Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 31)

Той з ліхтариком мовчав, але очевидно й не думав тікати. Я зробив жалюгідну спробу виправити становище.

— Хто ви такий? Що ви тут робите?

Питання мої були такими ж дурними, як і марними, і на них я одержав відповідь, якої заслужив,— тобто ніякої відповіді. Я спробував ще раз.

— Яке ви мали право сюди ввійти?

Промінь ліхтарика на мить ковзнув убік, двері до спальні навпроти відчинилися. І одразу ж сліпуче світло знову вдарило мені в очі.

Мовчання. Нарешті почувся голос:

— Лягай назад у ліжко.

Тон мене дещо заспокоїв. Я сподівався почути дорсетську говірку або принаймні погрозливий голос і неграмотну вимову. А цей голос був рівний і нудний.

— Ворушися. Гайда в ліжко.

— Вдаватися до насильства немає потреби.

— Гаразд. Роби як сказано.

Я ще нерішуче потоптався, потім підійшов до ліжка й сів на його край.

— Прикрий ноги.

Я знову почав зволікати, проте вибору не було. Добре, що хоч не вдається до фізичного насильства. Я засунув ноги під ковдру й сидів далі. Світло від ліхтарика сліпило очі. Він мовчав, ніби розгадуючи та оцінюючи мою особу.

— А тепер очі. Знімай.

Я зняв окуляри й поклав на столику поруч. Промінь ліхтарика відірвався від мого обличчя, метнувся по кімнаті, шукаючи вимикача. Спалахнуло світло. Тепер я побачив розпливчасту постать парубка середнього зросту з якимись дивно жовтими руками. Згодом розгледів, що на ньому синя куртка й штани такого самого кольору, мабуть, джинсові. Він підійшов до мого ліжка, і я побачив міцного парубійка років двадцяти. Невиразність рис його обличчя — я гадав, то здається через мою короткозорість — тепер стала зрозумілою. На обличчі до очей була натягнута нейлонова панчоха. З-під червоної плетеної шапочки вибилося темне волосся. Карі очі досить довго вивчали мене.

— Старий, чого ти так перелякався, аж смердить?

Питання було настільки безглузде, що я навіть не спробував на нього відповісти. Він простягнув руку, взяв мої окуляри, на мить приклав до своїх очей. Я зрозумів, що руки його здавалися неприродно-жовтого кольору через кухонні рукавички, які він натягнув, ясна річ, аби не залишати відбитків пальців. Очі над маскою, що робили його схожим на настороженого звіра, знову вп'ялися в мене.

— З тобою ніколи такого не траплялося?

— Звісно, ні.

— Зі мною теж. Нічого, обійдемося без репетиції. Так?

Я невиразно кивнув. Він обернувся й попрямував до того місця, на якому застав мене, коли увійшов до кімнати. Відчинив вікно й недбало кинув мої окуляри в темряву ночі. Принаймні, на мою думку, порух його руки нічого іншого означати не міг. Я відчував гнів, але усвідомлював, що показувати його безглуздо. Він зачинив вікно, замкнув його на клямку й затулив шторами. Потім повернувся до ліжка й повторив:

— Так?

Я нічого не відповів.

— Заспокойся.

— Не бачу нічого заспокійливого в цій ситуації.

Він склав руки на грудях і подивився на мене задумливим поглядом. Потім тицьнув на мене пальцем, ніби пропонував вирішення проблеми, яку я сам перед ним поставив.

— Доведеться тебе зв'язати.

— Ну, що ж.

— Отже, ти не проти?

— На жаль, у мене немає вибору.

Він знову помовчав. Потім весело пирснув.

— Господи! Скільки разів я намагався уявити, як воно буде. Тисячі варіантів перебрав. А до такого й не додумався.

— Мені дуже жаль, що я вас розчарував.

Знову оцінююча пауза.

— Гадав, сюди наїжджають лише у вихідні.

— Вийшло так, що я найняв цю квартиру.

Він обміркував і це, потім знову тицьнув на мене своїм жовтим пальцем.

— Ясно.

— Що ясно?

— Хто ж захоче, щоб йому розколупали макітру через якихось там друзів? Так?

— Молодий чоловіче, я вдвічі менший за вас на зріст і втричі старший.

— Ясна річ. Це я пожартував.

Він обернувся й обвів поглядом кімнату. Проте я, здається, більше цікавив його, ніж саме приміщення. Хлопець сперся на комод і знову звернувся до мене:

— А в книжках інакше: ось така стара руїна, ледве на ногах тримається, а кинеться на тебе як не з кочергою, то з кухонним ножем.

Я перевів дух.

— А все власність,— провадив він.— Що вона з людьми робить. Розумієш, про що мова? — Потім докинув: — Це тебе не стосується. Не той зараз випадок.

Тим часом я уважно роздивлявся свої ноги під ковдрою. Серед усіх жахів, відомих мені з художньої літератури чи бачених на екрані й пов'язаних з такими ситуаціями, я не пам'ятав випадку, де б нападник аналізував мотиви поведінки своєї жертви. Він махнув ліхтариком.

— Треба було пошуміти трохи, старий. Я б звідси кулею вилетів. Я ж не знав би, хто тут такий є.

— Чи не міг би я запропонувати вам зайнятися ділом, задля якого ви сюди прийшли?

Він знову пирхнув, не зводячи з мене очей. Тоді похитав головою.

— От так дива.

Я уявляв, що грабунки можуть відбуватися по-різному, але швидко й цілеспрямовано, з більш чи менш відчутними неприємностями. Проте аж ніяк не припускав, що це може нагадувати отаку цинічну гру в безневинну розмову між двома незнайомцями, які випадково зустрілися. Звичайно, я мав би відчувати якесь полегшення. Та я волів би мати справу із знайомим чортом, принаймні таким, як його малюють. Мабуть, щось із цих думок він прочитав на моєму обличчі.

— Я звик мати справу з порожніми будинками, а не з хиряками.

— Тоді, коли ваша ласка, перестаньте злорадіти з цього приводу.

Я висловився досить різко, і зробив ще один крок до погіршення цієї безглуздої ситуації. В його голосі почувся майже лагідний докір:

— Отакої. Це мені треба нервувати, а не тобі.— Він розвів своїми жовтими руками.— Я теж добряче налякався, старий. А може, ти тут дробовика заряджав. Звідки мені знати? Я б у двері — а ти б з мене решето зробив.

Я зібрався на силі.

— Хіба не досить того, що ви вдерлися в будинок, який належить двом порядним і не дуже багатим людям, що шанують закон, і збираєтесь пограбувати їх, забравши речі не такі вже й цінні, але дорогі для цих людей...— Я не докінчив, бо не знав, мабуть, як висловити йому, в чому він перебрав міру. Зате я нарешті став гостро виказувати своє обурення. Тим-то його спокійний голос розлютив мене ще більше, я ж сам завів розмову в спокійне русло.

— У них, мабуть, ще й гарний будиночок у Лондоні, еге ж?

Я вже зрозумів, що маю справу з представником отого незбагненного (для мого покоління) нового світу безкласової англійської молоді. Ніхто не має щирішої відрази до класового снобізму ніж я, і те, що сучасна молодь повикидала геть багато всіляких старих передсудів, мене аж ніяк не бентежить. Просто не хотілося б, щоб вона заодно відкидала й багато іншого — як-от повага до рідної мови та розуму,— що їх вона помилково вважає ганебним виявом буржуазності. Я вже зустрічав таких молодиків у кололітературних колах. Вони теж нічого не могли запропонувати, крім позірного свободолюбства та своєї уявної безкласовості, і чіплялися за них з несамовитою впертістю. Наскільки я пам'ятаю, їхньою характерною рисою завжди була хвороблива вразливість до всього, що мало присмак поблажливості, до кожного слова, яке зачіпає їхні ідоли, породжені плутаниною думок та безкультур'ям. Я збагнув, що виступив проти однієї з їхніх заповідей: твоя власність не повинна перевищувати того, що можна знайти в злиденній халупі в міських нетрях.

— Розумію. Злочин як революційний обов'язок?

— Не хлібом єдиним, отож-бо.

Він раптом узяв стільця, поставив його задом наперед і осідлав, зіпершись руками на спинку. І знову звинувачувально наставив на мене свого пальця.

— Я так собі міркую: мій дім весь час грабують, від дня мого народження. Торопаєш? Система, хіба не так? Знаєш, що сказав Маркс? Бідні в багатих не крадуть. Лише багаті грабують бідних.