Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 33)

Люди, причетні до літератури, завжди були чутливі до всього ексцентричного. Навряд чи можна назвати симпатичною людину, яка щойно позбавила вас сорока п'яти фунтів, хоч вони для вас далеко не зайві. Однак я трохи вмію пародіювати мовну манеру і розповідати історії, що на цьому немилосердному хисті й побудовані, тож, попри мій страх і обурення, я вже смакував деякі розумові й мовні вихиляси мого мучителя. Я тонко посміхнувся.

— А вам відомо, як вони розправляються із злодіями?

— Ет, старий, там я цього не робив би. А все дуже просто. Для цього ж ненависть потрібна. Так? А в нас в що ненавидіти. І шукати не треба. Ну, вони там де в чому перегнули. Але ж вони принаймні щось роблять. Такі, як я, терпіти не можуть у своїй країні ось чого: тут ніхто нічого не робить. Знаєш, хто в нас не лінується щось робити? Розтакі торі. Ото зухи. Такі хлопці, як я, просто щенята поруч з ними.

— Мої друзі, яким належить цей котедж, не торі. Навіть дуже далекі від них. Так само, як і я, між іншим.

— Велике діло.

Він кинув це незлобиво.

— І навряд чи ми підходящий об'єкт для удару в ім'я того діла, за яке ви боретесь.

— Е, ти, може, хочеш, щоб я почував себе винним, чи що?

— Ні, лише трохи натякнути на те, що життя — складне.

Молодик зміряв мене довгим допитливим поглядом, і я подумав, що зараз він виверне на мене ще одну порцію псевдо-маркузеанських — якщо це не тавтологія — тривіальностей. Однак він раптом відігнув краєчок жовтої рукавички й глянув на годинник.

— Шкода. Приємно було поговорити. Так. Ну, ось що, мені ще їхати, їхати й їхати. То я зроблю собі кави. Гаразд? А ти — ти вставай, не поспішаючи, одягайся. А потім чапай униз.

Мої приспані жахи відразу прокинулись.

— Навіщо одягатися?

— Я ж маю тебе зв'язати, старий. А нащо ж тобі голому мерзнути, га?

Я кивнув.

— От і молодець.— Він рушив до дверей, потім обернувся.— То вам, пане, теж кави?

— Ні, дякую.

— Може, чаю, га? Бо мені однаково, що пити.

Я заперечливо хитнув головою, і він почав спускатися вниз. У всьому моєму тілі розлилася кволість; потрясіння виявилося сильнішим, ніж я гадав. До того ж уже збагнув, що досі пережив не найгіршу частину пригоди. Далі доведеться помучитися не одну годину зв'язаному, і я не уявляв собі, хто й коли мене розв'яже. Не бажаючи порушувати заведений порядок, я не повідомив пошту про тимчасову зміну адреси, отже, на листоношу сподівання марні. По молоко, як пояснила Джейн, я мав ходити на ферму. Таким чином, навряд чи хтось загляне сюди найближчим часом.

Я встав з ліжка й почав одягатися, водночас підсумовуючи свої враження від новоявленого Рефлза. Те, що йому так подобалося слухати самого себе, дозволяло мені зробити певні висновки щодо його минулого. Я майже не сумнівався, що, незалежно від того, де він народився, його нинішнім середовищем був Лондон — у всякому разі, якесь велике місто. Регіонального акценту я в нього практично не помітив. Отже, він не з самих пролетарських низів, як можна було б судити з його неоковирних виразів. І все-таки мені здавалося, що цей молодик скоріше піднявся з низів, ніж опустився. Він явно намагався створити враження про свою неабияку освіченість. Можна було б припустити, що мій гість закінчив школу і навіть провчився з рік у якомусь другорядному університеті. Я встиг помітити у цьому парубійкові деякі захисні реакції, породжені почуттям розчарування, що їх мені вже доводилося спостерігати раніше у дітей своїх друзів.

Молодший син власників цього котеджу останнім часом теж став виявляти грубість і зарозумілість і тим самим надзвичайно засмутив своїх батьків, хоч вони, як і годиться жителям Хемпстеда, більш ніж терпимо ставилися до виявів молодіжного бунтарства. Їхній синок залишив університет, бо прийшов до висновку про «непотрібність» юриспруденції. Батько його — адвокат, отже, син з подвійним задоволенням відмовився від свого майбутнього фаху й оголосив, що віднині займеться композицією в жанрі народної музики. Сподіваний швидкий успіх не приходив, і через кілька місяців терпіння хлопця вичерпалося (принаймні так я зрозумів із розповіді його батьків). Він полишив своє покликання, коли можна так висловитись, і став членом маоїстської комуни, якою керувала дівчина, що втекла від свого батечка-мільйонера, в Південному Кенсінгтоні. Я розповідаю про його кар'єру дещо легковажним тоном, проте Моріс і Джейн справді страждали від того, що їхній син так занапастив свої молоді роки, і обом було не до сміху. Вони розповіли мені про той вечір, коли хлопець залишив Кембріджський університет і розкритикував їхній спосіб життя і все, що було з ним пов'язане. Те, що батьки завжди боролися за якесь розумне й добре діло, починаючи від ядерного роззброєння й кінчаючи збереженням платанів на Фітцджон-авеню, раптом виявилося гідним осуду. Головний же їхній злочин (як сказала Джейн) полягав у тому, що вони досі жили в будинку, який придбали в 1946 році за кілька тисяч, коли одружилися, і який тепер коштував шістдесят, а то й більше. Тепер, мовляв, немає сатирика, що не висміював би таких, як вони, а їхнє приватне життя з усіма його втіхами не в'яжеться з тією боротьбою за права знедолених, яку вони ведуть на людях. Може, й справді не слід юристові, що користується успіхом, надто захоплюватися театральними прем'єрами, хоч він і консультує безплатно різні групи громадських діячів. Може, й не слід членові місцевої лейбористської ради (а Джейн там уже багато років) з таким задоволенням готувати обіди, гідні Елізабет Девід[77]. Але в очах Річарда найстрашніший їхній злочин у тому, що вони вважають таке врівноважене життя розумним і пристойним, а не облудним і святенницьким.

Я співчував Морісові, коли він обурювався, звинувачуючи сина в егоїзмі й безвідповідальності, проте вважав, що Джейн точніше визначила діагноз. Вона доводила, і, я гадаю, слушно, що, хоча бажання épater la familie[78] і зіграло свою роль, але справжня хвороба, яка завела його й таких, як він, на похилу стежку,— це крайній ідеалізм. Річард просто п'янів (можливо, не без допомоги маріхуани), уявляючи свої успіхи на мистецькій ниві чи на благородному революційному шляху, і тому будь-яка перспектива нормального життя безнадійно відштовхувала його. Джейн досить влучно сказала, що її син хоче здобувати щодня по Евересту; а якщо справа вимагала двох днів, він одразу втрачав до неї інтерес.

Мій же молодий бунтівник дещо успішніше розв'язував свої труднощі (або, якщо користуватися його перекрученою логікою, переконливіше), ніж молодий Річард з його червоним цитатником. Принаймні він сам, хоч і на свій лад, утримував себе. Суб-субмарксизм був тут, звісно, жартом, просто надуманим виправданням, і перший це довів би сам старий добродій Маркс.

Нічого й казати, що таку широку паралель з Річардом я провів лише тепер. Однак подумав про нього, коли одягався, і не встиг подумати, як зробив одне припущення. Я ще й раніше дивувався, звідки мій злодій знає про існування садиби Холлі-Котедж. Що більше я розмірковував, то неімовірнішим мені здавалося, що в таке місце може вдарити грім серед ясного неба. Отже, мій гість, очевидно, знав, що власники будинку живуть у Лондоні. Міг дізнатися про це на фермі або в місцевій пивниці. Проте молодик, на мій погляд, був надто хитрий, щоб ризикувати більше, ніж необхідно. Хіба не міг він почути про Моріса, Джейн та їхній котедж із перших уст — тобто від домашнього бунтівника? Правда, я ніколи не помічав у Річарді ницості чи злобливості і ніколи не подумав би, що він може навмисне підмовити когось «обчистити» його батьків, хай би що він там наговорив їм зопалу. Але Річард міг прохопитися десь у компанії своїх однодумців, разом з якими збирався змінити світ... А в мене було вже доволі доказів того, що мій молодий жартівник уявляв себе політичним філософом з такими самими поглядами. Він сам сказав, що його чекав довга дорога. Можливо, в Лондон. Таке припущення приголомшило мене, проте воно було досить правдоподібне.

Я намагався пригадати, чи не сказав він ще чого, що могло б підтвердити мою думку, коли почув знизу його голос:

— Старий, я на тебе чекаю.

Довелося спускатися вниз. Я робив відчайдушні зусилля, аби придумати якесь невинне питання і з'ясувати правильність свого здогаду, проте нічого путнього не спадало на думку. Та навіть якби я мав рацію, молодик, мабуть, зрозумів, яка небезпека йому загрожує, щойно я сказав про свою дружбу з Річардовими батьками.

Мій гість сидів за міцно збитим старим фермерським столом посеред їдальні. Вікна були закриті шторами. В руці він тримав чашку з кавою, яку підніс догори, вітаючи мою появу. Крізь прочинені двері було видно, що в кухні теж світиться.

— Кави таки не хочеш?

— Ні.

— Може, ковточок бренді? Там у шафці є.

Від його зухвалої турботливості в мене знову аж дух перехопило.

— Ні, дякую.— Я окинув поглядом кімнату. На стінах бракувало двох чи трьох картин, та й у шафці, біля якої я зупинився, було, мабуть, менше порцеляни, ніж тоді, коли я востаннє її бачив.

— Тоді краще проходь туди.— Він кивнув у бік кухні, але я не відразу зрозумів, про що йдеться.— Природні потреби й таке інше.

Туалет і ванна були прибудовані до задньої стіни будинку.

— Ви ще довго...

— Вранці кого-небудь чекаєш?