Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 36)

Поступово я збагнув, що робив помилку, намагаючись просунутись уперед, до вхідних дверей. Позаду, в кухні, були ножі. Крім того, назад мені було зручніше рухатись, бо я міг хоч якось відштовхуватися підошвами від підлоги. Сантиметр за сантиметром я знову почав посуватися — до кухні. Найважчим для подолання виявився край рогожі. Так чи інак, близько одинадцятої я добрався до кухні, але в такому стані, що мало не плакав. Піді мною було вже мокро, дотягтися пальцями до шухляди, де лежали ножі, мені теж ніяк не вдавалося. Залишалося у відчаї сидіти й чекати.

Нарешті після полудня знадвору знову долинуло вуркотання мотора. Це вже була сьома чи восьма машина від ранку, і вона зупинилася перед котеджем. У мене тьохнуло серце. Через кілька хвилин хтось постукав у вхідні двері. Я лайнув себе за те, що відмовився від першого наміру сунутися разом з кріслом у тому напрямку. Знову почувся стукіт, потім усе стихло. Я кляв тупість сільської поліції. Однак гнів мій виявився несправедливим. Незабаром крізь діру в кухонних дверях заглянула стурбована фізіономія охоронця закону.

Ну, от і все.

Майже рік минув з часу мого врятування, і я лише коротко розповім про те, що було потім.

Констебль, який звільнив мене, виявився добрим і діловим. Взагалі того дня я весь час перебував в атмосфері доброти й діловитості. Розрізавши мої пута, він запропонував мені одвічні ліки, що їх кожен англієць вживає у скрутну хвилину. Лише впевнившись, що я вихилив дві чашки міцного чаю (його він привіз із собою), констебль повернувся до машини — скласти рапорт начальству. Не встиг я перевдягнутися в чисте, як прибув лікар, а за ним і два добродії у цивільному. Лікар оголосив стан мого здоров'я цілком задовільним, а сержант-детектив довго розпитував про все, що сталося. Тим часом констебль поїхав на ферму, щоб подзвонити Джейн і Морісові.

Принаймні я впевнився, що таки справді міг би якийсь час обідати на гроші, зароблені на цій історії. «От нахаба!» та інші подібні коментарі чулися впродовж усієї моєї розповіді. Факт знищення рукопису неабияк збентежив сержанта. Чи не маю я часом ворогів? Довелося розчарувати його, запевнивши, що літературні мафіозі на таке брудне діло не підуть. А от те, що злодій обрав саме цей котедж, сержанта мало здивувало. Такого роду злочинність, виявляється, зростає. Я навіть відчув в його голосі мимовільне захоплення. Ці «одинаки-урвителі» — досить спритна публіка. Ніколи не чистять там, де живуть, а, засівши по великих містах, грають на нинішній моді тримати котеджі на вихідні. Хто зна, де його зараз шукати — в Лондоні, Брістолі чи в Бірмінгемі. Сержант у всьому звинувачував нові автостради, що дають можливість цій «погані» швидко пересуватися з місця на місце.

Про Річарда після деяких роздумів я вирішив нічого не казати. Спершу слід поділитися своїми думками з Морісом і Джейн. Констебль уже розмовляв з нею в Хемпстеді. Вона переказала свої співчуття й запевнила, що негайно приїде. Потім з'явився фермер з дружиною, він без кінця вибачався за те, що нічого не почув. За ним прийшов телефонний майстер... Я був вдячний за всі ці відвідини. Принаймні вони відволікали мене від гірких спогадів.

Невдовзі після сьомої приїхали машиною Моріс і Джейн, і мені довелося повторити всю історію від самого початку. Вони лише тепер дізналися про мою особисту втрату й перейнялися нею набагато більше, ніж своєю власною. Підозри щодо Річарда я виклав з усією тактовністю, на яку тільки був здатний, зате детально розписав політичне філософування непроханого гостя. Врешті-решт Джейн кинула на Моріса значущий погляд, і я зрозумів, що мої натяки не пішли на марне. Через кілька хвилин Моріс взяв бика за роги — зателефонував у Лондон і переговорив із сином. Розмова була дипломатичною — ніяких звинувачень у свідомій співучасті,— але твердою і давала відповіді на необхідні питання. Недаремно ж Моріс був добрим юристом. Поклавши трубку, він повідомив: Річард клянеться, що ніколи не згадував про котедж, а він, Моріс, йому вірить. Але обличчя в нього було стурбоване. Коли сержант повернувся, щоб скласти повний список украденого, Моріс виклав йому свої міркування. Наскільки я зрозумів, поліція вчинила обшук маоїстської «комуни», але нічого, крім, звичайно, гашишу, не знайшла. Кожен з тих молодих людей, що відповідали моєму описові, мав тверде алібі. Отже, і в цьому напрямку слідство ні до чого не привело.

Наступні тижні й місяці теж не дали бажаних результатів. Випадок лишився, кажучи офіційною мовою, дрібним нерозкритим злочином. Не можу навіть поскаржитися на те, що робота моя постраждала непоправно. Місяць я перебував у глибокій депресії і уникав виявів співчуття навіть тих, хто знав, що для мене означає ця книжка. Однак у Дорсет я привіз тоді не все. В Лондоні залишився ще один примірник рукопису перших трьох розділів, та й пам'ять моя виявилася набагато кращою, ніж я гадав. Мені було кинуто своєрідний виклик, і я вирішив, що друзі мають рацію і Пікока можна поновити. Цю роботу я вже наполовину закінчив.

Кінець, як на таку пригоду, може видатися нудним. Але я ще не все сказав. У певному розумінні, написане досі — лише своєрідна преамбула.

Як відновлений рукопис не може точно повторювати той, що його було знищено, так би мовити, в зародку, так само і я не певен, що з повного точністю відтворив події тієї ночі. Я намагався, як міг, проте, можливо, дещо й перебільшив, особливо у відображенні мовних особливостей мого співбесідника. Може, він і не зловживав так часто тим ідіотським жаргоном невідомого походження. Та й деякі з його почуттів, на перший погляд очевидних, я міг не так зрозуміти.

Але більше за всі відхилення й неточності мене хвилює, що я не розумію того, що сталося. Я й записав цю історію саме з метою прийти до якогось певного висновку. Найбільше мене мучать два питання: чому це сталося? Чому це сталося саме зі мною? Або ще точніше: чим я спровокував молодого негідника на такий вчинок?

Я не схильний вважати цю пригоду просто інцидентом у війні двох поколінь. Я не вважаю себе типовим представником свого покоління (хай би що я кричав зопалу, поки не охолонув). І навіть його не можу назвати типовим представником свого покоління — надто коли говорити про той останній непростимий вчинок. Припускаю, що молодь зневажає нас. Проте загалом, на мій погляд, ненависть викликає в неї більшу відразу, ніж викликала в нас у такому ж віці. Всім відомо, як сучасна молодь ставиться до любові — ці жахи суспільства вседозволеності та інше. Але мало хто помічав, що, знецінюючи любов, вони, проте, досить розумно знецінюють і ненависть. А спалення моєї книжки — це вже потреба (очевидно, з обох сторін) в анафемі. Навряд чи вона характерна для нового покоління.

І ось загадка перша: чому непростимо жорстокому його вчинкові передувало навдивовижу лагідне, майже доброзичливе поводження зі мною? Коли він сказав, що не хоче завдавати мені фізичного болю, я повірив. Бо не відчув ні двозначності, ні прихованої погрози. Я певен, він мав на увазі саме те, що сказав. Однак все це аж ніяк не в'яжеться з навмисною жорстокістю (по відношенню до кволої старої людини), якою все скінчилося. Спочатку я був схильний вважати, що поведінка молодика пояснювалася холодним розрахунком і його доброта лише приховувала справжні наміри, якщо не з першої хвилини нашої зустрічі, то принаймні з тієї миті, коли він пов'язав мою особу з рукописом. Але зараз я просто не певен цього. Я дав би багато (можливо, навіть пожертвував би відпущенням гріхів, якби мені поставили таку умову), аби дізнатися, коли він вирішив зробити те, що зробив. Зверхність, яку я виявив під час розмови у спальні, дратувала його. А мої спроби докопатися до мотивів його поведінки, порівняння з мотивами інших молодих людей, справжніх революціонерів, уразили його ще більше. Але навіть тепер мені здається, що я не заслуговував на таку жорстоку відплату.

Є й ще одна загадка. З самого початку мій гість ясно показав, що не схвалює моєї поведінки. Тут я відчуваю деяку вину, бо лише тепер кажу правду. І поліції, і Морісу, і Джейн я розповів, що він застав мене, коли я спав. Ніхто не дорікав мені за те, що я не чинив опору — крім злодія і мене самого. Та відчуття вини й досі не полишає мене — і найбільше через його слова: що він утік би, варто було мені хоч трохи пошуміти. Так чи інак, припущення, що він спалив рукопис, бо я не захищався, не має сенсу. Навіщо було карати мене за те, що я полегшив йому справу? До того ж його видима вразливість аж ніяк не гарантувала іншого перебігу подій, якби я спробував захищатися. Припустимо, що я б глузував з нього, ображав і таке інше... Хіба це допомогло б мені?

Я спробував уявити, що могло викликати в ньому ненависть, обгрунтовану чи необгрунтовану: мій вік, хирлявість, короткозорість, мова, освіта, полохливість і ще багато дечого. Очевидно, я видавався йому манірним, старомодним, консервативним і ще яким завгодно. Але в його очах все це могло створити хіба що образ людини похилого віку, яку зневажаєш взагалі, а не за щось конкретне. Навряд чи він ототожнював мене з «ними» — з системою, з капіталізмом. Він начебто поважав мій фах: йому подобалися книжки, подобався Конрад. То чому ж я не сподобався... точніше, чому він зненавидів мене? Якби молодик оцінив мою книжку про Пікока з пуританських позицій нових лівих і їхнього журналу — як паразитування на віджилих формах буржуазного мистецтва,— він, напевне, так би й сказав. А він зовсім не здавався мені мислячим марксистом.