Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 37)
Морісові та Джейн таке псевдополітичне пояснення видавалося найпереконливішим. Та я гадаю, що вони просто не отямилися від травми, завданої поведінкою їхнього сина. Аналогії з діями мого «філософа» я тут не знаходжу. Він ні разу не пов'язав моєї особи з «ними». Його не цікавили мої політичні погляди. Об'єктом розправи була річ далека від політики — моя книжка.
Мене весь час не покидає відчуття, що розуму в молодика було більше, ніж про це свідчили його слова. Він паче знав, що каже нісенітниці й почасти робив це для того, щоб випробувати мене: коли я дозволяв йому грати роль блазня, то й сам заслуговував на те, щоб з мене робили дурня. Однак я, мабуть, дещо ускладнюю речі. Його слова та вчинки були не такі вже й значущі. Оглядаючись назад, я по-різному уявляю собі нашу розмову, але кожного разу вона має такий самий жахливий кінець.
Тут слід згадати, що Моріс зробив іще одне припущення. Воно зводилося до того, що цей молодик — шизофренік. Він, мовляв, стримувався, скільки міг, але не витримав внутрішнього напруження і схильність до насильства взяла в ньому гору. Та річ у тім, що вже
Я гадаю, що для розгадки його вчинку дуже важливий отой незрозумілий жест — агресивно піднятий великий палець, якого він тицьнув мені перед очі. Цілком очевидно, що класичне тлумачення цього знаку — милосердя — виключалося. Так само очевидно, що він не був вжитий і в широко розповсюдженому сучасному значенні — «все гаразд». Повернувшись в Лондон, я звернув увагу на те, що цим знаком часто користувалися робітники, які зносили будинки напроти вікон моєї квартири. Я не міг відірватися від цього видовища, бо останнім часом забагато думав про смерть і руйнування. Мене вразила безліч значень, що їх робітники вкладали в цей жест: він означав звичайне «так», коли важко перекричати гуркіт; «розумію» чи «зроблю, як ти хочеш»; міг, як не дивно, означати і наказ далі щось робити (коли піднятий палець, наприклад, довго доказувати водієві ваговоза, що рухається заднім ходом) і «зупинитись» (коли палець раптово підняти під час того ж маневру машиною). Але хай би що він означав — агресії в ньому немає. Лише через кілька місяців я здогадався.
Є в мене одне невеличке уподобання — полюбляю дивитися футбольні матчі по телевізору. Не можу з певністю сказати, що дає мені споглядання цієї беззмістовної біганини; може, відчуття переваги людини розумової праці перед тими, хто віддає так багато фізичної енергії сучасному еквівалентові римського цирку. Та одного вечора мою увагу привернув гравець, що саме вибігав на поле. Він точнісінько так само показав піднятий великий палець групі болільників, які галасували на ближніх до нього трибунах. Один чи два болільники навіть відповіли тим самим. Гра ще не почалась, і я добре зрозумів, що вони хотіли сказати: ми сильні духом, ми переможемо. Мене наче грім ударив. Я раптом збагнув, що мав на увазі мій злодій. Це було попередження: безкомпромісний поєдинок ось-ось почнеться і команда, до якої він належить, сповнена рішучості виграти. Він недвозначно проголошував: це тобі так просто не минеться. Складається враження, що я міг би сказати йому те ж саме і мав на це вагоміші причини. Однак сам я гадаю, що ні. Спалені папери мали посилити моє враження від піднятого пальця. Але за тим і другим ховався страх, або принаймні ненависть, викликана свідомістю того, що перевага в майбутньому поєдинку на моєму боці. Як це не дивно, хоч він і був господарем становища, коли брати до уваги фізичну силу, в його очах я залишався сильнішим.
Все сказане наштовхує мене на попередній висновок. Мені бракує доказів того, що він правильний. Та й докази стали менш вагомими, бо я сам визнав, що не впевнений в їхній переконливості. І все-таки, на мій погляд, деякі особливості мови цього молодика (хоч, може, їх було не так густо, як я описав) вельми промовисті. Одна з таких особливостей — вживання слова «старий». Я знаю, що серед молоді воно дуже поширене. Проте до мене, гадаю, він звертався так не випадково. Почасти це робилося з наміром образити. Але була тут, мабуть, і прихована, дещо жалюгідна спроба розмовляти як рівний з рівним. Цим словом він хотів сказати: нам ніщо не заважає спілкуватися, ми відрізняємося один від одного лише віком, освітою, походженням і таке інше. Проте насправді це слово означало визнання, ба навіть жах перед прірвою, що нас розділяла. Я не перебільшу, коли скажу: те, чого я не почув («Старий, твоя біда в тому, що ти погано слухаєш»), було німим воланням про допомогу.
Друга особливість молодикової мови полягала в зловживанні питальним словом «так?», яке він вставляв у найрізноманітніші фрази, що могли обійтися й без цього слова. Я знаю — воно теж надзвичайно поширене серед молоді і його необережно було б вважати за щось інше, ніж звичайнісінький вигук, бездумний повтор. Однак я гадаю, що «так?» — одне з найвикривальніших слівець нашого часу. З погляду граматики, воно частіше вживається як еліпсис для «Чи не так?», «Чи маю я рацію?». Та глибинний зміст його, я певен, завжди зводиться до останнього значення. Це однаково, що сказати: «Я далеко не певен, що маю рацію». Звісно, це може звучати і як агресивне: «Спробуй-но скажи, що я не маю рації!» Але навіть тоді воно не означає впевненості в собі. В основі своїй це слово виражає сумнів або страх, звучить як безпорадне parole[79] в пошуках втраченої langue[80]. За всім цим ховається недовіра до мови. Такі, як цей молодик, сумніваються не стільки в своїх думках, скільки в своїй здатності точно висловлюватися. Оці мовні викрутаси — не що інше, як свідчення культурного занепаду. Вони означають: «Я не можу чи майже не можу порозумітися з тобою». Оце і є справжня знедоленість, гірша за бідність.
Зустрічаючись з примітивними племенами, важливо знати (я десь про це читав), як вони тлумачать різні вирази обличчя. Не один достойний місіонер загинув через свою привітну посмішку, бо не знав, що показувати зуби вважається серед дикунів за безсумнівну ознаку ворожості. Мабуть, те саме відбувається, коли любителі слова «так?» зустрічаються з тими, хто може обійтися без цього нікчемного слова. Було б безглуздо вірити, що якби я пересипав свою мову отими «старий» і «так?», то події тієї ночі розгорталися б в іншому напрямку. Але я переконаний, що то була сутичка між тим, хто вірить у мову і поважає її, і тим, хто її терпіти не може і не довіряє їй. Мій гріх полягав не в тому, що я належав до інтелігенції й, можливо, здавався заможнішим, ніж був насправді, а в тому, що я заробляв собі на прожиття словом.
Молодикові здалося, цілком можливо, що я позбавив його таємниці, тієї, якою він сам таємно бажав заволодіти. Він досить роздратовано заявив, що, мовляв, теж поважає книжки. Ясно й сумно сказав, що й сам бажає написати книжку («розписати все, як воно є насправді» — ніби убогість цієї фрази не вбивала висловленого в ній наміру ab initio![81]). Розлад між словом і ділом: вів дружню бесіду, а тим часом грабував будинок. Свідома непослідовність у поглядах. Небажання слухати і розуміти мої несміливі заперечення. Безладний хід думок... Одне слово, хіба не заслужив після цього мій Пікок справедливої і символічної страти? Власне кажучи, молодик спалив «відмову» мого покоління поділитися магічною силою.
Моя доля була вирішена, очевидно, ще тоді, коли я відмовився написати про нього книжку. Я сприйняв його бажання як примху самозакоханого нарциса — називайте, як хочете,— відбитися в друкованих рядках, як у дзеркалі. А він, мабуть, прагнув, хоч і несвідомо, щоб я трохи поділився з ним магічною силою. Може, була й ще одна причина: він міг повірити в існування цієї магічної сили, тільки відчувши її дію на собі. Він кинув на одну чашу терезів цю свою потребу, коли на другій уже був той, кого я назвав «давно покійним романістом». Найбільше молодика обурило, мабуть, те, що недоступний йому дар витратять не на нього, а на якогось іншого, не відомого йому мага слова. Я виявився представником закритого цеху, клубу для обранців, таємного товариства. Ось проти чого він і повстав.
Справа не тільки в цьому, але це — головне. Звичайно, нас, старих і молодих цінувальників слова та його сили впливу на людей, судять надто суворо. Більшість із нас хочуть і докладають всіх зусиль, щоб зберегти таємниці й магічний вплив мови, її суть і лад. Та з справжнім злом одному впоратися несила. Тріумф візуального — кіно й телебачення, хибні засади загального виховання та освіти, особливості соціальної та політичної історії нашого свавільного часу (найголосніше з усіх стародавніх майстрів слова стогне в своїй могилі в цю хвилину Перікл) і бозна ще скільки інших факторів. Проте я не хочу змальовувати себе безневинним козлом відпущення. Вважаю, що мій молодий месник мав рацію принаймні в одному: я винен у тому, що не чув його.