Джоанн Харрис – Жахослов (страница 77)

У 80-х роках усім уже було відомо про стоншення озонового шару. Але того літа більшості мешканців Канзас-Сіті було надто спекотно, аби думати про це. Коли я вперше спитала Міллі-Лу, чи не могли б ми принаймні трохи приглушити кондиціонер – саме настільки, щоб можна було зламати кригу над кавою – вона розсміялася мені у зведене догори обличчя.

– Забудь про це, Люсі, – сказала вона. – Я вже жінка у віці – і то не мерзну від 1969 року.

І вона заходилася пояснювати, як застосування електричного вентилятора в задушливій кімнаті з поганою циркуляцією повітря створює атмосферу, у якій можна буквально спектися на смерть. Вона називала це «ефектом підігріву». Я відповіла, що для мене це новина, що викликало в неї новий напад сміху.

– Звичайно, там, звідки ти приїхала, мабуть, 80 градусів[180] вважається спекою. Поїдь проглянь метеозвіти за останні п’ять-десять років, місцеві та з Нової Англії, а потім напиши мені порівняльну статейку на тисячу слів.

Я зітхнула, визирнувши крізь вікно на автомобілі на проїзній частині. Це означало ще одну спекотну поїздку до бібліотеки в заміському пансіонаті «Плаза» з подальшим переохолодженням, яке я неодмінно матиму, доки проглядатиму мікрофільм.

– Гаразд, поїду, – відповіла я. – Це забере деякий час.

Міллі-Лу змилостивилася:

– Починай завтра, якщо спека спаде. До речі, якщо тобі справді холодно, вдягни светр. Ще один светр.

Спека не спала. У перші дні цього пекельного липня температура сягала тризначної цифри. Прибувши в офіс у вівторок, напередодні вихідного з нагоди Дня Незалежності, я не застала там ні душі, за винятком Міллі-Лу.

– Що ти тут робиш? – спитала вона мене.

– Гм… Я начебто тут працюю? – Я сіла за свій стіл. Светр на спинці мого стільця був поки що зайвим – після того як я тридцять хвилин смажилася у власній машині.

– Джеррі і Айрін обидва зателефонували і попередили, що не приїдуть, бо дуже спекотно, – сказала Міллі-Лу. – Тож я й на тебе не чекала.

– Якщо хочете зачинити офіс і піти додому, то я не проти, – сказала я. – Якщо тільки це не буде мені зараховано як лікарняна відпустка.

Міллі-Лу похитала головою, від чого її неймовірні руді кучері застрибали, і кинула на стіл переді мною згорнутий номер «Канзас-Сіті Стар», яким до того обмахувалася. Стаття, яку вона обвела, мала заголовок

Нижче маленькими літерами було зазначено:

– Прочитай це, – наказала вона. – А потім я розповім тобі, що із цим не так.

Я послухалася, потім звела на неї очі.

– Три – недостатня кількість, щоби бити на сполох?

– Я ж сказала: я тобі розповім, – сказала вона, і я відчула себе присоромленою. – Смертей було п’ять, а не три.

– Звідки ви знаєте?

– Бо я маю зв’язки. Гадала, ти це знаєш. – Вона підморгнула мені, що здавалося дивним, адже крім нас у кімнаті нікого не було.

– То що відбувається?

– Приховування інформації – що ж іще?

Я насупилася. Ще дуже жива була пам’ять про Вотерґейт, і обговорення теорій змови було національною формою дозвілля, яка за популярністю поступалася лише бейсболу. Завдяки Вудворду і Бернстайну журналістські дослідження перетворилися на сучасний рок-н-рол. Утім, усе це аж ніяк не тичилося з безкоштовною тижневою газетою, що існує завдяки рекламі.

І я вкотре подумала, що донька політичного функціонера, певно, здатна відчути змову, коли та відбувається в неї перед очима.

– Що скажеш, Люсі? – У блакитних очах Міллі-Лу загорівся вогник. – Як дивишся на поїздку в центр міста, до моргу? У мене в машині є кондиціонер.

– Звучить привабливо, – сказала я, беручи зі стільця свій светр.

Я уявляла собі, як Міллі-Лу крадькома дає п’ятдесятидоларову банкноту таємничому санітару в морзі, а той пошепки повідомляє, де саме лежать тіла, залишені поза межами офіційних звітів. Вона зможе глянути на них, а я стоятиму на іншому боці кімнати, здригаючись і синіючи від переляку.

Натомість на вході нас зустріла зовсім не таємнича молода жінка, яка представилася як Дені Вашинґтон, одна з кількох студентів-медиків, що працюють в окружному морзі коронерами на півставки. Це означало, що вона молодша за мене щонайбільше на шість років, але, навіть одягнена в офіційний білий медичний халат, здавалася мені п’ятнадцятирічною.

– Я планую будувати кар’єру в галузі судово-медичної експертизи, – сказала вона, коли ми втрьох увійшли до ліфта.

– А це означає, що всі її пацієнти будуть мерці, – додала Міллі-Лу.

– Я знаю, – сказала я. Насправді, не знала, але неважко було здогадатися.

Ми вийшли на мінус третьому поверсі. Прямуючи слідом за Дені Вашинґтон коротким коридором до дверей під номером ХК6, я швидко спитала себе, чи можна вважати це застосуванням алгебри в реальному житті.

У коридорі було прохолодно, але в кімнаті ХК6 стояв справжній холод, більше схожий на природнє явище, ніж штучно створений температурний режим. Наче зима ховалася в цій маленькій кімнатці, у якій були лише стіл, два стільці біля дверей і шість металевих висувних контейнерів, три над трьома.

– Жахливо, чи не так? – співчутливо промовила Дені Вашинґтон, побачивши, як я натягаю рукави на руки. Кілька великих вовняних светрів висіли на гачках на звороті дверей. Вона взяла один і надягла поверх білого халата. – Користуйтеся, будь ласка.

Міллі-Лу видала свій звичний жарт, мовляв, не мерзла із часів адміністрації Ніксона.

– Гаразд, – відповіла я. – Мабуть, мені потрібен іще один. Присягаюся, мені доводилось розморожувати холодильники, тепліші за цю кімнату.

– Що ж, холод від холоду різниться, – сказала Дені Вашинґтон, виймаючи зі столу пару рукавичок. – А це взагалі окремий випадок. – Надягнувши рукавички, вона відчинила холодильну шафку ліворуч і потягнула контейнер на себе.

На мить я подумала, що бачу в ньому велику ляльку або манекен, одягнений у халат поверх нічної сорочки і взутий у пухнасті темно-рожеві капці. Тіло лежало на боці, підтягнувши коліна в «сидячій» позі. Міллі-Лу підійшла до тіла, щоб подивитися, і я ступила за нею. За життя це була дуже стара жінка. Тільки вона не могла бути справжньою, думала я. Її ноги не лежали одна поверх одної, як мало бути, – між ними була відстань у кілька дюймів.

Я не була експертом, та анітрохи не сумнівалася, що rigor mortis[181] не призводить до такого ефекту. Її руки були схрещені на грудях, пальці стискали поли халата, ніби для того, щоб не дати йому розійтися. Наче їй було холодно. Її темна шкіра набула якогось попелястого відтінку і стала злегка жовтуватою.

– Місіс Кора Паттерсон, вісімдесят один рік, – сказала Дені Вашинґтон. – Її привезли вчора вночі близько другої години, і вона ще навіть не почала танути.

– Що за хрінь, – вихопилося в мене.

Замість сказати мені, що я винна кілька доларів у спільний кошик за лайку, Міллі-Лу промовила:

– Цілком згодна. Лайно якесь.

Вона простягнула палець, збираючись торкнутися обличчя жінки, але дівчина-коронер перехопила її руку.

– Не треба. Якщо торкнетеся її голими пальцями, залишитесь без шкіри, – вона подала Міллі-Лу одну зі своїх рукавичок. – На них термостійке покриття.

Міллі-Лу швидко обмацала руку жінки та її плече, потім позадкувала.

– Я справді відчула холод, що йде зсередини. – промовила вона, повертаючи рукавичку Дені Вашинґтон. – Але її одяг не замерз.

– Теж дуже дивно, – промовила коронер. – Одяг здебільшого просто прилипнув до неї. Це саме сталося б з вашим пальцем, якби ви її торкнулися.

Я наблизилася до покійниці, аби краще роздивитися її голову і обличчя. Її шия задубіла настільки, що голова не торкалася полиці. Вона наче випромінювала холод – це ніби як перебувати поряд із хворим у гарячці, тільки навпаки.

Я присіла й побачила, що її сиві кучері де-не-де зламалися, наче тоненькі бурульки. Вони лежали на металевій полиці в безпосередній близькості від тих місць, звідки нападали, лише трохи зміщені від того, що контейнер пересували вперед і назад. Чи були вони й досі замерзлими?

Не зваживши на попередження Дені Вашинґтон, я торкнулася її сивих волосків. Щось холодне й пекуче штрикнуло мій палець. Я машинально відсмикнула руку, і ще кілька закляклих кучерів із тріском відпали.

– Що ти зробила? – стривожилася Міллі-Лу. Перш ніж я встигла щось заперечити, вона схопила мою руку. Крихітні краплі крові проступали там, де в шкіру впилися тонесенькі сріблясті смужки.

– О, заради Бога… – Дені Вашинґтон закотила очі. – Не торкайтеся, я маю видалити їх. – Вона хитнула головою в напрямку столу. – Сядьте там. Я візьму деякі інструменти. Буду за кілька секунд. Можу я бути впевнена, що ви обидві нічого не торкатиметесь протягом цього часу? – Вона обережно зачинила шухляду. – Я кажу серйозно.

– Я вас не підведу. – Міллі-Лу кинула на мене промовистий погляд.

– Я теж, – кволим голосом додала я. Інструменти?

Дені Вашинґтон вийшла і повернулася із чимось на кшталт малого хірургічного набору, ліхтариком і особливими окулярами, що ними користаються годинникарі.

– Потримайте це, – сказала вона Міллі-Лу, даючи їй ліхтарик. – Він має бути постійно спрямований на палець.

Вона дістала з набору шприц і зняла з голки захисний ковпачок.

– Зачекайте хвилинку, – сказала я, намагаючись відсунутись, але вона вже тримала мене тією чіпкою хваткою, якою так чудово володіють лікарі й медсестри. – Ви не казали, що мені потрібен укол.

– О, заради Бога, – промовила вона, тримаючи шприц вертикально, ніби для того, щоб дати мені добре роздивитися цю довгу загострену штукенцію у всій красі. – Ви що, боїтеся уколів?