Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 44)

Поступово вимальовувалася та сама позиція, що й у міс Парсонс: ця дама теж воліла все приховувати, а не щось прояснювати. Нехай він тут, бо вона наполягла, щоб слідство тривало. Та навряд чи їй потрібна правда, можливо, неприваблива. Це скоріше гра про людське око, ніж відчайдушне прагнення виявити істину. Він питав далі — Все намарне. Скидалося навіть на те, що вона знає, де її чоловік, і ховає його від настирливої поліції. Сержанта раптом охопило дивне відчуття, яке ні на чому не грунтувалося, крім розчарування власною невдачею, і яке своєю безпідставністю нагадувало думки місіс Філдінг у той вечір, коли зник її чоловік: йому подумалося, що в цю хвилину він повинен, тримаючи в руках відповідний дозвіл, обшукувати цей дім, замість того щоб сидіти у вітальні й чемно розводити теревені. Проте на такий злочин здатна була б зовсім інша жінка, а не ця місіс Філдінг, що ідеально створена для своєї ролі і свого соціального становища, надзвичайно врівноважена і позбавлена будь-якої уяви. Сержант відчув іще одне: гонорові місіс Філдінг завдано глибокої рани. Адже ганьба падала почасти й на неї, і в глибині душі вона надзвичайно обурювалась. Сержант волів би, щоб це обурення прорвалося назовні.

Розмова з доньками була короткою: вони виступили єдиним фронтом з матінкою. Справді, татко іноді виглядав стомленим, страх як багато працював. Але другого такого татка не знайти. Молодша з двох дівчат, Кароліна, яка подорожувала на яхті вздовж берегів Греції, коли Філдінг зник, додала невеличку — і суперечливу — деталь до батькового портрета. Майже ніхто не знав — «навіть мамуся» — що означало для нього сільське життя і господарство. Тоні (управляючий) просто шаленів через те, що татко всюди стромляв свого носа. Проте їй здається, що він так робив, бо дуже любив своє господарство. Насправді ж він не те що хотів втручатися,— він «ніби жалкував, що він — не Тоні». Тоді чому ж він не покинув Лондон і не перебрався сюди? Цього Кароліна не знала. Вона вважала, що татко був складнішою людиною, «ніж нам усім здавалося». Навіть висловила досі найфантастичніший із здогадів.

— Знаєте гору Афон? Ну, в Греції? — Дженінгс заперечливо хитнув головою.— Ми пропливали повз неї, коли я там була. На тій горі — одні монастирі. Там живуть ченці. Тільки чоловіки. Навіть курей чи корів немає. Тобто я знаю, що це звучить смішно, але, може, він саме у такому десь місці. Де можна побути на самоті.

Та коли зайшла мова про докази того, що батько прагнув усамітнитися, обидві дівчини нічого пояснити не змогли. Те, що їхній брат вважав лицедійством, вони розцінювали як виконання обов'язку й самопожертвування.

Ще через кілька хвилин місіс Філдінг подякувала сержантові за старанність і, хоч було вже пів на першу, навіть не запропонувала лишитися пообідати. Він повертався до Лондона з відчуттям, цілком слушним, що тільки марно клопоту собі завдавав.

Дженінгс уже й не знав, що далі робити з цією клятою справою. В його списку ще були люди, з якими він мав намір зустрітися, проте навряд чи вони чимось доповнять загальну — загалом неясну — картину. Він відчував, як швидко спадає його детективний азарт і наступає млявість. Незабаром він почне уникати зайвої роботи, замість того щоб шукати її. Мабуть, є підстави викреслити, наприклад, зі свого списку Ізабеллу Доджсон, Пітерову подругу. Її вже ретельно допитували під час попереднього слідства й нічого корисного не дізналися. Проте сержант запам'ятав, що вона сподобалася його колегам. А гарна дівчина — все-таки якась різноманітність, навіть якщо свідок з неї нікудишній. Кароліна і Франческа, скажімо, мають набагато привабливіші імена, ніж зовнішність.

Ізабелла повернулася з Парижа п'ятнадцятого серпня. Стояла така спека, якої не було вже протягом багатьох років. Сержант надіслав дівчині коротенького листа з проханням подзвонити в Скотленд-Ярд відразу після повернення, і вона зателефонувала шістнадцятого, в четвер, задушливого й спекотного ранку. Дженінгс умовився зустрітися з нею в Хемпстеді, в її квартирі, пополудні. Ізабелла говорила сухо й байдуже: нічого нового не знає, не бачить сенсу в їхній зустрічі. Сержант наполіг на своєму, хоч і припускав, що вона вже розмовляла з Пітером і тільки підспівуватиме своєму приятелю.

Ізабелла сподобалася Дженінгсу відразу, ще як глянув на неї з порога її квартири на Уїллоу-роуд. У неї був трохи спантеличений вигляд, наче вона чекала когось іншого, хоча сержант прийшов, як було домовлено, хвилина в хвилину. Може, дівчина уявляла його старшим і в формі; він теж сподівався побачити куди самовпевненішу дівчину.

— Сержант Майк Дженінгс. Лягавий.

— А, ну звісно.

Тендітна дівчина, звабливе овальне личко, карі очі, чорне волосся; проста біла сукня в голубу смужку, босоніжки... все пасує, але не в дім річ. Він одразу відчув, що перед ним — жива людина, а досі він здибався з якимись мерцями, манекенами. А від дівчини відразу повіяло життям — і сьогоденним, а не минулим. Вона ж зовсім не пара Пітерові. Дівчина посміхнулась і кивнула кудись на вулицю.

— Може, вийдемо в парк? Ця спека мене гнітить. В кімнаті нічим дихати.

— Згода.

— Хвилинку, тільки візьму ключа.

Дженінгс чекав на вулиці. Сонце ховалося за густим серпанком; задуха, як у лазні. Він зняв свого синього піджака й перекинув через руку. Дівчина вийшла з маленькою сумочкою. Знову обмін стриманими усмішками.

— Вперше сьогодні бачу людину, яка, здається, не відчуває спеки.

— Справді? То тільки здається.

Вони піднялися пагорбом до Іст-Хіт-роуд, перейшли дорогу й лужком спустилися до ставків. Дівчина мала вийти на роботу аж у понеділок. А поки у видавництві якось обійдуться без дівчинки на побігеньках. Дженінгс знав про неї більше, ніж дівчина могла собі уявити, бо її перевіряли, поки вона тимчасово була під підозрою. Їй двадцять чотири роки, в університеті вивчала англійську філологію, навіть надрукувала збірник дитячих оповідань. Батьки розлучені, мати зараз в Ірландії, вийшла вдруге за якогось художника. Батько — професор Йоркського університету.

— Не уявляю, що я можу вам розповісти.

Чи бачилися ви з Пітером Філдінгом після повернення?

Вона заперечливо похитала головою.

— Лише розмовляла по телефону. Він тепер за містом.

— Це не допит. Дружня розмова, не більше.

— А ви вже з'ясували?..

— Та майже нічого.— Він переклав піджак на другу руку. За кожним кроком обливаєшся потом — хоч не рухайся.— Я от не зрозумів, як давно ви знайомі з Філдінгами.

Йшли вони дуже повільно. Коли він сказав, що дівчина, вдається, не відчуває спеки, то думав про те, яка гарна її сукня. Незважаючи на спеку, її тіло й справді здавалося прохолодним під білою бавовняною тканиною. Надзвичайно тендітна, ніжна, ніби шістнадцятирічна. Та ні — вже доросла жінка, впевнена в собі, хоч у перші хвилини й видалася сором'язливою. Зваблива, солодко пахне французькими парфумами; уникає його погляду, то ковзає очима по траві, то поглядає в далечінь.

— Чотири місяці знайомі. Тобто з Пітером. Зустрілися вперше навесні.

— А з його батьком?

— Двічі чи тричі я була з Пітером у їхньому розкішному маєтку. Потім на якійсь вечірці в лондонській квартирі. Часом вечеряли разом у місті. Як-от минулого разу. Для містера Філдінга я була просто дівчиною, з якою зустрічається його сип. Я справді була з ним ледь знайома.

— Він вам подобався?

Вона посміхнулась, помовчала і відповіла:

— Не дуже.

— Чому?

— Він — консерватор. А мене виховували не так.

— Ясно. І це все?

Дівчина відвела погляд на траву, приховуючи посмішку.

— Не думала, що мені доведеться відповідати на такі питання.

— А я й не думав питати. Самі напрохуєтесь.— Вона кинула на нього здивований погляд, наче не сподівалася такої відвертості. Потім ледь усміхнулася.

— Ми маємо всі факти,— вів далі Дженінгс.— Тепер нас цікавить, як думали про Філдінга.

— Не про нього самого. Про їхній спосіб життя.

— Ваш друг назвав це: лицедійство.

— Так. Тільки вони не грають. Такі вони і є, правда ж?

— Ви не заперечуватимете, якщо я зніму краватку?

— Звичайно, ні. Будь ласка.

— Цілий день мені так хотілося побути десь біля води.

— Мені теж.

— Ну, ось вам і вода. Купайся, скільки хочеш.— Вони саме проходили повз жіночу купальню, оточену стіною дерев та живоплоту. Дженінгс усміхнувся, скручуючи краватку.— А бажаючі можуть і кохатися.

— Лесбіянки? Звідки вам про них відомо?

— У мене тут недалеко було чергування. Хеверсток-Хіл, бували там?

Дівчина кивнула. А він подумав, як усе просто, вірніше, може бути просто... коли говориш навпростець те, що думаєш і знаєш, що живеш нинішнім днем, а не півстолітньою давниною. Добре, коли хтось висловлює те, що ти сам не спромігся сказати. Йому теж не дуже подобався Філдінг і зовсім не подобався його спосіб життя. Ось як. Лінуєшся думати, живеш підказкою, бачиш життєві цінності такими, якими їх показує недільний кольоровий додаток до газети; робиш так, бо треба для начальства, робиш інак, бо вимагає професія, і забуваєш, що є люди, які мислять свіжо й незалежно, які бачать усе наскрізь і нічого не бояться...

Раптом дівчина запитала:

— А правда, що поліцейські б'ють там стариганів за непристойну цікавість?

Питання раптом примусило Дженінгса спуститись на землю. Він був приголомшений більше, ніж показував, і почував себе, наче людина, що обережно намагалася використати когось для своєї мети, а той хтось одним простим ходом розбив усю її комбінацію.