Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 47)
Дженінгс сказав, хто його батько.
— І вам подобається?
— Що — бути прокаженим для вашого покоління?
— Я питаю серйозно.
Сержант стенув плечима.
— Ця справа не подобається. Ніхто не хоче, щоб її довели до кінця. Не чіпай лиха... Між нами кажучи.
— Як це, мабуть, гидко.
Сержант усміхнувся.
— Я збагнув це лише сьогодні,— сказав він і відразу ж додав: — Це не комплімент. Ви справді перша людина, яка допомогла мені хоч щось зрозуміти.
— Ви так і не наблизились до розгадки?
— Навпаки, віддалився. Правда, у ваших здогадах дещо вимальовується. Майже те саме говорив іще один свідок, тільки не так доладно.
Вона обізвалася лише після хвилинного мовчання.
— Я шкодую, що сказала таке про поліцейських. Що вони б'ють декого.
— Нічого. Це справді трапляється. У поліцейських теж в маленькі доньки — от вони часом і перегинають палку.
— Ви дійсно почуваєте себе прокаженим?
— Іноді.
— Всі ваші друзі теж поліцейські?
— Не в тім річ. Я маю на увазі саму роботу. Роль представника влади, бюрократа. Підкоряєшся людям, яких не завжди поважаєш. І сам собі не господар.
— Це вас турбує?
Коли я зустрічаю когось, хто мені подобається і хто здатний бути самим собою.
Вона задумливо дивилася вдалину.
— Може, через це ви колись кинете службу?
— Через що?
— Через те, що не сам собі господар.
— Чому ви питаєте про це?
— Так, просто...— Вона стенула плечима.— Дивно від вас таке чути.
— Чому?
Хвилину вона мовчки дивилася на нього, потім опустила очі.
— У мене є своя теорія. Щодо цього випадку. Але в ній дуже багато фантазії.— Дівчина посміхнулася.— Літературної. Якщо хочете почути, продаю за чашку чаю.— Вона помахала сумочкою.— Я не взяла грошей.
Дженінгс підвівся й простягнув дівчині руку.
— Я пригощаю.
Вони рушили до дерев, що оточували Кенвуд Хаус. Дівчина дотримувалась умови: спочатку чай, потім теорія. Тим часом вони розмовляли, як зовсім незнайомі люди, що зустрілися випадково. Говорили про роботу, про те, що професія детектива і літератора має свої негативні сторони, які ховаються за блискучим фасадом. Дженінгс сказав, що знає про її дитячі оповідання, і тоді вона звірилась йому у своїй мрії — писати для дорослих. Зараз працює над романом. Робота посувається повільно, доводиться багато переробляти заново. Дуже важко зрозуміти, чи ти письменник, чи просто жертва прищепленої любові до літератури. Обоє подумки дивувалися, що в їхній роботі так багато спільного, незважаючи на те, що вони виросли в різному культурному середовищі. У черзі за чаєм Дженінгс став позаду свого свідка, розглядаючи її волосся, ніжну шию над вирізом сукні, голубі смужки на її білому, наче борошно, тлі і думав, що треба якось запросити Ізабеллу на побачення поза, службою. З дівчатами в нього не бувало ніяких труднощів. І коли його щось стримувало тепер, то принаймні не брак певності в собі, не класова приналежність і не різниця в культурному вихованні. Причина була психологічна. Дженінгс усвідомлював — незважаючи на помилку, якої дівчина припустилася, що було своєрідним виявом чесності,— він має справу з людиною, яка краще за нього орієнтується у всіх тонкощах людських почуттів і особистих взаємин. До того ж якщо оглядатися на традиції, то вони одне одному не пара (а коли вона з прогресивних інтелігентів, виникне ще й політична перепона), бо, за Дженінгсовим власним висловом, по відношенню до цієї дівчини він був прокаженим. В ній він побачив те, чого бракувало йому самому: ніби вона — чомусь саме вона — могла засіяти душевну пустку, вказати йому потрібний напрямок у житті. Одне слово, в ній він побачив щирість. Давно вже не охоплювала його така жага кохання. І все таки він мудро вирішив зачекати.
У кутку знайшовся вільний столик. Цього разу дівчина взяла запропоновану сигарету.
— Ну, розповідайте.
— Ніякої реальності. Все — чистий вимисел.
Ізабелла сиділа, кусаючи губи, на яких не було й сліду помади. Чекала, що він скаже.
— Це і є розгадка?
— Ні, паралельний хід думок. Уявімо, що історія з Філдінгами, навіть те, що ми з вами отут сидимо, це — детективний роман. Гаразд? Десь хтось пише про нас, але насправді ми не існуємо. Він чи вона вирішує, хто ми, що робимо, все, що нас стосується.— Вона крутила в руках чайну ложечку. Підвела погляд: в карих очах іскрилися смішинки.— Ви встигаєте за моєю думкою?
— Ледве-ледве.
— Будь-яка історія мусить мати свій кінець. Не можна, щоб таємниця залишилася нерозгаданого. Якщо ви — автор, то маєте щось вигадати.
— Та я майже місяць...
— Так. Але то в реальному житті. В тім-то й різниця. Одне діло — я маю не досить фактів, отже, не можу зробити ніяких висновків; інше — я маю не досить фактів, проте мушу знайти якесь рішення.
Дженінгс відчув, що своїми міркуваннями дівчина порушує тверду логіку. Отже, і в неї є недолік: схильність до порожнього розумування. Якби перед ним був хтось не такий привабливий, це, може, й дратувало б. А тут він навіть відчув якийсь спад внутрішнього напруження. Посміхнувся.
— Ми теж граємо в таку гру. Та не зважайте.
Вона прикусила губу.
— Пропоную обійтися без deus ех machina. Це не справжнє мистецтво. Дешевий прийом.
— Ви б краще...
Дівчина широко посміхнулася.
— Бог з машини. З грецької трагедії. Коли не вдається логічно завершити твір, в дію вводиться якась зовнішня сила. Скажімо, негідника убиває блискавка. Або йому на голову падає цеглина. Ясно?
— Вважайте, що я отямився і слухаю.
— Звісно, історія з Британським музеєм могла бути простим збігом обставин. Але що, коли той, хто зник, справді вирішив зустрітися з тією дівчиною? А не знайшовши її в читальному залі, він міг би, волею автора, зателефонувати їй до видавництва. В її поведінці не все ясно. Невідомо, що вона робила від пів на шосту, коли закінчила роботу, до восьмої, коли разом з Пітером Філдінгом з'явилася на паскудну вечірку.
Дженінгс раптом відчув, що взагалі перестає будь-що розуміти. Його дражнять — отже, він подобається? Або з нього глузують — отже, не подобається?
— Виходить, вони зустрілися?
Вона застережливо підняла палець.
— Автор
— І ця розважлива дівчина отак усе мені й розповіла б?
— Лише якщо вона певна, що це неможливо довести. А для такої певності в неї є підстави. Навіть тепер поліція явно не підозрює, що така зустріч була можлива.
— Не зовсім так: не мала даних.
— Це те ж саме.
— Гаразд.
— Адже вона могла просто пожаліти його? Спустошена людина, доведена до розпачу, звіряється у своїй безпорадності. Все це надзвичайно складно описати, але можна. А ця дівчина, до речі, пишається своєю незалежністю, умінням розбиратися в людях. І не забувайте, що вона зовсім чужа тому світові, від якого він тікає.— Реальна дівчина крутила в руках пластмасову ложечку і дивилася на сержанта вже без посмішки, допитливо.— Сексуального підтексту тут немає. Вона чинить так, бо в неї добре серце. Та й послуга дрібна. Просто допомагає йому сховатися на кілька днів, поки він влаштує свої справи. А вона така: від рішень своїх не відступається і ніхто з неї нічого не витягне, навіть меткий молодий поліцейський, який пригощає її чаєм.
Він розглядав свої чашку й блюдце.
— А ви часом не?..
— Це просто один з авторських варіантів.
— Переховувати людину не так-то просто.