Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 50)

— Мені більше подобається готувати самій.— Вона підвела на нього очі.— Коли я не на роботі.

— Сухе біле? Годині о восьмій?

Вона ствердно кивнула й закусила губу, злегка усміхаючись, хоча на обличчі й з'явилася хмарка сумніву.

— Це все телепатія.

— Я сам хотів. Але...

— Взято до уваги. І схвалено.

Дівчина ще заглянула йому в очі, потім махнула на прощання рукою і пішла до дверей. Він дивився їй услід: чорне волосся, легка хода, біла сукня. Біля дверей, вже діставши з сумочки ключ і вставивши його в замок, вона обернулася на мить і знову помахала йому рукою. Ще мить — і дівчина зникла за дверима.

Наступного ранку сержант зробив неофіційну і марну спробу одержати дозвіл на пошуки в ставку поблизу Тетбері-Хол. Потім попросив, з таким самим успіхом, звільнити його від подальшого розслідування і запропонував закрити справу без зайвого розголосу. До його нової гіпотези, що головним чином грунтувалася на непрямих доказах, поставилися з недовірою. Було наказано шукати вагомих доказів, а не марнувати час на сумнівну психологію. Крім того, йому суворо нагадали, що літо кінчається, скоро палата громад знову збереться у Вестмінстері й хтось може зажадати пояснень, чому їхнього колегу ще й досі не знайшли. Однак сержант не міг знати, що незабаром сама історія йому допоможе. На його прохання і пропозицію зважили, коли наприкінці серпня в Лондоні поширилася пошесть на листи, начинені вибухівкою.

Коли ж наприкінці наступного дня, першого з багатьох, вечеря, совіньйонське вино та поцілунки були вже в минулому, а босонога кухарочка врешті під тиском лагідних умовлянь позбулася вже іншої, але такої ж гарної довгої сукні (і виявилася, як і сподівався гість, більше нічим не захищеною, хоч і не зовсім безневинною жертвою того, що сталося потім), сержант аж ніяк не збирався звинувачувати в цьому Джона Маркуса Філдінга.

Від ніжного і простого дотику тіла народжується поезія такої краси, що її ніяка загадка, пі людська, ні божественна, не може затьмарити. Вона може лише покликати цю красу до життя і потім зникнути.

Метафорична назва збірки «Вежа в чорного дерева» (1974) вводить читача у світ проблем, ключових для творчості сучасного англійського прозаїка Джона Фаулза (пар. 1926 р.). Ще в середині минулого століття поборники чистоти мистецтва в суспільстві ницого буржуазного розрахунку, захищаючи високі духовні цінності від агресивного нігілізму та моральної байдужості, запропонували, як їм здавалося, універсальну формулу їх спасіння — «вежу з слонової кістки», яка мала стати надійним пристановищем для справжнього мистецтва й художника — нонконформіста. Прихильники такої теорії, від французьких поетів-парнасців і Г. Флобера до американського письменника Г. Джеймса, на власному досвіді зазнали внутрішніх суперечностей цієї духовної утопії. Об'єктивне бажання митця порвати з буржуазною повсякденністю приводило до розриву з самою реальністю, закономірне небажання вимірювати цінність мистецтва примітивною прагматикою «корисного» обернулося на індивідуалістичне гасло «мистецтва для мистецтва», і гордовитий образ «вежі з слонової кістки», яка мріялася неприступною фортецею духу в атмосфері буржуазного практицизму, став синонімом виморочної декадентської міфотворчості. Що ж мав на увазі Джон Фаулз, коли оживив у свідомості читача відомий культурний стереотип, але художньою антитезою надав йому несподіваного звучання?

Для багатьох західних дослідників Дж. Фаулз — один з талановитих «міфотворців» нашого часу. Гострі суперечки про зміст і форму романів Фаулза 60-х років: «Колекціонер» (1963), «Маг» (1966), «Жінка французького лейтенанта» (1969) — надали початковому етапу його діяльності характеру сенсації. Модерністська критика — здебільшого американська — намагалася створити досить банальний міф про самітника з містечка Лайм-Реджіс в Англії, книги якого складністю морально-етичної проблематики, мотивами самотності й відчуження, зв'язком з ідеями екзистенціалізму та юнгіанства, нарешті, незвичністю форми та стилю варті того, щоб стати основою чергового «культу» для інтелектуальної еліти.

Джон Фаулз загалом критично ставиться до подібних інтерпретацій. Автор справді бачить свій обов'язок у тому, «щоб писати для освіченої більшості», чим свідомо обмежує свою аудиторію, проте лишав її досить великою для часів НТР. Стійка й широка читацька популярність Фаулза, як в Англії, так і за її межами, обумовлена аж ніяк не схильністю прозаїка до модерністського шаманства. Інтелектуалізм прози Фаулза, як видно і з опублікованих у цій книжці творів, далекий від навмисного герметизму стилю. Читачів привертав серйозність життєвих проблем, до яких звертається письменник, майстерність психологічного аналізу, надзвичайна цілісність змісту й форми.

Цілеспрямований інтерес письменника до проблеми мистецтва й ролі митця в суспільстві свідчить про особливу чутливість автора до духовних запитів сучасності. Соціальні процеси періоду НТР, що супроводжуються помітною раціоналізацією стосунків індивіда з навколишнім світом, не знімають, а в антагоністичному суспільстві що й загострюють потяг людини до емоційного, художнього пізнання. «Мистецтво якнайкраще перемагає час»,— писав Фаулз у філософському трактаті «Арістос»,— адже, пізнаючи мистецтво, ми пізнаємо, разом з іншим, і те, що покоління до нас існували так само, як існуємо ми, й продовжують жити в творчих результатах свого існування». Слідом за Р. Ролланом, Т. Манном, Г. Гессе Фаулз вбачав в дослідженні естетичних проблем буття шлях до пізнання родової сутності людини. Саме тому магія мистецтва має принципове значення для розкриття істинно гуманістичного начала в його героях. Вона допомагає самовизначенню Міранди в драматичних колізіях «Колекціонера» та Ніколаса Урфа в химерних сюжетних поворотах «Мага». Мистецька атмосфера гуртка прерафаелітів гармонізує крайнощі натури Сари Вудраф у романі «Жінка французького лейтенанта». Перед вибором як моральної, так і естетичної позиції повністю опиняється кіносценарист Денієл Мартін в однойменному романі 1977 року.

В той же час стилістично досконала, захоплююче цікава проза Фаулза мав складну філософську природу. Кардинальне, чи не вирішальне значення, якого Фаулз надавав емоційним, суб'єктивним, а значить, і естетичним формам освоєння й перетворення дійсності, свідчить про зв'язок його прози з ідеями французького екзистенціалізму. Дія екзистенціального впливу позначилася на загальній спрямованості його ранніх творів, «Колекціонер» і «Маг», на похмурому скепсисі певних авторських суджень. Проте неможливо звести художній зміст творів Фаулза до белетризації екзистенціальних постулатів. До того ж, якщо художня система європейського екзистенціалізму базується на запереченні зв'язків з традицією, Фаулз відстоює творчі можливості засобів і прийомів традиційної поетики. Він своєрідно використовує жанрові принципи роману виховання, готичного роману, вікторіанського роману-мелодрами, філософського діалогу, свідомо орієнтуючись на «велику традицію англійського роману — реалізм».

Еволюція прозаїка в 70-ті роки і в теорії, і в творчій практиці говорить про зміцнення реалістичних тенденцій. У творах збірки «Вежа з чорного дерева», в романі «Денієл Мартін» поглибився світоглядний оптимізм письменника. В інтерв'ю 1979 р. газеті англійських комуністів «Морнінг стар» Фаулз категорично засуджував модний літературний песимізм, поширену в літературі останніх десятиліть ідею абсурдності людського існування, недоладну сатиризацію загальнолюдських цінностей — тобто головні мотиви сучасного екзистенціалізму в мистецтві. Звичайно, було б спрощенням оцінювати ідейний шлях Фаулза як рух суто поступальний: повернення в романі «Мантісса» (1982) до абстрактної умовності часів «Мага» говорить про «життєздатність» суб'єктивістського начала його прози. Втім, не слід нехтувати й зізнанням Дж. Фаулза в розмові з критиком Ч. Бігсбі (1982) — письменник твердив, що давно почав сумніватися в істинності філософських цінностей екзистенціалізму, особливо в трактовці ним поняття свободи особистості. Духовний пошук прозаїка продовжується, і властиве Фаулзу чуття діалектики — роман незмінно виявляє інтерес до ідей одного з її основоположників, античного філософа Геракліта,— дозволяв сподіватися й позитивних його результатів. Боротьба «за й проти людини», як визначають домінанту філософсько-естетичного протистояння реалізму й модерністських концепцій мистецтва, в прозі Дж. Фаулза 70-х років вирішується на користь прекрасного й гуманного в людині та в створеному нею матеріальному й духовному світі. Діалектику боротьби активного гуманізму проти процесів, деструктивних для особистості, переконливо передано й в оповіданнях циклу «Вежа з чорного дерева».

Це збірка інтелектуальної прози. Реалізм другої половини XX ст., вдосконалюючи традиційні засоби дослідження дійсності, не тільки в жанрі роману, а й у малих прозових жанрах вдається до контактів з філософією, естетикою, психологією чи соціологією. Природа малих жанрів і такт Фаулза-художника вимогливо контролюють доцільність таких зв'язків з іншими гуманітарними сферами. Конспективна історія художнього авангарду 20-х — 50-х років XX ст. в повісті «Вежа з чорного дерева» таким чином поглиблює образи антагоністів — Бреслі та Вільямса, а обгрунтування конфлікту «Бідолашного Коко» чи «Загадки» потребує соціологічних характеристик. Своєрідна поетика оповідань. Не виходячи за рамки життєвої вірогідності, Фаулз ледь відчутно зміщує параметри зображуваних ситуацій, і це надає відтворюваним характерам особливої виразності, а філософським ідеям творів — великої узагальнюючої сили, елементів притчевості.