Джон Пассос – Менгеттен (страница 29)
— Біллі, як можеш ти говорити таке?
Сорок друга вулиця. Клюб Союзної Ліґи. Дуже цікаве було зібрання, дуже цікаве… Поприходили сливе всі. Одна промова була така розкішна, що я згадав колишні часи, — прорипів інтеліґентний голос у неї за спиною. Волдорф. — А правда, Біллі, гарненькі прапори? А отой чудний сіямський, бо там живе сіямський посол. Я читала про це сьогодні в газеті.
«Коли для нас, моя кохана, прийде розлуки час, останнім довгим поцілунком, я припаду до вуст… кохання, остання, прощання… Коли для нас, моя…»
Восьма вулиця. Еллен зійшла з омнібусу й попростувала до кафе Бревурт. Джордж сидів спиною до дверей, нервово закриваючи й одкриваючи замок свого портфеля.
— Нарешті, Еляйн, таки прийшли… Гадаю, не багато знайдеться людей, що з'охотилися би сидіти й чекати на вас аж три чверті години.
— Ви не повинні картати мене, Джордже. Я була дуже щаслива. Багато вже років не було мені так гарно. Цілісінький день належала сама собі і йшла пішки з Сто П’ятої до Сорок Дев’ятої вулиці через парк. Там повнісінько дуже втішних людей.
— Ви мусили стомитися, — його худе обличчя з блискучими очима в павутинні дрібних зморшок насунулося до неї, немов прова корабля.
— Ви, певно, цілісінький день були в конторі, Джордже?
— Еге. Порпався в справах. Не можу ні на кого покластися навіть з звичайною технічною роботою. Доводиться робити все самому.
— А я заздалегідь знала, що ви це скажите.
— Що саме?
— Та що чекали три чверті години.
— Ви надто багато знаєте, Еляйн… Хочете печева до чаю?
— Я нічогісінько не знаю. В тому то й лихо… А хочу лімонаду.
Біля них дзвеніли склянки, обличчя, капелюхи й бороди коливались в цигарковому димі, відбиваючись у зеленкуватих свічадах.
— Алеж любий, це завжди буває однаково, і, хоч і справедливо, щодо чоловіків, та зовсім не стосується жінок, — гудів жіночий голос біля сумежного столика. — Ваш фемінізм зростає в бар’єр, що його й не перестрибнеш, — обізвався хрипко й боязко чоловічий голос. — А як я еґоїстка? Якби ви знали, скільки мені довелося терпіти. Це неначе той очисний вогонь.
— А як себе почуває славетний Джоджо? — спитав Болдвін, намагаючися впіймати погляд Еллен.
— Не будемо говорити про Джоджо.
— Що менше згадувати про нього, то краще?
— Слухайте, Джордже, я зовсім не хочу, щоб ви глузували з Джоджо, бо — хороший, чи поганий, а він мій чоловік, аж поки ми не розлучимося з ним… ні, я не хочу, щоб ви сміялися. Ви надто примітивна людина, щоб зрозуміти його. У Джоджо дуже складна, навіть трагічна вдача.
— Заради всього святого, не будемо розмовляти про чоловіків і про жінок. Що справді важливо, маленька Еляйн, це те, що ми сидимо тут укупі з вами й ніхто не заважає нам… Слухайте, коли ми знову побачимося, тільки як слід, реально побачимося, розумієте? Реально…
— Алеж ми не збираємося бути надто реалістичними, правда, Джордже? — вона тихенько засміялася собі в чашку.
— А мені так багато треба сказати вам. Так багато хочу спитати.
Вона сміючися, дивилася на нього, держачи надкушений шматочок вишневого торту в рожевих пальцях — вказівному й великому.
— Ви, певно, так само розмовляєте із жалюгідним якимсь грішником-свідком? На мою думку, треба питати, приблизно, так: «Де ви були вночі тридцять першого лютого»?
— Я розмовляю цілком серйозно, а ви, або не можете зрозуміти, або не хочете.
Біля їхнього столика спинився юнак трохи похитуючись, пильно дивлячися на них.
— Галло, Стене, де у біса ви взялися? — Болдвін, переставши сміятися звів погляд на нього.
— Слухайте, містере Болдвін, я знаю, що це страшенно нечемно, але дозвольте сісти на хвилинку до вашого столика. Тут один чоловік шукає мене, а я не хочу з ним бачитися. Ото лихо, тут саме свічадо. Але як хто вгледить вас, то не стане вже дивитися на мене.
— Дозвольте зазнайомити вас, міс Оґлторп, Стенвуд Емері, син старшого компаньйона нашої фірми.
— Як дивно, що довелося зазнайомитися з вами, міс Оґлторп. Я бачив вас учора ввечорі, але ви не помітили мене.
— Ви бачили мене на виставці?
— Я мало не стрибнув на кін, так чудово ви грали.
У нього була червонаво-брунатна шкіра, неспокійні очі надто близько посаджені до гострого, трохи вигнутого носа, великий рухливий рот і каштанове волосся, що стирчало вгору. Еллен повела поглядом од одного до другого, потай сміючись. Всі троє застигли на стільцях.
— Я бачила сьогодні вранці дівчину з антилупином, — сказала Еллен. — Вона справила на мене величезне вражіння. Саме так я уявляю діву на білому коні.
— На руках її перстні, бубонці на ногах, і несе вона людям тільки лихо і жах — духом одтарабанив Стен.
— Здасться починає грати музика. Я завжди казала, що це жах, — засміялась Еллен.
— А як справи в коледжі? — спитав сухим, ворожим тоном Болдвін.
— Гадаю, що він стоїть на тому самому місці, — зашарівшись одповів Стен. — Але дуже хотів би, щоб згорів поки я вернуся. — Він підвівся. — Вибачте, що так нахабно встряв до вас, містере Болдвін.
Коли повернувся до Еллен, вона почула від нього дух віскі.
— Даруйте мені, міс Оґлторп.
Вона, мимохіть, простягла йому руку. Сухі тонкі пальці міцно стисли її. Стен пішов нетвердою ходою, наткнувшись на льокая.
— Не можу зрозуміти цього чортового молокососа, — вибухнув Болдвін. — Сердешному старому Емері серце крається. Адже він хлопець розумний, має дужу вдачу й все інше, але тільки пиячить і колобродить… Що йому потрібно, на мою думку, то це знайти десь роботу й зрозуміти вартість грошей. Надто великі статки — лихо для цих студентів… Та нарешті, Еляйн, ми самі. Я ненастанно працював усе своє життя, з чотирнадцяти років почавши. Тепер, прийшов час дати собі перепочинок. Я хочу користатися з життя, мандрувати, мислити й зазнати щастя. Не в силі крутитися у такому вирі, як крутився досі. Хочу навчитися грати, послабити трохи напруження… І саме тепер до мого життя увійшли ви.
— Але я зовсім не збираюся стати за доглядача коло запобіжного хлипака, — засміялась Еллен, спустивши вії.
— Давайте подамося десь за місто. Я цілісінький день пікся в конторі. Ненавиджу ці неділі.
— Алеж у мене репетиція.
— Можна занедужати. Я викличу телефоном автомобіль.
— О, іде Джоджо… Галло, Джоджо! — вона помахала над головою рукавичками.
Джон Оґлторп, з напудрованим обличчям, з устами дбайливо складеними в безтурботну посмішку над високим комірцем, прокладав собі шлях поміж столиків, простягаючи руку, туго обтягнену ясножовтою в чорну смужку рукавичкою.
— То ти тут, люба? Справді, яка приємна несподіванка.
— Ви не знайомі? Містер Болдвін.
— Вибачте, що я встряв до вашого е… téte a téte.
— Зовсім ні, сідай і ми вип’ємо гайбол… Я справді страшенно хотіла бачити тебе, Джоджо… До речі, якщо у тебе нема інших справ може заскочиш на кілька хвилин до театру. Я хочу знати твою думку про мою ролю…
— Звичайно, люба. Ніщо не може дати мені більшого задоволення.
Напруживши все тіло, Джордж Болдвін одкинувся назад і сплів руки за спинкою стільця. — Офіціянте! — Він кидав слова, немов одбивав куски металю. — Дайте три склянки шотляндського гайболу.
Оґлторп сперся підборіддям на срібну бурульку палиці.
— Довір’я, містере Болдвін, — почав він, — довір’я поміж чоловіком і жінкою чудова річ. Ні час, ні відстань — ніщо не впливає на нього. Якби хтось із нас поїхав на тисячу років до Китаю, це ані на волосинку не змінило б нашої обопільної приязні.
— Бачите, Джордже, справа у тому, що Джоджо надто багато читав Шекспіра юнаком бувши. Але мені треба йти, а то Мертон знов докорятиме… Поговоріть про індустріяльне рабство. Джоджо, ти можеш розповісти йому про рівність.
Болдвін підвівся. На вилицях йому проступив легкий рум’янець.
— Може дозволите провести вас до театру? — вимовив він крізь зціплені зуби.
— Я нікому не дозволяю проводити мене. А ти, Джоджо мусиш бути твердим, щоб оцінити мою гру.
П’ята Авеню була біла й рожева під білорожевими хмарами в рвучому вітрі, такому свіжому після нудних розмов тютюнового диму й коктейлів. Еллен весело махнула рукою шоферові й посміхнулася йому. А тоді вгледіла пару неспокійних очей, що серйозно дивилися на неї з під високих брів на брунатному обличчі.
— Я чекав на вас, поки ви вийдете. Чи не можна повезти вас кудинебудь? Мій форд стоїть за рогом… Будь ласка!
— Але я саме зібралася до театру. У мене репетиція.
— Тоді дозвольте повезти вас до театру.