Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 48)

— Ет...

— А надто якщо все в них вийшло несподівано й вони не встигли запастися грішми. І якщо самі вони так діяти не звикли.

— Тонке спостереження.

— Крім того, і характер у неї не такий, по-моєму.

— Не такий зухвалий?

— В неї багатша уява.

Вона відхилилася назад, сперлась на лікоть, усміхнулась.

— Отже, нашому авторові доведеться викреслити такий кінець?

— Якщо він має кращий.

— Має. Дозвольте ще одну сигарету?

Дженінгс потримав вогонь. Припаливши, вона подалась уперед, спершись підборіддям на руки.

— Як ви гадаєте, що найбільше вразило б автора, якби він зараз перечитав свій твір?

— Йому взагалі не слід було його писати.

— Чому?

— Він забув дати читачеві хоч якийсь пристойний ключ для розгадки таємниці.

— А може, варто озирнутися на головного персонажа? Знаєте, вони, буває, живуть самостійним життям.

— І замітають усі сліди?

— Змушуючи автора з цим рахуватися. Словом, герой сам вирішив свою долю: зник, як у воду пірнув — і лишив автора ні з чим. І без розгадки.

Сержант усміхнувся.

— Бачите, письменники можуть писати, як їм заманеться.

— Тобто в детективних історіях має бути все пояснено, цього вимагає жанр?

— Цього вимагає умовність.

— Отже, якщо наша історія не підкоряється літературним умовностям, то, може, вона просто ближча до життя? — Вона знову прикусила губу.— Не кажучи вже про те, що таке сталося насправді. Отже, так воно і є.

— Я майже забув про це.

Вона виставила своє блюдце і струсила в нього попіл.

— Отже, нашому авторові не залишається нічого іншого, як переконливо пояснити, чому головний персонаж штовхнув його на такий страшний літературний злочин — піти наперекір усім законам жанру? Шкода бідолаху,— сказала вона.

Сержант відчув, яка прірва їх розділяє: людей, що живуть ідеями, і людей, що перебиваються фактами. В ньому піднялося навіть невиразне відчуття образи: ось він тут сидить і вислуховує всілякі вигадки. А в уяві малювалося її тіло. Вона лежить на ліжку, чарівна й зваблива. На своєму ліжку. Взагалі на ліжку. Де завгодно. Соски грудей під тонкою тканиною сукні. Такі тендітні руки, такі жваві очі.

— І ви знаєте це пояснення?

— Його життя мало свого автора в певному розумінні. Не людину, ні,— систему, світогляд. Його було створено і зроблено літературним персонажем.

— І що з того?

— Він ніколи не помилявся. Завжди казав правильні слова, носив належний одяг, відповідав потрібним уявленням. Правильний з великої літери. Всюди грав певну роль. У Сіті. В маєтку. Покірний і надійний член парламенту. Врешті-решт у нього не залишилося свободи ні в чому. Ніякого вибору. Роби те, що велить система.

— Але ви вже нападаєте на...

— Проте в ньому слід шукати чогось незвичайного, коли вже його вчинок такий незвичайний.

Сержант ствердно кивнув. Тепер дівчина намагалась уникати його погляду.

— І ось він все це усвідомив. Може, не відразу. Поступово. Крок за кроком. Усвідомив, що він чиєсь творіння, вигаданий персонаж. Все для нього розплановано. Все визначено наперед. Він — всього-на-всього жива скам'янілість. Марно чекати, що він змінив свої погляди. Що Пітерові пощастило його переконати, що Сіті раптом здалося йому огидним гральним клубом для багатіїв, яким воно, власне, і є. Мабуть, він звинувачував усе і всіх разом. За те, що з нього зробили манекена. За те, що в усьому обмежували. Тримали в шорах.

Вона струсила попіл із сигарети.

— Ви бачили його альбоми?

— Які альбоми?

— Вони зберігаються в його бібліотеці в Тетбері. Голуба сап'янова оправа, золоте тиснення, ініціали, дати. Альбоми газетних вирізок з часів його юридичної практики. Репортажі «Таймс» і таке інше. Кожна дрібничка. Навіть вирізки з місцевої газетки про благодійні базари і ще бозна-що.

— Хіба це щось незвичайне?

— Цим більше займаються актори. Або письменники, їх переслідує непереборне бажання знати... що їх визнають.

— Далі.

— А насправді це від страху. Перед невдачею, перед невідомістю. Та тільки письменники й актори — більшість із них — можуть жити майбутнім, плекати вічний оптимізм. Наступна книжка буде шедевром. Наступна роль викличе сенсацію.— Дівчина підвела погляд на Дженінгса — сповнений переконаності й водночас оцінюючий.— З другого боку, кожен з них живе у відверто цинічному світі. Ніхто не вірить чужій репутації, а надто високій. В певному розумінні, так навіть і здоровіше. Проте він був не такий. Консерватори ставляться до успіху дуже серйозно, визначають точно. Ніяких знижок. Він мусить забезпечити собі суспільне становище. Статус. Чини. Гроші. А місць нагорі надто мало. Треба стати прем'єр-міністром, знаменитим юристом або мультимільйонером. Інакше — катастрофа.— Помовчавши хвилину, дівчина вела далі: — Згадайте Івліна Во. Жахливий торі і сноб. Але він мав гострий розум, був дуже дотепний. Уявіть собі іншого на його місці, людину зовсім не таку обмежену, якою вона здається, але без тих запобіжних клапанів, що їх мав Івлін Во. Ні тобі блискучих книжок, ні католицизму, ні дотепності. Не п'є, не дозволяє собі ніяких вибриків у приватному житті.

— Тобто такого, як тисячі інших?

— Не зовсім. Адже він зважився на те, на що не зважились тисячі інших. Отже, він страждав набагато більше, ніж вони. Почувався невдахою, людиною, що потрапила в пастку. Довкола все стандартне, пристосоване до свого середовища, тож йому ще й доводилося вдавати із себе щасливого. Ніяких творчих здібностей, Пітер казав мені. Навіть адвокат із нього вийшов такий собі: вузький спеціаліст, не більше. А коло його культурних інтересів! Якось він сказав мені, що цікавиться історичними біографіями, життєписами видатних людей. А ще й театром щиро захоплювався. Мені відомо все це, бо більше нам і розмовляти не було про що. Захоплювався Уїнстоном Черчіллем — найбільшим лицеміром з них усіх.

В сум'ятті думок сержантові пригадався спогад міс Парсонс: у сорок п'ятому році Філдінг мало не проголосував за лейбористів. Зрештою, одне одному не суперечить. Він сказав:

— Ну, і що ж...

— Далі він усе більше й більше почуває себе другорядним героєм поганої книжки. Навіть власний син зневажає його. Отже, він — слухняний автомат, верхнє коліщатко у фальшивому механізмі. З вигляду — мало не на вершині успіху, а перед самим собою — жалюгідна маріонетка.

Її палець виводив на столі невидимі візерунки: квадрат, коло з точкою в центрі. А сержантові було цікаво, чи має вона на собі що-небудь під сукнею. Він уявляв, як вона сидить у нього на колінах, обхопивши його руками за шию, як завдає солодких мук, як він міцно стискає її в своїх обіймах. Закохатися — значить раптом відчути те, чого ніколи не відчував з іншою.

— Та одного дня він збагнув, як можна зупинити це гниття і покласти край своїм стражданням. І водночас досягти своєрідного безсмертя.

— Зникнути?

— Люди ніколи не забувають незбагненного. Таємниця — найдовговічніша річ на світі.— Вона підняла пальчик, що малював візерунки, від стола й піднесла вгору.— За умови, що вона назавжди залишиться нерозгаданою. Якби натрапили на його слід, знайшли його, все б розпалося. Він знову зайняв би своє місце в книжці, автор знову взявся б до роботи. Нервовий розлад. Божевілля. Що завгодно.

Дженінгс відчув якесь зрушення. Добуті раніше окремі докази почали зливатися в одне ціле, і тепер слухати дівчину означало те саме, що й розуміти її. Дзенькіт посуду, гамір голосів, задушлива спека — все це кудись відступило. Лише один сумнів не давав йому спокою, але сержант намагався не відволікатись.

— Отже, його нема й не буде?

— Як бога,— усміхнулася дівчина.

— Як ви сказали?

— У теологів є таке поняття: Deus absconditus, тобто бог незримий, зниклий. Нема його — і нема. Ось чому він і не забутий.

Він знову пригадав розмову з міс Парсонс.

— Ви маєте на увазі, що він наклав на себе руки?

— Готова закластися на що завгодно.

Він підняв і опустив очі.

— А цей ваш автор — у нього і цей варіант розроблений?

— Навіщо вам деталі? Я пропоную роз'яснення.

Сержант помовчав, потім перехопив її погляд.

— На жаль, мене хвилюють саме деталі.