Джон Пассос – Менгеттен (страница 28)
— О, містеве Гевф, я така вада, що зазнайомилася навешті з вами. У Вут, увесь час… тільки й на язику, що ви… О, це ж не вавт було гововити вам, але я така нествимана…
Двері з другого боку передпокою відчинились і Джіммі вгледів біловидого горбоносого чоловіка, з рудим волоссям, що стирчало нерівними пасмами з обох боків рівного проділя. На ньому був зелений єдвабний халат і червоні марокські пантофлі.
— Ну, як, Кассандро? — спитав він, старанно, по оксфордському розтягаючи слова. — Які пророцтва сьогодні?
— Нічого, опріч телеграми від місис Фітусіммонс Ґрін. Вона хоче, щоб я відвідала її завтра в Скарсдейлі, бо треба поговорити про танки в театрі Ґріннері… Знайомтеся — містер Герф, містер Оґлторп.
Червоноволосий чоловік звів одну брову догори, а другу опустив донизу й простяг мляву руку Джіммі.
— Герф, Герф… Це, часом, не з тих Герфів, що у штаті Джорджія? В Атланті є давній рід Герфів…
— Ні, гадаю, не з тих.
— Шкода. А я колись приятелював з Джозайєю Герфом. Тепер він голова Першого Національного Банку й один з визначних громадян міста Скрентона в Пенсільванії, а я… штукар, розмальований блазень. — Він знизав плечима й халат розсунувсь, оголивши пласкі, безволосі груди
— Бачите, ми з містером Оґлторпом інсценуємо Пісню Пісень. Він читає, а я передаю зміст танцем. Прийдіть колись, подивитеся.
«Ніжний твій пуп немов кругла чарка, що в ній не переводиться солодке вино. Живіт твій наче купа пшениці, лілеями обсаджена…»
— О, не треба починати тепер… — вона захихотіла і зсунула ноги.
— Джоджо, зачини двері, — долинув глибокий, спокійний голос дівчини із кімнати.
— О, сердешна, люба, Еляйн, вона хоче спатки… Дуже радий, що зазнайомився з вами, містере Герф.
— Джоджо!
— Зараз, люба.
Дарма, що олив’яна дрімота знемагала його, Джіммі здрігнувся, вчувши цей голос. Мовчки, примушено стояв біля Кассі у брудному темному передпокої. Звідкись линув дух кави й підсмажених сухарів. Позад нього стала Рут.
— Ходімо, Джіммі… А, чи не забула я чого?
— Чи забула, чи ні, а я конаю з голоду. — Взявши Рут за плечі, Джіммі злегенька штовхнув її до дверей. — Уже дві години.
— До побачення, Кассі, люба. Я забіжу до тебе о шостій.
— Гавазд. Вут… Дуже вада, що зазнайомилася з вами, містев Гевф.
Двері зачинилися, перетявши гаркаве щебетання Кассі.
— Алеж Рут, яке чудне збіговисько у вашому приміщенні.
— Ви, Джіммі, бурчите тому, що хочете їсти.
— А скажіть мені Рут, що за один цей Оґлторп? Я зроду-звіку такого не бачив.
— Хіба Оґл теж виліз із свого лігва? — Рут засміялася. Вони вийшли на соняшне світло. — А він не хвалився вам, що походить із давнього роду Оґлторпів у Джорджії?
— А ота вродлива золотоволоса жінка, певно, його дружина?
— Еляйн Оґлторп руда, а не золотоволоса. І вона не так, щоб і вродлива… Ще дитина, а поводиться, немов королева. А все тому, що мала успіх у «Персиковому Цвіті». Такі люди завжди зчиняють галас по-дурному. Кінець-кінцем з неї поганенька актриса.
— Це сором, що вона має такого чоловіка.
— Оґл усе на світі робить для неї. Якби не він, вона й досі була б ще в хорі…
— Красуня і звір.
— Краще дивіться, щоб він не накинув оком на вас.
— Себто?
— Він «такий», Джіммі, він «такий».
Поїзд повітряної залізниці потолочив смуги світла у них над головами. Джіммі бачив, як Рут ворушить устами, але слів не чув.
— Слухайте, — гукнув він, намагаючися перекричати гуркіт, що вже стихав. — Давайте поснобідаємо у Кемпеса, а тоді підемо на прогулянку до Палісадів.
— Та й чудний ви, Джіммі! Що таке «поснобідаємо»?
— Ви будете снідати, а я обідати.
— Оце так! — вона, сміючися взяла його під руку. Срібна її сумка стукала йому об лікоть, коли вони йшли.
— А як Кассі, таємнича Кассандра?
— Ви не повинні глузувати з неї, вона хороша… Якби тільки не держала у себе того жахливого білого пуделя. Він сидить сливе весь час у кімнаті й смердить неймовірно, її кімната поряд з моєю. Потім у неї є коханець… — Рут захихотіла. — Він навіть гірший за пуделя. Вони заручені, й він забирає у Кассі усі гроші, що вона заробляє. Але не кажіть цього нікому.
— Мені нікому й казати.
— А потім ще місис Сондерленд…
— О, я бачив її, як вона йшла до ванної кімнати. Літня жінка у ватній капоті і в рожевому чепці.
— Джіммі, ви примушуєте мене ніяковіти. У неї вставні зуби та… — почала Рут, але гуркіт поїзду повітряної залізниці приглушив її слова. Двері ресторану зачинилися за ними, перетявши клацання коліс на рейках.
Оркестра грала «Коли в Нормандії квітнуть яблуні»… В кімнаті повно було косих, димних пасмуг світла, паперових фестонів і плякатів, що оповіщали: «
— Джіммі, як на вашу думку, чи не буде не морально замовити на сніданок устриць? Але насамперед я хочу кави, кави і кави.
— Я мабуть візьму котлету з цибулею.
— Ой, ні, якщо хочете, звичайно, зостатися в моєму товаристві, містере Герф.
— Гаразд, Рут, кладу цибулю до ваших ніг.
— Це не значить, що я дозволю вам поцілувати мене.
— Що? До Палісадів?
Рут вибухла сміхом.
— «Я ніколи й не просив цього, мадам», — спалахнувши, процитував Джіммі.
Крізь малесенькі дірочки — в крисах солом’яного брилика на обличчя їй цянуло соняшне світло. Йдучи швидко вона дріботіла в узький своїй спідниці. Крізь тоненький китайський шовк, сонце лоскотало їй спину, немов рукою. У важкій спеці вулиць люди у святкових убраннях, солом’яні брилі, парасолі, трамваї, автомобілі, кривуляючи, з гуркотом мчали повз неї, засліплюючи її гострим різким блиском, так немов би вона йшла через купи металевих зрізків.
На Лінколн-Сквері, побачили дівчину; верхи на білому коні, що ступою їхала поміж вуличної метушні й гармидеру. Фалшиве каштанове волосся хвилями падало на білий зад коня й на позолочене сідло, з написом зеленими з червоними літерами
Еллен подивилася на неї, а тоді повернула поперечною вулицею до брудно-зеленої смуги парку. Від хлопчаків, що грали в бейзбол тхнуло спаленою сонцем витолоченою травою. На всіх лавках у холодку сиділи люди. Коли перетинала вигнутий автомобільний шлях, її гострі французькі закаблуки вгрузали в асфальт. На самому осонні сиділи на лавці два матроси. Один з них клацнув язиком, коли Еллен проходила повз. Вона почувала, як зголоднілі їхні очі жадібно вп’ялися їй у шию, в стегна й ноги. Намагалася не коливати стегнами йдучи. Листя на невеличких деревах понад стежкою прив’яло. Зі сходу і з півдня парк оторочували осяяні сонцем будівлі, з заходу вони видавалися фіялковими у затінку. Все було якесь нестерпучо гаряче, спітніле, здушене поліцаями й недільними вбраннями. Чому вона не поїхала повітряною залізницею? Глянула в чорні очі якомусь юнакові, у солом'яному брилі, що поволі їхав червоним автомобілем понад тротуаром. Він моргнув їй, смикнув головою, посміхнувся перекинутою якоюсь посмішкою і склав уста так, що вони, здавалося доторкнулися їй до щоки. Натиснувши одною рукою гальма, другою, відчинив дверцята. Одвівши від нього погляд з піднятим угору підборіддям Еллен пішла далі. Два голуби з металево-зеленими шийками, й кораловими лапками пурхнули їй з-під ніг. Якийсь старий чоловік учив вивірку виймати горіхи з паперового мішечка.
Уся в зеленому, на білім коні, скаче дивна діва назустріч мені. Зелена синь, «антилупин»… Годіва у пишній кереї кіс.
Позолочений пам’ятник генералові Шерманові перебив її. Спинившись на мить, глянула на майдан, що мерехтів перловобілим блиском… Так, це приміщення Еляйн Оґлторп. Сіла в автобус до майдану Вашінґтон. Недільне, полудневе П’яте Авеню пробігало рожеве, курне, метушливе. З затіненого боку йшов якийсь чоловік у циліндрі й сурдуті. Парасолі, літні вбрання, солом’яні брилики лисніли на яскравому соняшному світлі, що мерехтіло вогнистими чотирикутниками на верхніх вікнах будинків, падало блискучими смугами на ляк лімузинів і таксі. Тхнуло ґазоліном, асфальтом, м’ятою, тальком і одекольоном од пар, що тулилися дедалі ближче одне до одного на сидіннях автобусу. У вітрині якоїсь крамниці малюнки, цинамонові запони й старосвітські меблі за широким склом. Її сусіда в гетрах і цитринових рукавичках — мабуть продавець. Проїжджаючи повз церкву Патріка, вчула дух ладану, що долинув з високих дверей, одчинених у темряву. Дельмоиіко. Насупроти неї якийсь юнак крадькома оповивав рукою вузьку, сіру, флянельову спину дівчини, що сидить поруч з ним.
— Еге, не пощастило сердезі Джо, мусив одружитися. А йому тільки дев'ятнадцятий.
— Ти вважаєш, що це велике лихо?
— Міртл, я зовсім не нас мав на думці.
— Я переконана, що нас. А чи ж ти хоч бачив дівчинку?
— Я певний, що то не від нього.
— Хто?
— Дитина.