Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 29)
Елідюк обвінчався з Гіліадон. Пишне й бучне відсвяткували вони тоді весілля, і довгий час щасливо жили у повній злагоді й любові. Вони роздали людям силу всілякого добра і зробили багато гарних справ — так багато, що, зрештою, присвятили себе служінню богові.
Гарно все обміркувавши, Елідюк прибудував до свого замку церкву й одказав їй усі гроші й більшу частину своїх володінь. Він призначив служників та інших богочестивих людей дбати про орден та його будівлі. Коли все було завершено, він ввірив себе і слуг своїх всемогутньому богові. А Гіліадон, яку він так палко кохав, Елідюк відіслав до своєї першої дружини. Гільдельвек зустріла її як рідну сестру, і, виявляючи до неї велику шану й повагу, вчила слугувати богові й жити богоугодним життям ордену. Вони молилися за спасіння Елідюкової душі, а той, у свою чергу, молився за них обох. Через вістовців узнавав Елідюк, як вони жили і втішали одна одну. Всі троє по-своєму щиро намагалися любити бога, і, як настав час, то милістю божою, на якій стоїть уся правда життя, кожний спочив тихою смертю.
За давніх-давен склали цю легенду благородні кельти, щоб зберегти пам'ять про дивовижну долю цих трьох людей. Хай живе вона у віках!
Бідолашний Коко
Деякі ситуації, взяті з детективів та бойовиків, стали надто заяложеними завдяки кіно й телебаченню. На мою думку, саме час визнати існування нової, парадоксальної закономірності: що частіше такі ситуації нам показують на екрані, то менш вірогідно потрапити в одну із них. Хоч як це неймовірно, але я переконував у чомусь такому одного молодого генія з Бі-бі-сі лише за місяць чи два перед тим, як зі мною сталася лиха пригода, про яку я хочу розповісти. Мій співбесідник не виявив належного почуття гумору і справді засмутився, коли я цинічно заявив: що жахливіші вісті, то більша втіха для глядача, бо коли щось скоїлося деінде, то воно не скоїлося тут, не коїться в цю хвилину і, отже, не скоїться і в майбутньому. Нічого й казати, згодом мені довелося зректися своїх слів і визнати: сучасний Панглос[74]
Проте, коли я прокинувся тієї жахливої ночі, то не тільки злякався, а й не повірив сам собі. Напевно, це мені приснилося, я пережив це потрясіння уві сні, в глибинах підсвідомості, а не в реальному світі. Спершись на лікоть, я обвів очима темну кімнату й прислухався. Здоровий глузд підказував, що те, чого я боявся, в тисячу разів імовірніше для Лондона, ніж для того місця, де я був. Я вже збирався знову лягти, скинувши вину за свою дитячу полохливість на незатишність першої ночі в порожньому і чужому домі. Мовчазні люди й тихі місця завжди були мені не до вподоби, а тут бракувало знайомих нічних звуків, що долітали з вулиці в мою лондонську квартиру.
Та ось із першого поверху долинув легенький брязкіт чи дзенькіт, наче чимось металічним зачепили по склу чи порцеляні. Якби щось просто рипнуло або стукнули легенько двері, то й мої припущення були б іншими. Проте звук, який я почув, був зовсім не такий. Моя невиразна тривога досить швидко перейшла у гострий переляк.
Один із моїх друзів якось заговорив про враження, не зазнавши яких, людина не може вважати, що прожила повне життя. Відчути, що ось-ось потонеш — це перше враження. Друге — коли тебе застануть у ліжку з чужою дружиною (бесіда відбувалася за товариською вечерею і була не дуже серйозна). Третє — коли побачиш привид. І четверте — коли вб'єш людину. Пригадую, я тоді вигадав йому в тон кілька таких самих безглуздих ситуацій, а в глибині душі був роздратований тим, що жодного з цих вражень мені не довелося пережити самому. В моєму житті були свої труднощі, але я ніколи не припускав, що їх слід долати за допомогою вбивства; хіба що на хвилинку, в одному чи двох випадках, коли рецензії на мої книжки були надміру несправедливими. Через надзвичайну короткозорість мене не взяли на військову службу під час другої світової війни. З чужою дружиною спав (під час тієї ж таки війни), але до кінця нашого недовгого зв'язку її чоловік перебував на безпечній відстані у Північній Африці. Плавець з мене ніякий, тож я ніколи не наражав себе на небезпеку потонути. Привиди, здається, виявляють незбагненну байдужість до свого ремесла, уникаючи зустрічей з такими скептиками, як я. Аж ось нарешті, на шістдесят сьомому році, мені довелося таки пережити одне з тих вражень, без яких годі уявити собі «повнокровне життя»: я зрозумів, що не сам у будинку, де, крім мене, нікого не мало бути.
Якщо книжки не навчили мене, як людину, що пише, шанувати правду й прагнути до неї, то я змарнував усе своє життя, а мені найменше хотілося б показати себе у цій розповіді іншим, ніж я є. Я ніколи не удавав дійову людину, хоча з задоволенням зазначу, що маю певне почуття гумору і здатний поглянути на себе збоку, отже, назвати мене кабінетним щуром було б не зовсім справедливо. Ще в перші шкільні роки я зрозумів, що репутація бодай не дуже вдалого дотепника, чи принаймні уміння хоч трохи вколоти того, хто надто високої думки про себе, допомагає почасти уникати зневажливих прізвиськ «книгоїд» і «зубрило». Мої дотепи не справляли враження лише на найтупоголовіших хлопців атлетичної будови. Звичайно ж, я піддавався почуттю злоби, характерному для хирлявих, і не заперечуватиму, що відчував насолоду від пліток — або й сам їх розпускав,— які неславили інших письменників. Найхваленіша з моїх халтур, «Літературний пігмей», була досить далекою від того зразка об'єктивного й глибокого аналізу, на який претендувала. Гай-гай, я завжди чомусь вважав, що мої недоліки привабливіші, ніж чужі чесноти. Не заперечуватиму й того, що займатися книжками — писати їх, читати, рецензувати, готувати до друку — для мене й означало жити, а те життя, що вирувало довкола, мене мало обходило. Тож не дивно, що в цьому будинку я теж опинився через книжку.
З двох валіз, які приїхали зі мною зі станції Шерборн минулого дня, більша за розміром була напхана паперами — нотатками, чернетками та необхідними для роботи матеріалами. Я завершував працю мого життя — фундаментальний критико-біографічний нарис про життя і творчість Томаса Лава Пікока[75]. Та не буду перебільшувати — я почав серйозно працювати над книжкою лише роки чотири тому, хоч бажання прославитись саме цією працею з'явилося, ще коли мені виповнилося двадцять. Завжди чомусь знаходилися поважні причини та приводи відкласти Пікока заради іншої роботи, але мрія про цю книжку весь час жила в моєму серці. Я вже належним чином приготувався до штурму своєї останньої вершини, коли раптом виявилося, що Лондон, страхітливий новий Лондон, який у всьому став наслідувати Нью-Йорк, перекреслив мої скромні плани. Над ними нависла грізна тінь планів набагато масштабніших, і один з них саме втілювався в життя через вулицю від будинку, в якому я жив. Річ не тільки в гуркоті й хмарах куряви, що здіймалися над старими будівлями, які почали вже зносити, і в тому, що, як було мені відомо, ці огидні псевдохмарочоси, які мають бути зведені на місці тихої зеленої вулиці в італійському стилі, незабаром позбавлять мене можливості милуватися західним краєвидом. Я дивився на це будівництво як на звеличування всього того, проти чого виступав Пікок: всього, що не було гуманним, розумним і гармонійним. Моє обурення почало відбиватися і на роботі. В деяких абзацах я використовував Пікока як привід для недоречної критики сучасної епохи. Я нічого не маю проти такої критики, коли її висловлюють там, де треба, проте, надмірно захоплюючись нею тепер, я зраджував і своїй темі, і здоровому глуздові.
Одного вечора я з гіркотою в голосі просторікував про все це (і не без таємного наміру) перед своїми давніми друзями у їхньому хемпстедському домі. Вже не перший рік я з задоволенням приїжджаю на вихідні дні до Моріса та Джейн у їхній котедж, що в Північному Дорсеті. Мушу, однак, признатися, що мені куди миліше було їхнє товариство, ніж сільська природа. Я не любитель села й завжди віддавав перевагу пейзажному живописові перед живою природою. Але в ту хвилину я розчулено згадував про Холлі-Котедж і затишний видолинок, у якому він розташований, і вже уявляв собі, яким ідеальним притулком він міг би стати для мене в цей скрутний час. Отож коли я почув жадану пропозицію, то вагався лише про людське око. З поблажливим усміхом вислухав насмішкуваті зауваження Джейн щодо раптового спалаху любові до цього чарівного куточка природи, який так благотворно впливає на людські настрої і до якого я залишався, на її думку, ганебно байдужим. Річ у тім, що я ніколи не захоплювався Томасом Гарді. Як і належало, я одержав ключі, Джейн нашвидку пояснила мені, де що купувати, а Моріс побіжно втаємничив у секрети користування електричною водяною помпою й центральним опаленням. Отак озброєний їхніми настановами, надвечір того дня, що передував ночі, коли мене безцеремонно розбудили, я переселився в цей скромний тимчасовий варіант сабінського маєтку[76] із щирим почуттям радості. Тому я так і злякався (й не повірив очевидному), що ліг спати у приємному передчутті плідного зосередження, якого мені бракувало протягом попередніх двох тижнів.