То небезпек уникли б. А тоді
Ми в безладі метнулися урозтіч.
А що робить? Повернешся лицем
До ворога – тебе чека удар
Ще приголомшливіший та услід
Ворожий регіт; і за рядом ряд
Націлені диявольські орудця
І вогненосні воїни при них.
Розважливо усіх їх Сатана
Спрямовував і з насміхом гукав:
«Я, друзі, щось ніяк не доберу,
Чому-то наші горді переможці
До бою рвались, а злякались миру?
Ми простягли до них обійми й серце,
Відкрите для любови, а вони
Навтьоки кинулися з вихилясом,
Немов танцівники чи акробати,
Качаються й підгицують! Напевно,
На радощах, бо ж згодні ми на мир.
Проте, гадаю, тільки-но ми знову
До них тим самим голосом озвемся,
Вони попадають в обійми наші».
А Беліал, кепкуючи, докинув:
«Керманичу! Се їх привів у захват
Наш мирний аргумент! Простий, вагомий,
Він стукає до серця. То й не диво,
Що затремтіли з голови до ніг,
Заточуються й падають од втіхи
Ті, що нас люблять. А непримиренні —
Поглянь, як героїчно лазять рачки».
Отак собі сміялися із нас,
У перемозі впевнені. Вважали,
Що їхній винахід здолає легко
Всевишнього. Вже й з Нього насміхались,
Допоки приголомшені на час
Його хоробрі вої ціпеніли.
Але недовго. Підняла їх лють
І вклала їм до рук належну зброю.
Вони (от в чому всемогуття Боже!)
Убік повідкидали всяку зброю
Й заволоділи горами поблизу
(на Небесах приємно-розмаїтих,
Як на Землі, є гори і долини);
Виломлювали там гігантські скелі
Або хапали пагорби за гриву
Дерев і, розхитавши їх основи,
Та вирвавши з глибин, жбурляли вгору.
Ті, описавши звихрену дугу,
Із грюком падали на сатаністів,
Котрі – воно й не диво – очманіли:
Горби униз чубатими лісами
І догори оголеним камінням
Навалювалися один на другий
І в кам’янисте звалище вчавили
Недовговічну сатанинську зброю
Й пиху диявольську. Вслід за горбами
Знялися повиламувані кряжі
І, з хащами й потоками гірськими,
Помчали, стелячи гігантські тіні,
Та звалювалися на бунтарів,
Зодягнених у непроникну крицю,
Тож м’яли їхні панцирі, броню
Й ув’язнених у ній войовників.
А ті – виборсувалися насилу;
Осатанілі, корчились од болю
