Про се розповіси своїм нащадкам.
Коли тебе іще щось непокоїть,
Доступне людському знанню, – розпитуй».
КНИГА ВОСЬМА
Адам допитується про всілякі небесні дії й отримує непевні відповіді; Гість напучує його, щоб дошукувався радше тих речей, які вартніше пізнавати. Адам погоджується і все одно бажає затримати Рафаїла на чимдовше, розповідаючи тому все, що має в пам’яті, про події після його власного створення: як його поселили в Раю, яку він мав розмову з Богом про самотність і гідне товариство, як уперше здибався з Євою й одружився з нею, та яку мав потому розмову з Ангелом… Рафаїл, повторивши свої застороги, полишає Адама.
Хоч Ангел змовк, а бесіда його
Видзвонювала довго у думках
Адамових, мов музика. Отямивсь
Адам і мовив: «Віснику небесний!
Не знаю, як оддячити тобі,
Що гойно повгамовуєш мій голод
До пізнання, хапкий і невтоленний;
Ласкаво вводиш у дива Господні
І, славлячи великого Творця,
Зачудував мене; бо в пізнанні,
Мені дарованому, залишилась
Дещиця сумнівів – ти їх розвій.
Як подивлюсь на сей великий світ,
На нашу Землю і над нею Небо,
То розумом не можу осягти
Запаморочливу непорівнянність:
Земля – зерниночка, піщинка, атом;
Навкруг – небесна твердь; зір міріади
Кружляють у просторах незбагненних,
Щоб тільки од усіх кінців щоденно
Вділяти часточку свойого світла
Землі – ледь-ледь примітній темній цятці.
Чи ж мудра та ощадлива Природа
Розсипала недбалою рукою
Тіла небесні, многі та великі,
Ще й прирекла на вічні обертання
Лише на те, щоб ся застигла цятка
(А їй би личив рух не менш, ніж іншим!)
Приймала, непорушна, слугування
Осяйливо-величніших світил?
Вони ж, слугуючи їй, мчать так швидко,
Що і лічба не в силі осягти їх
Рух?» Спитав наш праотець і тужно
Заглибивсь у заплутані думки.
Се спостерігши, Єва тихо встала
Та одійшла у гущаву, прекрасна,
Звабливо-величава. Пуп’янки,
Розпуклі пишно квіти і плоди
У рості радіснім до неї потяглися,
Наповнюючись соком, спраглі ласки.
Не те щоб Єві ті були чужі
Піднесено-розважливі розмови,
Не те щоб нецікаві. Ні, вона
Воліла про звеличене чувати
Із вуст Адамових, на самоті,
Єдиною слухачкою. Не Ангел,
А Муж був їй доступніший і ближчий,
Бо радо пам’ятала: в мужній мові
Ще є вологі відступи – вустами
До вуст – і бесіду його поважну,
Хай найзвеличенішу, підсумують
Обійми й пестощі. Ох, чи тепер
Поєднуються так подружні пари
В коханні й пориваннях нероздільні?!
Пішла, богоподібна – не одна,
А в супроводі поглядів тужливих,
Зітхань і прагнень ніжних, що мов почет
За нею линули. – Адамів сумнів
Розвіяв Ангел, лагідно й зичливо
Почавши так: «У тім немає зла, 
