Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 46)

Вона ствердно кивнула, але повільно й неохоче.

— Був кращим чи гіршим?

— Здається, чеснішим.

— Він ніколи не казав чогось такого, що свідчило б про зміну політичних поглядів? Полівіння?

— Напевно ні.

— Чи ставився він прихильно до вас як до майбутньої невістки?

Дівчина ніби трохи зніяковіла.

— Я ще не збираюся заміж. У нас із Пітером дещо інші взаємини.

— Його батьки це розуміли?

— Знали, що ми снимо разом. Коли я бувала з ним у Тетбері, обходилося без церемонії з окремою кімнатою.

— У приязному ставленні Філдінга до вас було щось неприємне? Чи, може, я спрощую?

Раптом вона глянула йому прямо в очі, ніби намагаючись збагнути, з ким має справу. Потім відвела погляд.

— Може, посидимо трохи? Під отим деревом? — 1, не чекаючи відповіді, вела: — Я дещо від вас приховала. Є одна річ, про яку слід було сказати вам раніше. Тобто поліції. Це дрібниця. Але вона може допомогти вам краще зрозуміти те, що я намагаюся сказати.

І знову її легка посмішка утримала його від зайвих слів.

— Будь ласка. Спочатку сядьмо.

Вона сіла, підібгавши під себе ноги по-турецькому, наче дитина. Дженінгс вийняв з кишені піджака сигарети, але дівчина заперечливо хитнула головою, і він знову сховав їх. Сів навпроти неї, потім ліг, зіпершись на лікоть. Пожухла трава. Ні повіву вітерцю. Він бачив перед собою лише простеньку білу сукню в голубу смужку, опуклість грудей, світлу шкіру з легким оливковим відтінком, карі очі, а над ними — лінію чорного волосся. Дівчина вирвала суху травинку, почала крутити її в пальцях.

— Коли ми збиралися на ту останню вечерю... — Вона з усмішкою глянула на Дженінгса.— Тайна вечеря — правда, схоже? Так-от, кілька хвилин ми були з ним удвох, поки прийшов Пітер. Він затримався в коледжі через якийсь студентський мітинг. Містер Філдінг ніколи не запізнювався. Ну, от. Він спитав, чим я займалася протягом тижня. Ми зараз перевидаємо забуті романи з минулого століття. Знаєте, така ілюстрована сентиментальщина. Заробляємо на моді. Я відповіла, що читаю ось такі романи.— Вона намагалася розщепити нігтем травинку.— Власне, про це я й хотіла вам сказати. Я згадувала при ньому, що наступного дня збираюся в читальний зал Британського музею — лишилося прочитати ще один такий роман.— Дівчина глянула на сержанта.— А вийшло так, що не пішла. Але йому сказала, що піду.

Дженінгс відвів погляд.

— Чому ви нам про це не сказали?

— Якщо я відповім: «Бо мене ніхто не питав», це буде достатнім виправданням?

— Тільки не для такої розумної дівчини.

Вона знову зосередилася на стеблині.

— Ну, тоді, вважайте, злякалася, гаразд? До того ж я знаю, що ні в чому не винна.

— Він звернув увагу на ваші слова?

— Ніякої. Я сказала про це між іншим. Більше розповідала про книжку, яку читала того дня. От і все. Потім прийшов Пітер.

— І ви так і не були в музеї?

— Ні, треба було терміново читати верстку. Я просиділа над нею всю п'ятницю у видавництві.— Дівчина знову підвела на нього очі.— Можете перевірити. Вони мають пам'ятати, що тоді робилося у видавництві.

— Уже перевірили.

— От і добре.

— Перевірили всіх, де хто був того дня, починаючи з після обіду.— Сержант сів і задивився на Хайгейт Хіл.— Якщо ви ні в чому не винні, навіщо було мовчати?

— З особистих міркувань.

— Можна мені їх знати?

— Це стосується Пітера. Якийсь час ми вже майже не зустрічаємось. Почалося ще до тієї вечері. Власне, до Тетбері ми тоді не поїхали, бо я відмовилась.— Дівчина глянула на сержанта, ніби хотіла впевнитись, чи він зрозумів її. — Я відчула, що він запрошує мене туди, ніби, як ви сказали, майбутню невістку для батька. А принадою було те саме життя, яке він нібито ненавидів. Мені це не сподобалось. От і все.

— Але ж ви намагалися його захистити?

— Випадок з батьком геть вибив його з колії. І я подумала... Хай би що я сказала, все здаватиметься підозрілим, та ще перед місіс Філдінг. Я знаю, що ні в чому не винна. Але не певна, що й інші про це знають. Крім того, не розуміла, та й тепер не розумію, що цей факт вам дає.

— Ну, а якщо він справді хотів з вами там зустрітися, то навіщо?

Вона сіла боком до Дженінгса, обхопивши руками коліна.

— Спочатку я гадала, що це якось пов'язано з моєю роботою у видавництві. Але я там ніхто. І він це знав.

— Ви маєте на увазі мемуари, може, анонімні?

Вона похитала головою.

— Я не бачу тут ніякого сенсу.

— І все-таки треба було нам сказати.

— Ваш попередник не пояснив, що йому потрібно. А ви пояснили.

— Дякую. І все ж ви повелися негарно.

— Каюсь.

Дженінгс глянув на її похилену голову і приховав посмішку.

— А це відчуття, що він хотів вам щось сказати, грунтувалося лише на цьому, чи виникло раніше?

— Є ще одна невеличка деталь. Якось у червні, в Тетбері, він повів мене до стайні показати нові денники. То був лише привід, щоб виказати мені свою прихильність. Висловив задоволення з того, що Пітер і я гарна пара і що він радий мати когось поруч із почуттям гумору. Й додав 5 «Таких людей дуже не вистачає, особливо нашому брату політику.— Останні слова вона вимовила повільно, ніби диктувала їх.— Я точно запам'ятала. Слово в слово. Потім зауважив: іноді забуваєш, що на життя можна подивитися й з іншого боку. Це все — він ніби дав мені зрозуміти, що не вважає себе взірцем, розуміє, що Тетбері — непідходяще для мене середовище і що він не зневажає мого оточення, як це мені, можливо, здається.— Потім додала: — Все це миттєві, дуже непевні враження. Та й час уже минув. Може, я заднім числом усе перебільшую, надаю їм якогось значення.

— Пітер, очевидно, нічого не знав про музей?

— Якось не згадалося. На щастя. Пітер не любив зайвий раз згадувати, що я сама заробляю собі на хліб.

Дженінгс відзначив подумки, що вона говорить про Пітера в минулому часі.

— А якби знав — повірив би вам?

— А ви вірите?

— Інакше ви не були б зараз тут. І не розповідали б мені все це.

— Мабуть, так.

Дженінгс знову ліг, спершись на лікоть, й почав прикидати, як далеко можна заходити, задовольняючи особисту цікавість під прикриттям службового обов'язку?

— Схоже на те, що в цього Пітера в голові добряча каша.

— Навпаки. Незмішані складові частини. Як олія й вода. Дві істоти в одній людині.

— У батька вдався?

— Тільки у Пітера це все — як на долоні.— Вона говорила, злегка погойдуючись, нахиливши голову й обхопивши руками коліна.— Знаєте, буває, люди живуть з претензіями: лакеї прислуговують за столом і таке інше. У мене це викликає відразу, але принаймні тут усе природно. Ось Пітерова мати.— Дівчина стенула плечима.— Вона справді господиня старої закваски — по обіді лишає джентльменів самих за вином та сигарами.— Дівчина знову скоса поглянула на сержанта.— Але його батько — то зовсім інше. Він був явно не дурень, дарма що консерватор.

— Він бачив усе наскрізь?

— Бачив, але був надто розумний, щоб це показувати. Тобто ніколи не глузував з того, що бачив. Не вибачався, як то часом буває. Крім єдиного випадку, коли мені прохопився. Тут якась суперечність. Я не можу її пояснити.— Вона посміхнулася до сержанта.— Все це таке примарне. Не знаю, навіщо завдаю вам стільки клопоту своїми розповідями.

— Можливо, тому, що знаєте — я розриваюся між необхідністю заарештувати вас за приховування свідчень і бажанням запропонувати вам чашку чаю в Кенвуді.

Дівчина відповіла посмішкою й опустила очі. Помовчали.

— Ви завжди служили в поліції?