Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 43)
— Статистична ймовірність — один проти всієї британської системи. Іти в заклад я б не ризикнув на вашому місці.
— Ваша мати, однак, думає інакше.
— Моя мати нічого не думає. Вона все робить про людське око.
— Дозвольте запитати — а ваші сестри поділяють ваші політичні погляди?
— Єдина червона вівця в родині — це я.
На сержантовому обличчі промайнула тонка посмішка. Він розпитував далі й далі одержував такі самі відповіді — напівсердиті, напівбайдужі. Наче Пітерові було купи важливіше пояснити своє ставлення до справи, аніж допомогти розкрити її. Дженінгс був досить проникливим і здогадався — хлопець щось приховує. Можливо, якесь горе, втрачене кохання. Може, в ньому борються дві істоти. Одна бажає того, що найкраще пасувало б до уявно-незалежної натури Пітера — ефектного розриву з лицедійством. Друга — щоб усе тривало, як і раніше. Коли хлопець — а схоже на те — і справді «тимчасово рожевий», то рішення батька випасти в «червоний осад», хай не в політичному, а в соціальному розумінні, мало б по-своєму принизити Пітера. Ніби глузлива відповідь: якщо ти й справді готовий на все плюнути, то плюнь, як я.
Вже на прощання сержант сказав, що хотів би зустрітися з Пітеровою подругою, Ізабеллою Доджсон, коли вона повернеться з Парижа, куди поїхала днів через десять після зникнення Філдінга. Де видавалося досить безневинним. У її сестри нарешті народилася дитина, і візит, очевидно, був заздалегідь запланованим. І все-таки дехто вбачав у цьому детективний сюжет і за міс Доджсон та приїздами й від'їздами її численної французької рідні стежили протягом кількох днів, але нічого не виявили; все було до нудного безневинне. Пітер Філдінг, здавалося, напевне не знав, коли дівчина повернеться. Можливо, через тиждень, коли їй виходити на роботу у видавництво.
— Та й не скаже вона вам нічого нового, тільки те, що ви вже сто разів чули.
— Мені треба зустрітися з нею ненадовго, сер.
Дженінгс знову не докопався ні до чого, коли не рахувати приглушеного едіпового комплексу — варто було старатися.
На черзі був попередньо домовлений візит у Тетбері-Хол. Та, перш ніж завітати в цю середньовічну пишноту, Дженінгс відвідав кількох сусідів. Вони уявляли справу кожен по-своєму, але всі одностайно підозрювали щось лихе, хоч і не могли сказати напевне, що саме. Філдінга вважали жертвою і знов-таки в один голос розхвалювали, наче в серці кожного сільського жителя було навіки викарбувано заповідь De mortuis[83]
Єдиним, хто дивився на Філдінга дещо іншими очима, виявився молодий чоловік у твідовому костюмі — управляючий Філдінговим маєтком. Дженінгс нічого не тямив у справах, якими той займався, однак йому припав до душі меткий і лаконічний тридцятирічний управляючий. Сержант відчув, що їхнє ставлення до Філдінга майже збігається — така сама суміш роздратування й поваги. Управляючий, правда, був роздратований з того, що йому не давали волі діяти на власний розсуд. Філдінг любив, щоб з ним «у всьому радились» і щоб господарство велося на підставі точного розрахунку — просто диво, як це досі хазяїн не поставив комп'ютера. Проте молодий чоловік визнав, що багато чого навчився і навіть постійна смиканина була йому на користь. Нарешті Дженінгсу пощастило витягти із свого співбесідника слівце «роздвоєний» — у тому розумінні, що у Філдінга було дві натури. Він твердою рукою витискував з господарства максимум прибутку. І водночас був «дуже приємною людиною в товаристві, чуйно ставився до інших, не виявляв ніякої зверхності». За два тижні до того, як Філдінг «дременув», вони разом обговорювали плани на майбутнє. Хазяїнова поведінка аж ніяк не свідчила про те, що він не збирається дочекатися здійснення своїх планів. Дженінгс обережно завів мову про місіс Філдінг — може, чоловік мав підстави для ревнощів?
— Чого не було, того не було. Принаймні тут — за десять хвилин усе село знало б.
І справді не було — варто лише глянути на місіс Філдінг. Хоча сержант і не довіряв Пітерові, проте мусив визнати слушність його колючого зауваження про материне лицедійство. Їй тактовно пояснили, що Дженінгс, незважаючи на свій невисокий ранг, «один з кращих наших працівників» і займається цією справою з самого початку — багатообіцяючий слідчий. Дженінгс не забував виставляти напоказ набуті в приватній школі манери, дав зрозуміти, що залишається вірним своєму соціальному середовищу і що радий пагоді зустрітися з нею особисто.
Сержант розповів про те, що вже зробив у цій справі, а потім, не виказуючи джерел, повторив припущення міс Парсонс і депутата-лейбориста. Однак місіс Філдінг не вірила, що її чоловік, усвідомивши свій вчинок, міг накласти на себе руки або ж десь сховався від ганьби. Він подумав би перш за все про те, що змушує інших переживати й хвилюватися, і негайно повернувся б до сім'ї. Вона не заперечувала: неминучий розголос міг завдати непоправної шкоди його політичній кар'єрі, проте він «жив не тільки заради кар'єри».
Місіс Філдінг не погодилась і з тим, що причину слід вбачати в розчаруванні політикою. Її чоловік не був романтичним мрійником і давно зрозумів, що для міністерської посади йому бракує напористості й особливих талантів. Він був не дуже вправний у парламентських словесних баталіях, до того ж забагато займався власними справами — не те, що кандидати на урядові посади. Маркус, зауважила вона, був настільки позбавлений амбіцій і до смішного оптимістичний, що навіть мав серйозний намір не балотуватися на наступних виборах. Проте, наполягала вона, розчарування тут ні до чого. Просто він вважав, що своє зробив. Сержант не заперечував. Лише поцікавився, чи дійшла місіс Філдінг сама до якогось певного висновку за останні два тижні.
— Ми тільки про це й говорили, але...— Вона зробила зграбний і, мабуть, добре завчений порух рукою, що мав означати безпорадність.
— Принаймні ви вважаєте, що він ще живий? — запитав Дженінгс і швидко додав: — Іншої думки я від вас і не чекаю.
— Сержанте, я вже не знаю, що й гадати. То мені здається, що двері ось-ось відчиняться і він зайде, то...— Вона знову плавно повела рукою.
— Ну, а як містер Філдінг десь переховується, то чи може він дати собі раду? Чи вміє варити, наприклад?
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Для нього це незвичне, ви самі розумієте. Але він був на фронті. Звичайно, він міг би дати собі раду. Як і кожен, якби обставини змусили.
— Ви нікого не пригадали за цей час, може, з далекого минулого, кого він міг би умовити дати йому притулок?
— Ні,— відповіла місіс Філдінг.— І, щоб вам не доводилось ніяковіти, давайте відразу покінчимо з теорією про іншу жінку. Приховувати будь-що від мене було зовсім не в його вдачі. Звичайно, коли дивитися правді в вічі, він міг у когось закохатися. Але не приховував би цього від мене — якби справді відчув...
Дженінгс кивнув.
— Ми цілком згодні з вами, місіс Філдінг. Та все одно, дякую. А друзі за кордоном? Може, в когось на віллі?
— Ну, звісно, друзі за кордоном є, і місце в них знайшлося б. Та, мабуть, ви вже маєте всі їхні імена. А я просто відмовляюся вірити, що вони здатні вчинити таке зі мною й моїми дітьми. Це навіть уявити собі неможливо.
— Чи не могли б ваші доньки чимось допомогти?
— Навряд. А втім, вони тут. Коли хочете про щось запитати...
— Може, іншим разом? — Сержант усміхнувся, намагаючись пом'якшити наступне питання.— Є ще одна делікатна річ. Дуже шкода, що доводиться завдавати вам стільки клопоту.
Дама зобразила покірливість жестом мучениці: мовляв, якщо обов'язок вимагає...
— Йдеться про спробу намалювати психологічну картину. Я вже розпитував вашого сина. Чи дуже розчарував він батька своїми політичними поглядами?
— І що він вам відповів?
— Я був би вельми вдячний, якби ви спершу висловили свою думку.
Місіс Філдінг стенула плечима: мовляв, питання скоріше безглузде, ніж «делікатне».
— Якби ж то він нас розумів. Ми воліли б, щоб він думав власного головою, а не... Сподіваюсь, ви розумієте.
— І все-таки, певне розчарування було?
— Спершу чоловіка це трохи засмучувало. Та й мене теж. Але... кожен залишився при своїй думці. Що стосується всього іншого, син це чудово знає, ми дуже пишаємося ним.
— Отже, було б хибно вважати, що рідний син і спадкоємець відмовляється від гарного, затишного світу, збудованого батьком?
Дама аж пирхнула.
— Пітер ні від чого не відмовляється. Йому страшенно подобається наш дім. І наше життя. Хай би що він там казав.— На її обличчі з'явилася дещо зверхня посмішка.— Я певна — ви взяли хибний слід. Всі наші незгоди вже давно минулися. Крім того, у нас — ще двоє дітей. Про це теж не слід забувати. Якщо не зважати на Пітерів флірт з Карлом Марксом, то ми аж надто щаслива сім'я.