Джон Пассос – Менгеттен (страница 25)

— Авжеж, за п’ятнадцять тисяч.

Він стис їй плече, а тоді одвів руки.

— Viens, ma petite, on va rentrer.

Ледве ввійшли до крамниці, як Еміль схопив її за пухкі руки.

— Ернестіно, коли ми візьмемо шлюб?

— За місяць.

— Я не можу чекати так довго, це неможливо. — А чому не в середу на тому тижні? Тоді я допоміг би тобі скласти інвентар крамниці… Я гадаю, що можна буде продати це місце й пересунутися до центру, щоб більше заробляти грошей.

Вона погладила його по щоці. — P’tit ambitieux, — мовила тихенько, а плечі й великі груди затремтіли їй од стримуваного сміху.

У Менгеттені вони мали пересідати. У Еллен тріснула нова замшева рукавичка на великому пальці й вона нервово терла дірочку вказівним пальцем. Джон був у непромокальному пальто з поясом і в рожево-сірому м’якому капелюсі. Коли він, посміхаючися, повертався до Еллен, вона одводила очі й дивилася на довгі нитки дощу, що мерехтів на рейках.

— Ось як, Еляйн, кохана! О, принцесо, ми пересядемо до поїзду, що йде із станції Пен… А як чудно чекати в нетрях Нью-Джерсі! — Вони увійшли до сальон ваґону. Джон клацнув язиком, помітивши темні плями від краплин дощу на новому своєму ясному капелюсі. — Еге, ми поїхали, дівчатко… Яка ти прекрасна, кохана моя, яка прекрасна! Очі голубині під кучерями твоїми…

Новий костюм Еллен давив у ліктях. Їй хотілося бути веселою і вона слухала муркотливу мову Джонову, але щось примушувало її супитись. Дивлячись у вікно, вона бачила брунатні багнища й мільйони чорних вікон фабрик, брудні вулиці містечок, іржавого пароплава в каналі, комори, вивіски «Булл Дургем» і кругловидих ґномів «Спірмінт», — усе крізь смугнасте дощове запинало. Блискучі смуги дощу на віконному склі, коли поїзд спинявся, текли рівно й ставали дедалі косішими, коли він набував швидкости. Колеса ритмично стукотіли їй у вухах, немов би вимовляючи: Мен-гет-тен, Мен-гет-тен. У всякому разі до Атлантік Сіті ще далеко. Тим часом ми їдемо до Атлантік Сіті… Сорок днів із неба лило… Я буду веселою… і сорок ночей лило… Я намагатимусь бути веселою.

— Еляйн Сетчер Оґлторп — дуже милозвучне прізвище. Правда, кохана? Підкрипіть мене вином, освіжіть мене яблуками, бо я знемагаю від кохання…

Було так затишно у порожньому ваґоні на зеленому оксамитовому сидінні з Джоном, що схилився до неї, верзучи якусь нісенітницю, дивитися на брунатні багнища, що прослизали повз дощем посмуговане вікно й відчувати ніби вогкий дух мушлів, що просотувався у ваґон. Глянувши в обличчя Джонові, вона засміялася. Він спалахнув, аж до коріння рудувато-білявого волосся. Поклав руку в жовтій рукавичці на маленьку її ручку, обтягнену білою рукавичкою.

— Тепер ти моя дружина, Еляйн.

— Тепер ти мій чоловік, Джоне.

Вони, сміючися, глянули одне на одного в затишному порожньому ваґоні.

Білі літери Атлантік Сіті, вирікали присуд над рябим од дощу морем. Дощ бичував блискучий тротуар і налітав поривами на вікно, немов би хто лив воду з цебра. Крізь шум зливи Еллен чула уривчастий гомін буруна поміж освітлених палів уздовж берега. Вона лежала горілиць, дивлячися на стелю. Поряд з нею на широкому ліжку спав Джон, спокійно, ніби дитина, дихаючи, підсунувши під голову складену вдвоє подушку. Її проймав крижаний холод. Обережно, щоб не збудити Джона, зслизнула з постелі й стала біля вікна, дивлячися на довжелезне римське V огнів на тротуарі. Штовхнула раму. Дощ почав бризкати їй в обличчя, злісно жалячи тіло, змочив сорочку. Притулилася чолом до рами. Ой, я хочу померти. Хочу померти! Весь тугий холод її тіла скупчивсь у шлунку. Ой, мене нудить! Пішла мерщій до ванної кімнати й зачинила двері. Після блювоти відчула себе краще. Тоді злізла на постіль, знов дбаючи, щоб не доторкнутися до Джона. Якщо доторкнеться до нього, то помре. Лягла на спину, міцно притуливши руки до боків і зсунувши ноги. В голові їй затишно застукотіли колеса ваґону, вона заснула.

Вітер, що трусив віконні рами, розбудив її. Джон лежав далеко, аж з самого краю широкого ліжка. Цей вітер і дощ, що струмився по шибках, справляв таке вражіння, ніби і кімната, і широке ліжко, і все сунеться, пливе вперед, немов повітряний корабель над морем. Сорок днів із неба лило… У щілину холодної скам’янілости тепло, немов кров, струмилася мелодія співаночки… і сорок ночей лило… Вона тихесенько повела рукою по волоссі чоловікові. Він скривився уві сні і, жалібно, немов дитина, проскиглив: «не треба» й вона засміялася. Лежала, сміючися, з другого краю ліжка, сміючися нестримано, як сміялася колись з дівчатками в школі. А дощ бичував вікно, а мелодія бриніла дедалі голосніш, аж поки духовою оркестрою загриміла їй в ухах.

Сорок днів із неба лило, і сорок ночей лило, й під різдво ревли чорториї, Лиш один чоловік пережив потоп — Довгий Джек з Панамської Шиї.

Джіммі Герф сидів насупроти дяді Джеффа. Перед кожним лежала на блакитній тарілці бараняча котлета, смажена картопля і невеличка купка гороху, вкрита петрушкою.

— Поглянь, навколо, Джіммі, — говорить дядько Джефф.

Яскраве світло люстри освітлює їдальню з панелями з горіхового дерева, витко мерехтить на срібних ножах і виделках, на золотих зубах, на ланцюжках од годинників, на шпильках для краваток, потопає в темряві чорного сукна, блищить світляними колами на тарілках, на лисинах і на покришках блюд.

— Ну, що ти про це думаєш? — питає дядько Джефф, заклавши великі пальці у пройми своєї пухнатої ясножовтої камізельки.

— Дуже гарний клюб, — говорить Джіммі.

— Тут снідають найбагатші й найвизначніші люди країни. Глянь на той круглий стіл у кутку, то стіл Ґозенгеймера. Ото ліворуч. — Дядько Джефф схиляється до нього й знижує голос. — А отой з великими щелепами, Вайдлер Ляпорт.

Джіммі, не відповідаючи, розрізує баранячу котлету.

— Слухай, Джіммі, ти, певно, догадуєшся, чого я привів тебе сюди? Я хочу поговорити з тобою. Тепер, коли сердешна твоя мати… взята від нас, Емілі та я є в очах закону твої опікуни й виконавці її волі… отож я хочу з’ясувати тобі, як стоять справи. — Джіммі кладе ножа й виделку й сидить, дивлячися на дядька, стискаючи холодними руками поруччя крісла й стежачи, як синювата важка дядькова щелепа ворушиться над рубіновою шпилькою у широкій єдвабній краватці.

— Тобі тепер шістнадцять років, адже так Джіммі?

— Так, сер.

— Ось що… Коли ми продамо все майно твоєї матері, ти матимеш, приблизно, п’ять з половиною тисяч долярів. На щастя, ти розумний хлопець і незабаром підеш до коледжу. Коли ощадно жити, цієї суми вистачить тобі аж поки скінчиш Колюмбійський університет, якщо ти обстоюєш, щоб вступити саме до нього… Особисто я — та й тітка Емілі додержується гадаю так само — волів би бачити тебе в Єльському або Прінстонському університеті. Як на мене, то ти дуже щасливий. У твоєму віці я замітав контору в Фредфіксбургу й одержував п’ятнадцать долярів на місяць. Потім, я хотів сказати ще ось що. Я не бачу, щоб ти почував відповідну повагу до комерційних справ… і… не помічаю ентузіязму, бажання заробити на прожиток, здобути собі забезпечене становище. Ось глянь навколо. Прагнення грошей і ентузіязм зробили цих людей такими, якими вони є. Це саме допомогло й мені здобути собі становище й утворити культурне оточення, в якому й ти тепер живеш… Розумію, що твоє виховання було трошки чудне, що сердешна Лілі не цілком погоджувалася з нами, але оформлення твого життя ще тільки починається. Тепер саме наспів час, щоб закласти підвалини майбутньої твоєї кар’єри… Що я пораджу тобі, так це взяти приклад з Джемза й прокладати собі шлях через нашу фірму. Відтепер обидва ви мої сини… Це, звичайно, важка робота, але, разом з тим, дає дуже добрий початок. І не забувай, що коли людині щастить у Нью-Йорку — їй щастить скрізь.

Джіммі сидить, стежачи, як широкий серйозний рот дядька Джеффа вимовляє слова і навіть не куштує соковитої баранячої котлети.

— Ну, то що ти хочеш робити? — дядько Джефф нахилився через стіл і дивиться на нього булькатими сірими очима.

— Джіммі поперхається шматочками хліба, червоніє, і, нарешті, заікаючись, вимовляє кволо:

— Робитиму те, що ви скажете, дядьку Джеффе.

— То, виходить, цим літом ти працюватимеш місяць у мене в конторі? Спробуєш, як справжні люди здобувають собі на прожиток, зрозумієш, як провадяться справи?

Джіммі киває головою.

— Гаразд, на мою думку, твій рішенець надзвичайно розумний, — гуде дядько Джефф, одкидаючися на спинку стільця так, що світло смугою перебігає по його сталевосірому волоссю. — До речі, що ти хочеш на десерт? За кілька років, Джіммі, коли ти будеш визначним ділком і провадитимеш уже власне діло, — ми будемо згадувати цю розмову. Це початок твоєї кар’єри.

Дівчина біля вішалки посміхається зневажливо під копицею хвилястого білявого волосся, даючи Джіммі з кілочка його капелюх, що видається брудним і пожмаканим поміж череватих котелків і величних панам, що висять на кілках. У шлунку йому все перевертається, коли ліфт спускається вниз. Виходить у залюднений мармуровий передпокій. Не знаючи, де треба йти, стоїть якусь хвилину спиною до стінки, засунувши руки в кишені, дивлячися на людей, що проштовхуються до обертових дверей: повновиді дівчата жують ґуму; довговиді дівчата з гривками, жовтолиці хлопці його віку; молоді ділки, у капелюхах набакир; посланці з спітнілими обличчями, перехресні погляди, гойдливі стегна, червоні роти, що жують сиґари: хоробливі запалі обличчя; пласкі постаті молодих чоловіків і жінок, череваті постаті старших — усі плутаються, штовхаються, течуть двома безкраїми потоками крізь обертові двері на Бродвей і з Бродвею. Цей потік підхопив Джіммі й носить його туди й сюди крізь обертові двері, і вдень і вночі, обертові двері вимелюють з нього роки, немов фарш для ковбас. Зненацька м’язи йому напружилися. Хай дядько Джефф разом з його конторою йде під три чорти! Ці слова так голосно пролунали в ньому, що він аж озирнувся — чи часом хто не почув.