Джон Пассос – Менгеттен (страница 26)
Хай вони йдуть під три чорти! Випростав плечі й пропхався до обертових дверей. Наступив комусь на ногу… Дивіться, куди ступаєте! Опинився на вулиці. Дужий вітер з Бродвею дме йому порохом у вуха і в очі. Повертає вниз до Беттері, а вітер дме вже йому в спину. В огорожі церкви Трійці стенографістки й писарчуки з контор їдять сандвічі поміж надгробків. Біля пристанів товпляться чужинці: ясноволосі норвежці, широковиді шведи; поляки, засмагла, присадкувата людність надбережжя Середземного моря, що тхне часником, гірські слов’яни, три китайці, гурток тубільців-матросів. На невеличкому трикутнику перед митницею Джіммі повертається й довго дивиться в глибоку рану Бродвею, обличчям до лютого вітру. Хай дядько Джефф разом із своєю конторою йде під три чорти.
Сівши на край ліжка, Бед потягся й позіхнув. З усіх кутків кімнати, разом з духом поту, кислого віддиху й мокрого одягу линуло хропіння, неспокійне сонне белькотання і рип ліжок. Далеко в темному кутку горіла самотня електрична лямпа. Бед заплющив очі, а голова йому впала на груди. Ой, якби мені заснути! Як страшенно хочеться заснути! Міцно обхопив руками коліна, щоб вони не тремтіли. Як божевільно хочеться мені заснути!
— Що, товаришу, не спиться? — долинув спокійний шепіт з сумежного тапчана.
— Аніяк.
— Мені теж.
Бед глянув на величезну голову з кучерявим волоссям, що її підперла жилава рука. Голова повернулася до нього.
— Чортова, вошива, смердюча яма, — провадив так само спокійно голос. — І теж… сорок сентів коштує. За ці гроші вони утримують величезного готеля на…
— Ви давно в місті?
— У серпні буде десять років.
— Оце так.
З шерегу ліжок хтось засичав:
— А ну, цитьте там! Це вам не єврейський пікнік.
Бед заговорив тихше. — Аж чудно, що я стільки років мріяв, щоб трапити до міста… Я народивсь і зріс на фармі.
— А чому ви не вернетеся назад?
— Не можу вернутися. — Бедові було холодно, він намагався стримати тремтіння. Загорнувшись аж по підборіддя в ковдру повернувся до сусіди, а той говорив:
— Щовесни я кажу сам собі, що вернуся на село, де зелена травичка, де пасеться череда на вигоні, але не можу. Надто вріс уже в місто.
— А що ви робили тут увесь цей час?
— Не знаю… Здебільшого сидів у Юньйон Сквері, у Медісон Сквері. Бував у Гобокені, в Джойсі, у Флатбуші. А тепер я бродяга з Бавері.
— Присягаюсь, я взавтра подамся звідси. Боюся. Надто багато тут детективів і поліцаїв.
— Ви могли б просити… Але послухайтеся, парубче, моєї поради, вертайтеся назад, на фарму, до ваших стареньких і все буде гаразд.
Зіскочивши з ліжка, Бед схопив за плече сусіду. — Ходімо до світла, я вам щось покажу… Власний голос якось чудно шарудів йому в ухах.
Він попростував уздовж ліжок, що з них лунало хропіння. Бродяга, вайлуватий чоловік з полинялим на сонці кучерявим волоссям на голові й на бороді та з очима, немов забитими молотком під лоба, виліз, зовсім одягнений, з під ковдри й пішов слідом за ним. Біля лямпочки Бед розщіпнув сорочку й спустив її з худих узлуватих плечей. — Гляньте мені на спину.
— Лихо тяжке! — охнув чоловік, провівши брудною рукою з довгими жовтими нігтями по спині Бедовій, густо покарбованій білими й червоними глибокими рубцями. — Я ще зроду такого не бачив!
— Оце ж зробив мені мій старенький. Дванадцять років знущався він з мене, коли хотів. Звичайно, бичував і припікав спину розжареним залізом. Казали, ніби він мій батько, але я знаю, що то брехня. Коли мені було тринадцять років, я втік од нього. Але він упіймав мене й почав катувати. А тепер мені двадцять п’ять.
Вони мовчки вернулися до ліжок і полягали.
Бед лежав горілиць, дивлячись на стелю, підтягши ковдру аж до очей. Скинувши, ненароком, поглядом до дверей, побачив там чоловіка в котелку, з сиґарою в роті. Міцно прикусив губу, надсилу стримуючи крик. Коли глянув туди знов, чоловіка вже не було.
— Слухайте, ви ще не спите? — пошепки спитав він.
Бродяга муркнув щось.
— Я хочу тільки сказати вам… Я розбив йому голову сапою, розчавив, як ви розчавили б гнилюка. Сказав, щоб він дав мені спокій, але він не схотів. Він був жорстокий, богобоязливий чоловік і хотів, щоб усі боялися його. Ми копали землю під картоплю за старим випасом… Я так і покинув його лежати аж до ночі з головою розчавленою, немов трухло. Його закривали кущі, отож і не видно було з шляху. Потім я закопав його, пішов додому й зварив кави у горщику. Він ніколи не дозволяв мені пити каву. Щойно смеркло, подався битим шляхом. Сказав сам собі, що у великому місті, я буду немов голка в скирті соломи. Я знаю, де старий ховав гроші, у нього був їх цілий клунок, завбільшки з вашу голову, але я побоявся взяти більше ніж десять долярів… Ви ще не спите?
Бродяга щось муркнув.
— Ще хлопчатком бувши, я приятелював з дівчинкою старого Сакетта. Ми частенько сиділи вкупі у старому льоднику в Сакеттовому лісі й розмовляли про те, як поїдемо до Нью-Йорку та забагатіємо, а тепер я ось тут і не можу знайти роботи і не можу позбутися страху. Мене ненастанно переслідують шпиги — люди в цинамонових котелках з відзнаками під пальто. Минулого вечора я хотів піти з повією, але вона побачила цей страх у мене в очах і вигнала мене… Вона побачила його…
Він сидів на краю ліжка і, схилившися до бродяги, хрипко, пошепки, говорив тому просто в обличчя. Той схопив його, зненацька, за руку.
— Слухайте, парубче, якщо ви не приберете себе до рук, то з глузду зсунетеся. Є у вас гроші?
Бед хитнув головою.
— Дайте їх краще мені до схову, я бувалець і дам раду з вами… Оце одягніться та підіть до їдальні за ріжком. Вам треба попоїсти, щоб набратися сил. Скільки у вас грошей?
— Решта з доляра.
— Дайте мені четвертака, а на ті всі з’їжте щось.
Бед одяг штани й дав йому четвертака.
— А тоді вернетеся сюди, гарненько виспіться, а взавтра ми підемо з вами до тієї фарми й заберемо гроші. Кажете, що клуночок з грішми завбільшки з мою голову? Ми сховаємо їх, а нас ніхто не впіймає. Гаразд?
Бед стис йому руку дерев’яними пальцями, а тоді, не зав'язавши шнурків на черевиках, так що вони тяглися за ним, вийшов у двері й почав сходити запльованими східцями.
Дощ ущух, а погожий вітрець, що пахтів лісом і травою, брижжив калюжі на чисто вимитих улицях. У салуні в Чотем-Сквері спали, сидячи, три чоловіки, понасувавши капелюхи на очі. Буфетник за шинквасом переглядав рожевий спортивний листок. Бед довгенько, чекав на своє замовлення. Він почував себе спокійним, безтурботним, щасливим. Коли, нарешті, подали, він розважно, з насолодою з'їв брунатну січену солонину, розтираючи язиком на піднебінні смажену картоплю, випив солодку каву. Ретельно витерши тарілку шматочком хліба, взяв зубочистку й пішов.
Колупаючи в зубах, вийшов темним, брудним заулком до Бруклінського мосту. Посеред широкого тунелю, якийсь чоловік у котелку пахкав сиґарою. Бед, упевнено ступаючи, проминув його. Мені байдуже до них, хай собі ходять назирці за мною. Під склепінням мосту було порожньо, тільки самотній полісмен стояв позіхаючи, дивлячися на небо. Скидалося на те, що йдеш поміж зір. Унизу вулиці розбігались у різні боки, поцятковані вогнями ліхтарів, поміж чотирикутніми чорновіконними будинками. Річка мерехтіла під ногами, немов Чумацький Шлях над головою. Гроно огнів на буксирі мовчки, плавко прослизало крізь вогку темряву. Мостом прогуркотів, автомобіль. Поперечини затремтіли, а павутиння кабелів забриніло, немов хто струсонув банджо.
Діставшися до плетева повітряної залізниці на Бруклінському боці, Бед повернув південним возовим шляхом назад. Байдуже, куди йти, бо мені нікуди йти. Краєчок синьої ночі за ним почав червоніти, як червоніє залізо в горні. Поза чорними димарями та смугою дахів засяяли блідорожеві обриси заміських будівель. Темрява робилася перловою, теплою. Всі шпиги полюють на мене, всі чисто чоловіки в котелках, усі бродяги з Бавері, старі жінки в кухнях, шинкарі, кондуктори трамваїв, фараони, повії, матроси, вантажники, пройдисвіти в конторах найму… Він думає, отой вошивий бродяга, що я скажу йому, де гроші старого… Сам проти нього. Сам проти всіх проклятих шпигів. Річка текла рівна й гладенька, немов синя крицева цівка рушниці. Байдуже, куди йти, бо мені нікуди йти. Тіні поміж корабелень та будівель були сипкі, неначе синька. Щогли оторочували річку; дим пурпуровий, шоколядний, тілеснорожевий пнувся до світла. Тепер уже нікуди йти.
У фраку, з золотим ланцюжком до годинника, в перстні з червоним камінцем, він їде до шлюбу разом з Мері Сакетт, їде в кареті, запряженій четвіркою білих коней до міської ратуші, де мер призначить його на члена міського самоврядування. Світло за ним розжеврюється дедалі дужче, він їде в шовках та єдвабі брати шлюб, він їде на рожевому плюші у білій кареті, вкупі з Мері Сакетт. Обабіч їх шереги чоловіків махають сиґарами, вклоняються, підкидають угору цинамонові котелки. Член міського самоврядування Бед їде каретою, повною діямантів із своєю нареченою — мільйонеркою… Бед сидить на поруччі мосту. За Брукліном встало сонце. Вікна на Менгеттені горять полум’ям. Він смикається вперед, зслизає з поруччя, чіпляється одною рукою, а сонце світить йому в очі. Зойк застряв йому в горлі, коли він упав.
Капітан Мак-Евой на буксирі