Його ятрив. Хоробрий Вельзевул
Йому на те одразу відповів:
«Керманичу і Князю Сил небесних,
Що в бій водив крилатих Серафимів,
Ми в цій війні поставили на спит
Верховність Вседержителя, що править
Із примхи Долі, випадку чи сили.
О, як я побиваюся, що впали
Корогви наші, і хоробре військо
Конає серед розпачу й руїни,
Яких відколи світ іще не знали
Безсмертні! Але дух у нас лишився
Не переможений, а з ним завзяття
Повернеться, хоч втрачено пишноту
І горе потопило благодать.
Та що, коли могутній Переможець,
Напевно, Він всесильний, коли зміг
Здолати навіть нашу міць, лишив
Нам наш незламний дух і ясність мислі
На те, щоб ми болючіше страждали —
В глибинах Пекла імениті бранці
На втіху гнівові його та помсті,
Слугуючи Його меті непевній?
Тоді для чого нам наш гордий дух
І вічність? Чи ж для вічної наруги
Мучителя?» І мовив Сатана:
«Що є найжалюгідніше – це кволість
У почуттях чи діях. Отже, знай.
Добра собі од нас Він не діждеться.
Повік єдина наша втіха – зло,
Раз ми сперечники Його. Коли ж
Зло на добро Він схоче обернути,
Ми наміри Його так перекрутим
У виконанні, так переінакшим
Їх наслідки, що виродиться геть
Його добро у зло, Йому на лихо.
Якщо нам се удасться, наша праця
Позводить промисел Його в ніщо.
Але поглянь навколо: Переможець
Позавертав на Небо посланців,
Що гналися за нами. Град камінний
Вже не бушує, громи не гуркочуть
Услід падінню нашому з Небес;
Погасли ярі стріли блискавиць,
А в безконечних катакомбах Пекла
Конає гомін втомленої бурі.
Чи то вже ворог наш наситив лють
Свою, чи у зневазі одвернувся, —
Пора, пора нам братись до роботи!
Поглянь: ген височіє суходіл,
Пустельний, темний, моторошний, дикий,
Лиш відблисками мертвого вогню
Ледь-ледь освітлений. Летім туди,
Підводьмося з розтопленої лави,
Щоб, одпочивши (де вже тут спочинок!),
Когорти наші знову шикувать
І раду радити, як відтепер
Війну повести, щоб завдать ударів
Дошкульних ворогові й одібрати
Утрачене, ганьбу переборовши.
Та зважимо: чи не додасть нам сил
Надія? Як її нема – то відчай
Хай додає завзяття і снаги».
Так мовив Сатана до свого друга
І, голову підводячи, сяйнув
