Й постава Сатани ясніш Зірниці
У славі всепоблажливих Небес,
Залишеній йому після падіння
(Чи то в підробленому сяйві – хтозна).
Такого не бувало в Пеклі! Всі
Ураз схопились, вражені, бурхливо
Вітать Вождя. Достойники й князі
Із зали потаємних перемовин
З’явились. Вгамував їх владний жест
І голос: «Владці Сили! Державці Тронів!
Я вас зову так не лише по праву,
Але й по суті, бо прийшла пора
Нам всім до наших титулів небесних
Вертатись і владарювать на ділі.
Одімкнуто в’язницю! Воля кличе
Нас утверждатися як хазяї
Нових просторів – радісних; багатих,
Мов Небеса. Я їх здобув трудом
І ризиком у морі небезпек.
Було б се довго вам розповідати:
Де був, що бачив і чого зазнав,
Як продиравсь крізь небезпечний Хаос
Сум’яття, тьми і нерозгребних нетрищ
Безодні каламутної. Її
Мої нащадки, Гріх і Смерть, здолали,
Побудувавши велетенський міст,
Щоб ви по ньому йшли врочистою ходою, —
Не так, як я – першопроходець – стежку
Второвував крізь грізні надра Ночі, ще
Не рожденної; долав бездонну хлань,
Яку тепер перетинає шлях
Для наших доблесних звитяжних сил,
Широко мощений Гріхом і Смертю.
Зате мені найпершому вдалося
Продертися крізь Ніч і тлум Хаосу.
З їх ревно охоронюваних тайн
Летів я в новостворену Будову,
Про котру поголос на Небесах
Був здавна. І відкрився там мені
Прекрасний гармонійний Новий Світ.
Усередині – Рай; у ньому – Люди,
Замісто нас знедолених – щасливі.
Та їх я підступом зманив. Чим звабив? —
Аж смішно: яблуком. І найдивніше
Теє, що Творець образивсь на Людей:
Віддав своїх улюбленців з потомством
Й навколо них увесь великий Світ
Новосотворений – Гріхові й Смерті.
Творець карає і мене, чи Змія —
Тварину мирну, в котру я ввійшов,
Щоб через неї спокусить Людину.
Між мною й людством виросте ворожість.
Людину я кусатиму в п’яту,
Зате вона, розмножена в нащадках,
Трощити буде голову мою.
За владарство над Світом і людьми
Всяк голову підставить під удар —
Бувало й гірше. Ось вам стисло те,
Що я здійснив. Тепер одне лишилось,
Князі й Владики: йдім владарювати
В Новому світі». Сатана замовк —
Чекав овацій, гуків «Слава! Слава!»
Та ні – у відповідь почув сичання
Зміїне, – злобне, сповнене презирства.
Оторопівши, і в собі відчув
