Джон Пассос – Менгеттен (страница 5)

— Під три чорти її. І Францію разом з нею.

— Ти хочеш стати американським громадянином?

— А чому ні? Людина має право вибирати собі батьківщину.

Другий задумливо потер носа кулаком, а тоді протягло свиснув.

— Ти розумний хлопець, Емілю, — промовив він.

— Слухай, Конґо, а чому й тобі не зробити так? Невже ти хочеш усе життя вигрібати бруд із смердючої корабельної кухні?

Конґо повернувся й сів скриживши ноги та чухаючи голову з густим чорним кучерявим волоссям.

— Слухай, скільки коштує жінка в Нью-Йорку?

— Не знаю, певно дорого… Я зсяду на берег не на те, щоб жирувати. Хочу знайти собі якусь працю й робитиму. Невже ти ні про що інше не можеш думати, опріч жінок?

— А чому й не думати про них? — спитав Конґо, знову лягаючи й кладучи смугляве, забруднене сажею обличчя на згорнуті навкрест руки.

— Я хотів би здобути собі щось у світі, от що в мене на думці. Европа наскрізь прогнила й смердить, а в Америці хлопець з головою дасть собі раду. Походження тут не має значення, освіта теж, аби голова була не порожня.

— А якби саме отут, на теплій палубі, була маленька вродлива, палка жінка, ти не захотів би покохати її?

— Коли ми забагатіємо, то матимемо силенну силу всього.

— І у них нема обов’язкової військової служби?

— А навіщо вона їм? Тут усі дбають тільки про гроші. Американці хочуть не воювати, а провадити з усіма торгівлю.

Конґо не відповів.

Юнґа ліг горілиць, утупивши погляд у хмари. Вони пливли з заходу, накопичені немов величезні багатоповерхові будівлі, а соняшне світло пробивалося крізь них яскраво білими струмками живого срібла. Юнґа йшов високими багато-колонними білими вулицями, виступав у сурдуті з високим білим коміром, сходив широкими, чисто виметеними, сріблястими сходами, крізь блакитні портали до строкатих мармурових палат, де на довгих блискучих столах шаруділи банкноти, дзвеніло золото й срібло…

— Merde v’là l’heure. — Подвійні удари дзвінка на форсалінгу долинули до них невиразно. — Але не забувай, Конґо, першої ж ночі, як причалимо до берега… — він злегка свиснув — ми втечемо…

— А я заснув. Мені снилася маленька білявка і я взяв би її, як би ти мене не розбудив. — Юнґа щось муркнувши, зірвався на ноги. Хвилину стояв, дивлячися на захід, де море гостро-хвилястою смугою зливалося з небом, твердим і різким як нікель, а тоді, штовхнувши Конґо носом у поміст побіг на корму, вистукуючи дерев’яними черевиками на босих ногах.

Гаряча червнева субота змучено тяглася 110-ю вулицею. Сузі Сетчер кидалася неспокійно у ліжку. Її кощаві синюваті руки лежали зверх ковдри. Крізь тонку переборку до неї линули голоси. Молодий жіночий голос гугняво кричав.

— Кажу вам, мамо, я не вернуся до нього!

Тоді долинула розважна докірлива відповідь старої єврейки.

— Але, Розі, шлюбне життя не тільки пиво й кеґельбан. Жінка повинна коритися своєму чоловікові й працювати на нього.

— Я не можу! Я не вернуся до цієї брудної тварини.

Сузі сіла на ліжку, але не вчула відповіді старої жінки.

— Але я більше не єврейка! — скрикнула зненацька дочка. — Це не Росія, а добрячий старий Нью-Йорк. Дівчата теж мають тут права. — Потім грюкнули двері й усе ущухло.

Сузі Сетчер поворухнулась у ліжку роздратовано стогнучи. Ці жахливі люди не дадуть мені й хвилини спокою. Знизу долинув дзенькіт піяноли, що грала вальса з Веселої Вдови. Ой, лишенько! Чому не йде Ед? Це жорстоко лишати хору жінку саму. Еґоїстично! Скрививши рота, почала плакати. Тоді знову лягла спокійно, утопивши погляд у стелю й стежачи за мухами, що докучливо дзижчали, кружляючи навколо електричної лямпи. Внизу на вулиці прогуркотів віз. Вона чула гамір дитячих голосів. Пробіг хлопчик, гукаючи про екстренний випуск газети. А що як трапиться пожежа? Отака жахлива пожежа, як у чікаґському театрі. Ой, вона збожеволіє! Крутилась у ліжку впиваючися нігтями в долоні рук. Треба зажити ще одну таблетку. Може ще засну. Спершися на лікоть, узяла останню таблетку з маленького залізного коробочка. Ковток води, що змив таблетку, заспокоїв їй горло. Заплющивши очі, лежала спокійно.

Зненацька злякано кинулася. По кімнаті стрибала Еллен. Зелений капелюшок спав їй на шию, мідяні кучері розмаялися.

— Ой, мамо, я хочу стати хлопчиком!

— Тихше, люба. Мама не добре себе почуває.

— Я хочу бути хлопчиком!

— Що ти зробив дитині, Еде? Вона страшенно схвильована.

— Ми дуже захопилися, Сузі. Бачили дивну картину. Тобі вона теж припала б до вподоби, бо там багато поезії і всякого такого. Мод Адамз була прекрасна, Еллі й на мить не могла відірватися від картини.

— Я завжди казала, що нерозумно брати таку малу дитину…

— Ой, тату, я хочу бути хлопчиком!

— Я люблю свою маленьку дівчинку, такою яка вона є. Ми підемо ще раз, Сузі, й візьмемо тебе.

— Еде, ти дуже добре знаєш, що я ніколи не видужаю.

Вона сіла, випроставшися, волосся звисало їй на спину рівними зблякло-жовтими пасмами.

— Ой, як я хочу вмерти… Як хочу вмерти й не бути більше вам тягарем… Ви обоє ненавидите мене. Якби не ненавиділи то не лишали б так саму. — Хлипнувши закрила обличчя руками. — Ой, як я хочу вмерти! — проридала вона крізь пальці.

— Заради всього святого, Сузі, як тобі не соромно таке говорити? — оповивши її рукою, він сів поруч з нею на ліжко.

Тихенько плачучи, вона схилила голову йому на плече. Еллен спинилась, уставившися на них круглими сірими очима. Тоді знов почала стрибати наспівуючи сама собі:

— Еллі хоче стати хлопчиком, Еллі хоче стати хлопчиком.

Великими кроками, трохи шкандибаючи від пухирів на ногах, Бед чвалав Бродвеєм. Минав пустирі, де виблискували поміж трави, бур’яну та кущів порожні бляшанки; минав реклямні щити й вивіски, халупи й порожні куріні; минав рівчаки з наверганими купами роздушених колесами покидьків, де висипáли з бендюгів попіл та жужелицю; минав горби, з сірим камінням, де парові свердла безупинно гризли землю; розкопані ями, звідки повні каміння й глини вози виїздили дощаним помостом на шлях, аж поки не вийшов на новий тротуар попід низкою жовтих цегляних будинків і попростував ним, заглядаючи у вікна бакалійних крамниць, китайських пралень, ресторанів, крамниць овочів та квітів, кравецьких майстерень і цукерень. Проходячи під риштованням нового будинку зустрівся очима з старим чоловіком, що сидів край тротуару, заправляючи гасові лямпи. Бед спинився біля нього, підтягнув штани й прокашлявся.

— Скажіть, містере, ви не знаєте часом якогось доброго місця, де б людина могла знайти роботу?

— Роботи не шукають у добрих місцях, парубче… Бо робота є просто робота… Мені за місяць і чотири дні буде шістдесят п’ять років, а працюю я з п’яти і за весь цей час ще не бачив доброї роботи.

— Мені всяка буде добра.

— Маєте професійну картку?

— Нічого не маю.

— Без професійної картки не знайдете будівельної роботи, — промовив старий. Погладивши сиву щотину на підборідді, він знову схилився над лямпами. Бед стояв, утупивши погляд у запорошені дошки риштовання поки не зустрівся очима з чоловіком у кепці, що дивився на нього із вікна будки. Тяжко волочучи ноги, знову пішов. Якби я міг дістатися куди слід…

На другому ріжку збирався натовп навколо високого білого автомобіля. Позад його стелилися пасма ґазу. Полісмен держав під пахви маленького хлопця. Червоновидий, з білими моржовими бурцями, чоловік в автомобілі сердито говорив:

— Кажу вам, що він кинув камінь… Такі витівки час уже спинити. А захищати вуличних шибеників полісменові…

Жінка, з волоссям туго зв’язаним в узол на маківці вигукувала, загрожуючи кулаком людині в автомобілі.

— Полісмене, він трохи не переїхав мене, трохи не переїхав!

Бед спинився біля молодого різника у хвартусі та спортсменській кепці набакир.

— У чому справа?

— А біс його знає… Певно якийсь трапунок з автомобілем. Хіба ви не читаєте газет? Яке мають право оці роззолочені автомобілі ганяти по місту, збиваючи з ніг жінок та дітей?

— А хіба вони це роблять?

— Звичайно.

— Слухайте… чи не скажете ви мені, де знайти роботу?

Різник засміявся, відкинувши назад голову.

— А я гадав що ви прохаєте милостині. Видко, що не тутешній… Я скажу вам, що зробити. Ідіть простісінько Бродвеєм поки не дістанетеся до міської ратуші…

— Це ніби центр?

— Він самісінький… А тоді йдіть угору сходами й спитайте мера… Скажете йому, що чули ніби в раді алдерменів[2] є вільні місця…

— Чорт лисий там є, — буркнув Бед, похапцем відходячи.

— Сип, хлопці. Сип, сучі діти!