож він зав’язав гроші в полу сорочки.
Келихи на райнвайн цокалися з склянками на шампан на овальному білому столі. На восьми блискучих білих тарілках лежало вісім порцій кав’яру, немов купки чорного намиста на листах салати, облямованого скибочками цитрини, та посипаного дрібно покришеною цибулею і яєчним білком.
— Beaucoup de soing та нічого не забувай, — промовив старий льокай зморщивши ґулюватого лоба. Він був куций, клишоногий чоловік з кількома пасмами чорного волосся, що щільно прилипало до опуклого черепа.
— Добре. — Еміль поважно кивнув головою. Комірець був надто тісний йому. Поставив останню пляшку шампану в нікльовану цеберку з кригою, що стояла на столі.
— Beaucoup de soing, sporca madonna… Оцей кидає грішми немов конфетті. Дає на чай добре. Він дуже заможний пан — не лічить скільки витрачає. — Еміль розгладив бганки на настільнику. — Не роби цього — у тебе брудні руки. Можуть лишитися плями.
Вони тупцялися на місті вичікуючи, з серветками під пахвами. З ресторану внизу линули масні пахощі їжі та дзенькіт ножів і виделок по тарілках. Тихо бреніла хвиляста мелодія вальса.
Побачивши, що за дверима метрдотель комусь уклонився, Еміль склав уста в поштиву посмішку. Увійшла довгозуба білява жінка в жовторожевому манто, що терлося з шарудінням об рукав місяцевидого чоловіка, а він ніс циліндер, немов по вінця повну склянку води; тоді маленька кучерява дівчина у блакитному вбранні, що сміялася, показуючи зуби; огрядна жінка в тіярі з чорною оксамитною стрічкою на шиї; чоловік, з довгим сиґарового кольору обличчям; другий, з носом, що скидався на пляшку… Білі маніжки, руки, що поправляють білі краватки, чорний полиск циліндрів та лякованих черевиків… худий золотозубий довгань з розкидливими рухами, воронячим голосом та великою, з п’ятак завбільшки діямантовою шпонькою в маніжці. Рудоволоса дівчина забирала верхню одіж з передпокою. Старий льокай штовхнув Еміля ліктем.
— Це найголовніший, — промурмотів він куточком рота, уклоняючись. Еміль влип у стінку, а вони всі прошаруділи повз нього. Вдихнувши пахощі пачулі зненацька весь зашарівся.
— Де Фіфі Вотерз? — гукнув чоловік із діямантовою шпонькою.
— Вона казала, що не зможе прийти раніш, як за півгодини. Певно публіка не пускає її з театру.
— Щож, ми не чекатимемо на неї, хоч би сьогодні був день її народження. Ніколи не чекав ні на кого за все своє життя. — Він на мить спинився, скинувши швидким поглядом на жінок біля столу, а годі, витяг трохи чохли з рукавів і враз сів. Кав’яр зник за одну мить.
— А як з райнвайном, хлопче? — хрипко прокректав він.
— De suite, monsieur… Втягши щоки та затамовуючи віддих, Еміль прибирав тарілки. Келихи взялися намороззю, коли старий льокай почав наливати вино із скляного глека, де плавала м’ята, шматочки криги, цитринові шкоринки й довгі кришеники огірка.
— Ага, це добре. — Чоловік з діямантовою шпонькою, піднісши склянку до вуст, покуштував із неї і, глянувши скоса на жінку, що сиділа поруч нього, поставив знову на стіл. Вона намазувала масло на шматочки хліба і, вкидаючи їх до рота, увесь час примовляла:
— Я можу їсти тільки потрошечки, по краплиночці.
— Але це не заважає вам пити. Правда, Мері?
Вона засміялася, немов би заквоктала і, вдаривши його по плечу складеним вахляром, промовила:
— Ото який хитрий!
— Allume moi ça, sporca madonna, — прошепотів старий льокай Емілеві на вухо.
Той засвітив лямпи під двома жаровнями на столику й дух гарячого хересу, омарів та вершків виповнив кімнату. Повітря було парке, насичене пахощами й тютюновим димом. Подавши до столу омари та поналивавши знов склянки, Еміль прихилився до стінки й пригладив рукою змокріле волосся. Погляд йому спинився на пухких плечах жінки, що сиділа просто нього, й слизнув по напудрованій спині нижче, де під мереживом розщіпнувся маленький срібний гаплик. Лисий чоловік біля неї обхопив її ногу своєю ногою. Жінка була молода, Емілевого віку, вона дивилася в обличчя лисому, розтуливши вогкі вуста. Голова Емілеві пішла обертом, він не міг одірвати очей од її спини.
— Але що трапилося з красунею Фіфі? — рипуче спитав чоловік з діямантовою шпонькою, напхавши рота омарами. — Певно вона знов сьогодні мала такий успіх, що їй не до смаку наш простий, невеличкий гурток.
— Цього досить, щоб запаморочити дівчині голову.
— Але вона дуже помиляється, коли гадає, що ми чекатимемо тут на неї. Ха, ха, ха! — зареготався чоловік з діямантовою шпонькою. — Я ніколи не чекав ні на кого за все своє життя і тепер не маю на думці цього робити.
Далі біля столу місяцевидий чоловік, одсунувши тарілку, почав гратися з браслетом на зап’ястку жінки, що сиділа біля нього.
— Ви справжня джібсонівська «Дівчина» сьогодні, Ольго.
— Я саме позую для портрету, — промовила вона, держачи келех проти світла…
— Джібсонові?
— Ні, справжньому художникові.
— Присягаюся, куплю цього портрета.
— Якщо вам пощастить.
Вона задьористо повернула до нього голівку з зачіскою «помпадур».
— Ви маленька мучителька, Ольго.
Вона засміялася, туго обтягуючи губами довгі зуби.
До чоловіка з діямантовою шпонькою схилився другий, стукаючи об стіл куцим пальцем.
— Ні, сер, для операцій з нерухомим майном Двадцять Третя вулиця луснула… Це всі визнали… Але зокрема я хотів поговорити з вами, містере Ґоделмінґу про таке… Як утворюються великі капітали в Нью-Йорку? Астор, Вандербільт, Фіш… Звичайно, на нерухомому майні. Тепер черга на інші порожні місця… Сливе там же… Купуйте на Сорок…
Чоловік з діямантовою шпонькою, піднявши до гори одну брову, похитав головою.
— «Хоч на одну ніч забудь турботи»… чи як там воно… Офіціянте, чому ви там, у біса, дляєтеся з шампаном? — Він зіпнувся на ноги, кашлянув у кулак і почав співати рипучим, як у ворони голосом:
Йому заплескали. Старий льокай обніс усіх пудинґом, а тепер, з червоним, немов буряк, обличчям витягав тугий корок із пляшки з шампаном. Корок з ляскотом вискочив, а жінка в тіярі заверещала. Пили за здоров’я чоловіка з діямантовою шпонькою.
«Бо він веселий, добрий хлопець…»
— Як зветься ця страва? — спитав чоловік з носом пляшкою, нахиляючися до дівчини поруч з ним.
Її чорне волосся розчісане було проділем посередині, а сукня була з пишними рукавами блідо-зеленого кольору. Він моргнув до неї, а тоді утупив упертий погляд у чорні її очі.
— Це найчудніша страва, яку мені коли доводилося їсти. Знаєте, панночко, я не часто буваю тут у місті… — він проковтнув решту вина. — А коли буваю, то вертаюся звідси незадоволений… — Його гарячково блискучі від шампану очі досліджували обриси її шиї й плечей, а тоді перебігли нижче, до оголених рук. — Але тепер, я гадаю…
— Життя золотолова має бути надзвичайно цікаве, — зашарівшися, перебила вона.
— Колись воно було цікаве; суворе, але справжнє чоловіче життя… Я радий, що здобув свої статки ще тоді… Тепер не мав би вже такої нагоди.
Вона глянула на нього.
— Ви надто скромні, називаючи це «нагодою».
Еміль стояв за дверима у передпокою. Він уже скінчив працю біля столу. Червоноволоса дівчина пройшла повз нього з великим зборчастим капором на руці. Він посміхнувся, намагаючись перехопити її погляд. Вона чмихнула й підвела вище голову.
Не хоче дивитися на мене, тому, що я льокай. Забагатівши, я покажу їм.
— Скажи Чарлі, хай дасть ще дві пляшки Moet і Chandon, gout Americain, — просичав йому у вухо голос старого льокая.
Місяцевидий чоловік підвівсь із-за столу.
— Леді й джентлмени…
— Цитьте, поросята, — запискотів чийсь голос.
— Свиня хоче говорити, — прошепотіла Ольга.
— Леді й джентлмени, завдяки нещасливій відсутності нашої віфлеємської зірки і тому, що весь час…
— Джілі, не блюзнуйте, — промовила жінка в тіярі.