Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 30)
Сидячи у ліжку, напружений, мов струна, я збагнув, що звук, до якого я дослухався, долинув не з їдальні на першому поверсі, а зі сходів. Поза, в якій я закляк, була досить безглуздою і аж ніяк не свідчила про мою сміливість. Мало того, що я був сам-один у будинку. Сам будинок стояв на відшибі. Найближча ферма за чотириста ярдів, а ще за півмилі від неї — село, де місцевий констебль, ясна річ, спокійнісінько спав у своєму ліжку. Телефон стояв у їдальні внизу, отже, користі від нього я чекав не більшої, ніж якби він був на протилежному кінці світу. Я міг би чимось грюкнути чи стукнути, аби нагадати тому зайде, що головне в його фахові — вчасно зникнути. Професійні злодії, здавалося мені, уникають насильства. Однак здоровий глузд підказував, що справжній злодій навряд чи обере таку глушину, як Дорсет. Мій гість — скоріше якийсь нервовий сільський любитель. З неприємним відчуттям я згадав Моріса і його слова про те, що низький рівень злочинності на селі пояснюється лише особливістю його соціальної структури. Коли всі знають один одного, вчинити злочин — справа складна або й зовсім безнадійна.
Мені не довго довелося втішатися слабкою надією на те, що звук, який я почув, можна пояснити якоюсь природною причиною. Внизу щось човгнуло, наче хтось відсунув стільця. Сумніву не було: хтось вирішив «обчистити» Холлі-Котедж. Здогадатися, незважаючи на Морісову статистику, чому вибрали саме цей будинок, було неважко. Він стояв на безлюдді й усі місцеві жителі, мабуть, добре знали, що його власники — жителі Лондона, бувають тут лише у вихідні дні, а на довше приїжджають улітку. Той день припав на середу, власне на четвер, бо мій годинник показував уже після першої, а відбувалося все це в листопаді. Машини в мене немає, отже, її присутність не могла попередити злодія, що в домі хтось є. До того ж я рано ліг спати, щоб вранці на свіжу голову засісти до цілоденної роботи.
Наскільки мені було відомо, в будинку не зберігалося ніяких цінностей — принаймні з погляду досвідченого злодія. Умеблювання котеджу відповідало простим і гарним смакам Джейн. Знайшлося б кілька порцелянових речей, кілька картин дев'ятнадцятого століття в наївно-пасторальному жанрі, які (що виходить за межі мого розуміння) чомусь тепер у ціні. Срібла щось не пригадую, а щодо біжутерії, то навряд чи Джейн залишила б тут щось варте уваги.
Знову почувся шум і знову внизу, що мене не дуже втішало. Якийсь всмоктуючий звук — можливо, дверцята від шафи заїло. Я ще не освоївся з тутешніми звуками, які розрізняєш, лише поживши трохи в домі. Нарешті зважився на якусь дію: намацав у темряві окуляри й надів їх. Потім висунув ноги з-під ковдри і спустив їх з краєчка ліжка. Проробив цю операцію надзвичайно обережно, наче злодієм був я сам. Просто не знав, що робити далі. Не сумнівався, що коли дійде до бійки, то перепаде мені, а не йому. Скористатися телефоном, не зіткнувшись з тим молодиком, неможливо. Я вирішив, що це має бути якесь патлате сільське вайло з незграбними кулачиськами й таким самим розумом і що воно навряд чи дозволить мені отак просто, без бою, підступитися до телефону. Крім того, я все чекав інших звуків — приглушених голосів. Я був зовсім не певен, що там, унизу, він один. Людина сміливіша, коли має спільника.
Оглядаючись назад, мушу зізнатися і в своїх низько егоїстичних міркуваннях. Врешті-решт крали ж не мою власність. Єдине, що мало в моїх очах надзвичайну цінність,— це папери й усе інше, пов'язане з Пікоком. Я виклав їх на стіл у вітальні — в протилежному від мене кінці будинку на першому ж таки поверсі. Навряд чи з боку напівграмотного лобуряки, який зараз орудував там унизу, їм загрожувала якась небезпека. Когось трохи розумнішого ці речі, може, й наштовхнули б на думку, що в домі є хтось, а що стосується очевидніших ознак... Я став жертвою власних лінощів та нудної охайності — все ретельно прибрав зі столу й вимив посуд, проте не потурбувався, як радила мені Джейн, розпалити в каміні, «щоб у домі було веселіше». Погода стояла сира, але після Лондона здалася теплою, тому я також не потурбувався включити центральне опалення, а скористався електрокаміном, який тепер уже, мабуть, зовсім охолов. Холодильник не вмикав, бо не встиг ще нічого купити. Червона лампочка водонагрівача світилася в шафці поруч з моїм ліжком. До того ж я відслонив вікна на першому поверсі, готуючись заздалегідь до наступного робочого дня, і заніс до себе нагору другу валізу. Навіть навмисне я не зміг би старанніше замести всі сліди свого перебування в будинку.
Напруження ставало нестерпним. Нові звуки, які долинали знизу, свідчили про одне: той, хто там порався, був певен, що будинок повністю в його розпорядженні. Хоч як я прислухався, однаково не міг уловити голосів. Проте був майже певен, що рано чи пізно злодій спробує щастя на другому поверсі. Все своє життя я ненавидів насильство, не любив навіть, коли до мене доторкаються. Бився востаннє ще хлопчаком. Один учитель в приватній школі, де я навчався, з притаманною йому грубістю обізвав мене слимаком, і це прізвисько підхопили всі мої тодішні друзі. Я завжди вважав, що таке порівняння не зовсім точне, бо слимак виявляє хоч якусь рухливість. Я ж не виявляв ніякої через свою хирляву будову і за браком сили. Лише зовсім недавно мої родичі переконалися, що я не приречений на передчасну смерть через природну кволість. Мені подобається ставити себе в один ряд — за фізичним станом, звичайно,— з Попом, Кантом і Вольтером. Хочу пояснити, чому я тоді не захищався. Я не стільки боявся покалічитись чи вбитися, скільки усвідомлював марність будь-якої моєї дії, що могла до цього призвести.
Не слід забувати й про вже згадане плідне зосередження; я був певен, що мене чекає активне інтелектуальне життя. Мені так хотілося завершити остаточний варіант рукопису, щоб ця захоплююча тема, яку ще й досі багато хто недооцінював, почала жити самостійним життям як окрема книжка. Я рідко відчував у собі таку впевненість в успіху, коли попереду залишалася ще третина роботи. І тепер, сидячи в ліжку, я був сповнений рішимості не допустити, щоб ця безглузда історія стала мені поперек дороги.
Однак болісне чекання тривало. У будь-яку хвилину я міг почути кроки на сходах, що вели на другий поверх. Та раптом серце моє радісно тьохнуло — нарешті до мене долинув знайомий звук. Вхідні двері до котеджу зачинялися на дерев'яну клямку. Був ще й засув, але він рухався безшумно. Клямку ж трохи заїдало, й вона клацала, коли на неї натискали. Оте клацання я й почув. З задоволенням зазначив, що наступний звук долинув уже знадвору. Впізнав тихеньке скрипіння хвіртки, що вела із садочка перед фасадом на дорогу. Схоже на те, що всі мої побоювання виявилися марними і непроханий гість вирішив на цьому свій візит закінчити. Не знаю, що штовхнуло мене, але я встав і, скрадаючись, навпомацки підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, коли я перед сном востаннє вдихнув біля порога трохи свіжого повітря, як вдихає його тільки людина, яка потай уявила себе власником чужого дому, де їй лише люб'язно дозволили пожити. Навіть серед білого дня я навряд чи роздивився б як слід через свою короткозорість. І все таки якась внутрішня сила розпалювала в мені бажання бодай краєчком ока глянути на невиразну постать... Не знаю — чому. Мабуть, просто хотів упевнитися в тому, що мені нарешті дали спокій.
Отож я обережно виглянув у віконце, що виходило на дорогу. Не сподівався, що побачу багато. Але було так добре видно, що я аж заціпенів від подиву й переляку. Пояснювалось усе дуже просто: в їдальні на першому поверсі ще світилося. Я міг розрізнити навіть окремі штахети на хвіртці. Ніякого знаку того, хто вийшов з будинку. Кілька секунд панувала тиша. Потім я почув, як хтось причинив дверцята машини — легенько, обережно, але не з тією обережністю, яка б свідчила, що він запідозрив мою присутність. Я ризикнув широко розсунути завіски на вікні, проте легкова машина, фургон, чи що воно там було, ховалося за густою зеленню гостролисту. Я ніяк не міг второпати, як же він так під'їхав під будинок, ще навіть не розбудив мене. Очевидно, спускався з гори з виключеним мотором.
Я не знав, що й подумати. Раз причинив дверцята, значить, збирається від'їжджати. Але навіщо залишати ввімкненим світло? Жоден злодій, хай хоч який нездара, не припустився б такої грубої помилки, залишаючи місце злочину. Довго міркувати над цим питанням мені не довелося. У хвіртці раптом з'явилася постать. Пройшла до будинку й зникла у ньому, перш ніж я встиг відійти від вікна. Далі події розгорталися із швидкістю, від якої в мене аж мороз пішов поза шкірою. На сходах почулися швидкі кроки. Мене охопила паніка: треба якось діяти, щось робити. А я закляк біля вікна, напружений, неспроможний зрушити з місця. Здавалося, більше боявся власного переляку, ніж його причини. В цьому закам'янілому стані мене утримував здоровий глузд, який підказував, що зараз не слід вдаватися ні до яких дій. Кроки вже чулися в коридорчику, що розділяв дві спальні. Що ж мені робити, коли цей зайда поверне праворуч, замість того щоб іти ліворуч?.. Я відчув дивне, але виразне полегшення, почувши, як повертається ручка дверей моєї спальні. Довкола була темрява, я нічого не бачив і далі стояв, мов паралізований, ніби сподівався, що незнайомець кудись дінеться. Та ось блиснуло світло електричного ліхтарика, одразу вихопивши з темряви незастелене ліжко, з якого я щойно встав. За хвилину промінь зупинився на моїй чудернацькій постаті; я стояв босоніж і в піжамі. Пам'ятаю, як підняв руку, затуляючи очі від сліпучого світла, хоча цей порух можна було сприйняти і як безпомічну спробу захищатися.