Джоанн Харрис – Жахослов (страница 76)

– Не все одразу, – відповів Віґо. – Але ми до всього дійдемо. Якщо я й зможу зайти з кимось так далеко, то тільки з тобою.

Він розкинув руки, наче демонструючи їй свою наготу. Вишукану легкість своєї статури, гнучкість усіх своїх рис, шовковисту поросль на животі, елегантну форму ніг. Його шкіра була настільки чутлива до її дотику, що вона могла би писати на ній своїм нігтем. Насправді ж, він і заохочував її до цього. Не раз пропонував прикрасити його тіло графіті. І досі на його плечах проглядали сліди від її нігтиків, залишені протягом їхньої останньої пристрасної ночі. Їй здавалося, що якщо придивитися ближче, то можна розгледіти на них відбиток великого пальця, відбиток долоні – переконливий доказ її співучасті.

Як могла вона твердити, що не помічала його інакшості, коли він підносив її на такі вершини екстазу? Мала б зрозуміти.

Мала б.

– Отже? – запитав він.

– Я боюся.

– Чого? Не мене. Ну ж бо, Маріанно. Це я. Я, Віґо. Я твій танцюрист, пам’ятаєш?

Із цими словами він почав рухатися. Наче під музику, якої вона не чула. І, як завжди під час танцю, він почав збуджуватися. Їй ніколи не набридало спостерігати за ним. Дивовижна рухливість його стегон, тонка гра його грудних і плечових м’язів, коли він здіймав руки над головою, долоні, що ловлять повітря. Часом музика, яку він чув, ставала просто шаленою, і його ноги підхоплювали відповідний ритм. Він притупував і крутився на місці, і його ерегований член де-не-де ляскав по стегнах. Часом нечутний ритм уповільнювався, і танцюрист ставав замріяним, гойдаючись на хвилях мелодійного припливу.

Усе відбувалося, як завжди. Він запрошував її назад у ліжко, де ці рухливі стегна припадуть до її тіла, зануривши в неї своє знаряддя, і танець триватиме, годину за годиною – часом так повільно, що вони ледве рухатимуться, часом перетворюючись на конвульсії, колотнечу, безумство.

Спостерігаючи за ним, вона згадала його дотики і тепер прагнула відчувати їх знов. Хотіла, щоб він знову склав долоні під її грудьми, торкнувся їх своїм вологим язиком. Хотіла, щоб він пестив долонями її стегна, водночас ніжно смикаючи губи її піхви.

А потім, збуджена й змокла від уявних дотиків його язика і його рук, вона прагнула відчути, як він входить у неї, повільно, зовсім повільно…

– Отже… – промовила вона. – Що, як я скажу тобі, що не боюся? Що тоді? Ти покажеш мені, хто ти насправді?

– Спочатку ти маєш обрати, – відповів він. – Скажи, що ти хочеш залишитися. Скажи, що кохатимеш мене, хай би ким я був, і я покажу тобі. Бо якщо не можеш… – Він припинив танцювати. Усе його тіло раптом застигло, усім своїм виглядом демонструючи страждання. – Якщо не можеш… то йди собі й ніколи не повертайся. Так, наче ми ніколи не зустрічали одне одного.

Вона дивилася повз нього, обмірковуючи його слова. Не те щоб їй зовсім не подобалася та жінка, якою вона була до зустрічі з ним. Не те щоб вона не мала амбіцій стати тим, ким могла б, якби й надалі залишайся сама. Їй подобався довколишній світ. Але цього було замало.

Вона знов перевела погляд на нього.

– Гаразд… – промовила вона.

Він насупився.

– Що ти обираєш? – спитав він.

– Я хочу побачити.

– Вороття не буде, – нагадав він їй.

– Я знаю.

Він провів руками по своєму тілу. Його пальці злегка торкнулися губ і ковзнули нижче, до середини грудей, потім – до пупка і ще нижче – до головки члена. Вона вела очима слідом за його рухом. Побачила, які гострі зуби ховаються за його губами. Побачила, як піт медовими краплями проступає в нього на грудях, прикрашаючи його. Побачила райдужне сяйво, що перетікає уздовж його живота під шкірою, нижче, нижче й нижче. Побачила, куди воно прямує і де зосереджується. Його яскраве сяйво зібралося біля самого кореня й потекло до головки, за яку трималися його руки.

І перш ніж це вирвалося назовні, звільняючись у своєму бунтарстві, на мить їй стало так страшно, як ніколи в житті. Адже всі шляхи, окрім єдиного, були тепер принесені в жертву цим вибором.

А потім, без жодного руху вона відчула це на собі, і той жар його відданості спалив без сліду всі її страхи.

«Це кохання», – подумала вона і легенько штовхнула двері, залишаючи увесь світ за порогом.

Клайв Баркер – письменник, художник, сценарист і кіносценарист. Починаючи від публікації збірки «Криваві книги» в середині 80-х років минулого століття, літературний доробок Баркера містить такі фантастичні твори-бестселери, як «Проклята гра», «Зітканий світ», «Імеджика», «Вічне місто», «Крадій вічності», «Таїнство», «Ґалілі», «Каньйон холодних сердець», чотири томи дитячої серії «Абарат». Останнім його романом є «Червоні Євангелія».

Х

ХОЛОДНЕЧА, – і, жін. 1. Дуже великий холод. 2. Те саме, що «холодність», перен. Холодне, байдуже ставлення до кого-, чого-небудь; бездушність. // Відсутність почуття кохання до кого-небудь, закоханості в когось.

Найближча етимологія: холод, холодний, холодно, холодніти, прохолода, прохолодний – рос. холод, біл. холад, д-рус. хладъ «прохолода», п. chłód, ч., слц. chlad, верх. – луж., ниж. – луж. chłodk, полаб. xlåd «тінь», болг., макед. хлад «прохолода, холодок», серб. – хорв. хлад «тінь, прохолода», словен. hlád «прохолода, свіжість», ст. – слов. хладъ, праслов. xoldъ – припускається зв’язок з герм. kald «холод», д.-інд. jada від gelda «холодний», лат. gelidus, праслов. želd, ст. – слов. кладазь, лит. šaltas «холодний, морозний», šaltis «холод, мороз», лтс. salts «холодний», авест. sarәta «холодний», перс. särd, осетин. sald, курд. sar «холодний», särma «холод», вірм. sar-n «мороз», sar-il «замерзати».

Синоніми: холод, студінь, мороз, заморозок.

Приклад: «Нестерпна холоднеча, вона проникає так глибоко, що здатна вплинути на самі пори року…»

Холоднеча

Пет Кедіґан

Останнього червневого тижня 1980 року літо обрушилося з помстою на Канзас-Сіті, і почали гинути люди.

На той час я працювала в маленькій газеті під назвою «К.-С. Джонс» (яка не мала жодного стосунку до «Матінки Джонс» чи до «Канзас-Сіті таймз» або «Канзас-Сіті стар»). Насправді називати «К.-С. Джонс» газетою можна було з великою натяжкою – «Джонс» була тижневою листівкою, яка безкоштовно розповсюджувалася в супермаркетах, універмагах і скрізь, де було багато пішоходів. Це була підбірка статей на різні теми, щедро пересипана рекламою й купонами на знижку. Статті були завжди на другому місці після реклами й купонів, що приносили нам прибуток, який, сукупно з неабиякою силою волі редактора/видавця Міллі-Лу Дежан, тримали нас на плаву.

Міллі-Лу була метр вісімдесят з лишком на зріст, мала кучеряве руде волосся і рубенсівські пропорції. Люди казали, що вона людина зі зв’язками – останнє слово промовляли пошепки, майже благоговійно. Її батько був кимось на кшталт посередника в конфліктах у політичному апараті старого Пендерґаста.[179] Часи його слави минули назавжди, але заслуги не забулися.

Сама я була не так добре обізнана з місцевою історією. Не минуло навіть десяти років, відколи я покинула Массачусетс, де на думку спадало хіба що ім’я Кеннеді. Я опинилася в Канзас-Сіті після черги невдалих кроків – шлюбу, розлучення, банкрутства. Оголошення Міллі-Лу в газеті «Потрібна допомога» про пошук працівника, «здатного бачити за деревами ліс», заінтригувало мене. Після низки марних співбесід я не очікувала, що із цього щось вийде, але Міллі-Лу зупинила свій вибір на мені. Як я дізналася пізніше, це сталося тому, що з усіх претендентів я була єдина, хто не подумав, що треба буде писати про Американський клуб садівників.

Тож я приєдналася до команди штатних працівників «Джонс», до якої окрім Міллі-Лу входили ще Джеррі, що займався дизайном і версткою, і Айрін – секретарка, бухгалтер і офіс-менеджер. Сама Міллі-Лу окрім того, що була шеф-редактором, опікувалася відділом продажу. Колишня спроба найняти менеджера з продажу завершилася повним провалом, розповідала вона. Клієнти й досі воліли, щоб їхніми рахунками керувала вона особисто.

Комп’ютерів ми не мали, про інтернет узагалі не чули – найближче, що в нас було, це друкарська машинка Джеррі на базі «IBM Селектрік» із пам’яттю в цілих 5 кілобайт і телетайп у кабінеті Міллі-Лу, який вимагав постійного нагляду, аби не скінчився папір.

Заробітна платня не вражала – вона лише трохи перевищувала те, що я заробляла, подаючи картоплю фрі в «Макдональдзі». Але на той час цього вистачало, щоб сплачувати за оренду однокімнатної квартири в будинку для людей із низькими статками на околиці ділового центру, включно з усіма вигодами, навіть центральною системою кондиціонування повітря.

У цій частині Сполучених Штатів кондиціонер не був розкішшю. Своє перше літо на Середньому Заході я провела в студентському гуртожитку Канзаського університету, у корпусі для одружених студентів, де не було навіть вікон. Культурний шок був досить болісним для того, хто всі свої дитячі та юнацькі роки провів за п’ятдесят миль на північний захід від Бостона, біля кордону з Нью-Гемпширом, але кліматичний шок був навіть гіршим.

Я ніколи не жила в місцевості, де можна вкритися рясним потом, просто сидячи на одному місці. Але в нас на роботі принаймні був кондиціонер (що, власне, можна було сказати про будь-яке інше місце, окрім студентських гуртожитків), утім, це призводило до діаметрально протилежних крайнощів. Півгодини в кінотеатрі, у ресторані, у будь-якому закладі на території студентського містечка – і я починала тремтіти від холоду. Якось голова департаменту, у якому працював мій тодішній чоловік, улаштовував вечірку, і доки всі інші спілкувалися між собою, я куталася у вовняний плед, пила гарячу каву і дмухала на пальці.