Сяйні полки. Дозорці й вістові
На горах стежили й за обрій мчали
Вивідувати, де чаїться враг
І звідки ждати нападу. Небавом
Побачили: розгорнуті знамена
Над хмарищем, що чорною стіною
Насовувалося. Тоді дозорець
Найпрудкокриліший наш Зофіїл,
Не долетівши, заволав: «До зброї!
До зброї, воїни, бо Враг вже близько!
Росте чорнюща маса, бачу їхні
Рішучі хмуро-кам’яні обличчя.
Закрийте панцирі адамантові!
Насуньте глибше шоломи! Держіть
Щити напоготові, бо сьогодні
Не дощ, не град, а шквальний ураган
Вогненних стріл обрушиться на вас».
Він остеріг, і ми у чисте поле
З нічних редутів рушили. А Ворог
Тяжезно виступив гігантським кубом,
Ослонюючи з чотирьох боків
І зверху нововинайдену зброю.
Зійшлись віч-на-віч ми й бунтівники
Несхитні. Зразу вийшов наперед
Сам Сатана, й луною громовою
Пронісся клич його: «Війни не буде!
Гей, авангардні армії! Вдвобіч
Ідіть од середини! Хай побачать
Ті, що ненавидять нас: ми – за мир
І радо розкриваємо обійми
Усім, хто не втече; хоча, здається,
Втікатимуть, і Небеса засвідчать
Порив щедроти нашої. А ви,
Що стоїте напоготові, дайте
Гукнуть на повен голос нашим любим,
Як ми їх любим!» Сатана двозначно
З нас насміхався. Розступилось військо,
І нам чудна відкрилась колонада.
Похилена, оперта на колеса,
Колона кожна – велетенський стовбур
Залізної ялини без гілок,
Навпіл обрізаний, – розверзла жерло
Дупла й примарним примиренням зяла.
Біля одземка кожної колони
З запаленою скіпкою стояв
Вояк із Серафимів Сатани,
А ми зчудовано на те дивились
І дивувались. Та недовго. Раптом
Ті вогники в руках бійців майнули
Дугасто, й кожен припечатав цоколь
Колони поцілунком. Ураган
Вогню і грому, диму і ударів
З диявольської вирвавсь колонади,
Калічачи небесне лоно градом
Із ядер металічно-вибухових,
Що все змітали на своїм шляху.
Ніхто не міг устоять. Навіть ті,
Що мов несхитні бескиди були,
У замішанні й безладі валились
За тисячею тисяча – усі
И Архангели найвизначніші теж,
Бо панцирі їм стали на заваді,
Занадто громіздкі. Якби не те,
Ефірні духи змінювали б легко
Свій вияв, форму і величину
