Джоанн Харрис – Жахослов (страница 68)

– Де хлопчик? Той юнак, що приходив розповісти мені про жінку в Даффілдз-Ярд? Той, що приніс мені зброю?

Він сердито засопів, і Кіт збагнула, що підійшла аж надто близько до тієї межі, за якою уривається його терпіння.

– Чому ви про це питаєте, міс Кетрін? Нащо вам узагалі потрібно це знати?

– Тому що, гадаю, він бачив чоловіка, який вбив Елізбет Страйд. Гадаю, він прийшов до мене з власної ініціативи – взагалі не думаю, що це ви послали його. Гадаю, він знайшов мене, адже був наляканий – надто наляканий, аби розповісти мені щось іще. Але не настільки, щоб не бажати цим з кимось поділитися. – Вона трималася за одвірок, так, що він не зміг би зачинити двері, не завдавши їй болю. – Гадаю, коли я зустріла його минулої ночі, він прохопився, а потім спробував виправитись. Він сказав: «Я бачив її», – а потім змінив це на «Бачив її тіло». Гадаю, він мав на увазі, що бачив, як її вбивали.

– Яка цікава думка, міс Кетрін. Мабуть, вам слід піти з нею в поліцію.

Його голос був так само безсторонній, як і його погляд, але вона ясно бачила: він знав, що сталося, знав, що вона втратила свою посаду, що тепер усе змінилося.

І тоді вона здалася й пішла, перш ніж він встиг сказати їй, що вона більше не може користатися привілеєм місця у схованці – а якщо навпрямки, вона вже втратила достатньо. Вона не готова була допустити, аби щось іще вислизнуло з її рук.

Тепер, коли надворі підкрадався вечір, вона сиділа у вітальні, поклавши свої обтягнуті панчохами ноги так близько до вогню, як тільки могла витримати, і намагалася розтопити лід у самому серці. Місіс К. з багатозначним поглядом підносила їй маленькі келихи портвейну і чашку чаю, і це була певного роду допомога, але Кіт питала себе, чи заразом алкоголь не притупив її почуттів. Мабуть, причина полягала в тому, що вона ніяк не могла знайти основної зачіпки.

Вона так глибоко замислилася, що не почула стукоту у двері, не ворухнулася, доки не побачила місіс К., за спиною якої хтось маячив.

– Кетрін? Кіт, до тебе джентльмен.

Місіс К. відступила, і простір дверей заповнив собою Мейкпіс. Кіт щиро розсміялася з того, що її колишнього боса щойно назвали джентльменом. Інспектор тримав свого капелюха й крутив його і так і сяк, наче це був найкращий спосіб зайняти руки. Кіт була неабияк здивована його поведінкою. Він мав повне право увірватися сюди й влаштувати її допит, наче вона була якоюсь злодюжкою. Насправді ж вона чекала на його прибуття цілий день, і майже півдня очікувала повернутися зі своєї експедиції й знайти його тут, розлюченого та із запаленою сигарою. Мабуть, лише присутність місіс К. тримала його гнів під контролем.

Кіт слушно сховала ноги під спідницю й кивком запросила Мейкпіса ввійти. Місіс К. поквапилася забратися, бурмочучи щось про чай з печивом. Кіт розсіяно спитала себе, коли востаннє їхня домовласниця заходила на кухню на другому поверсі. Чи вона остаточно облаштувалася на їхній?

Мейкпіс опустився у вольтерівське крісло напроти Кейт і деякий час сидів, закинувши ногу на ногу, а тоді поклав капелюха на коліно. Він відкинувся на товсту подушку і спробував влаштуватися зручніше. Кіт із цікавістю спостерігала, як чоловік під два метри на зріст совгається в кріслі, намагаючись впоратися з предметом домашнього затишку, не виходячи при цьому за рамки пристойності. Нарешті вона зглянулася й промовила:

– Ми зазвичай просто кидаємо подушку на підлогу.

– Дякувати богові, – він вихопив набридливу річ з-за спини і впустив її поряд із кріслом. – Я ніколи не розумів, чому жінки так люблять скрізь пхати подушки, Касвелл.

– Тоді нас двоє, сер, – промовила вона, все ніяк не в змозі позбутися давніх звичок. – Та, гадаю, казати «сер» більше недоречно. Тепер ви для мене містер Мейкпіс.

– Едвін, якщо бажаєте, – зніяковіло запропонував він. Кіт була вражена: куди й поділися його гнівливість, його агресивний натиск і вимогливість. Мабуть, тепер, коли він бачив її в сукні, знаючи, що вона має носити сукню, він заспокоївся й повернувся до свого природного, дещо лицарського поводження з дамою.

– Гадаю, містере Мейкпіс, ви тут, щоб поставити мені кілька незручних запитань. – Вона гралася краєм плетеного гачком килимка, що лежав у неї на колінах, і ретельно досліджувала вузлики й петлі. – Звичайно ж, я на них відповім.

– Що ж, дуже приємно це чути, – сухо промовив він, а тоді нахилився вперед. – Звідки ви знали? Звідки ви знали, що він буде там і жертвою виявиться Келлі?

І вона розповіла все, від своєї першої зустрічі з Келлі до відкриття, що серед повій Вайтчепела існують відьми. Його обличчя кривилося від зневіри, але їй було байдуже. Вона розповіла йому про листа, якого отримала, і згоду, яку дала їй Мері Джейн, розповіла, яким жахливим кінцем обернулася їхня угода і які мала наслідки, хоча він уже знав про це. Знову й знову переповідати історію свого провалу було, на її думку, найменшим з можливих покарань, які вона могла накласти на себе.

– І ви не розповідали мені цього, адже боялися, що я вважатиму вас божевільною? Через усі ці нісенітниці про відьом?

– А хіба ви зараз так не вважаєте? – вона зітхнула. – Це вже не має значення. Мені більше нічого приховувати, нічого втрачати. Він отримав те, чого хотів – Мері завжди казала, що йому потрібні лише п’ять жертв, що в цьому числі криється магія, – це пов’язано з ритуальною п’ятикінечною зіркою, і що цього достатньо, аби викликати духів з небуття й укладати з ними угоди. Ось що, на її думку, він робив – і ось навіщо він зберігає в себе шматочки їхніх тіл, аби ті притягували собою їхні душі, принаймні до тих пір, коли він знайде їм застосування.

– Але навіщо це… Кетрін? – він жестом показав на її одяг, маючи на увазі відсутність форми. – Навіщо цей маскарад?

Вона не збиралась ділитися подробицями, як саме відбувалося її подвійне життя: про схованку чи про допомогу містера Віна – ці таємниці належали не лише їй.

– Хочете сказати, містере Мейкпіс, що якби я з’явилась у відділок на Леман-стрит у чепчику й сукні з турнюром і сказала, що шукаю роботу, мене б там з повагою вислухали? А не виставили б зі сміхом за двері чи пригрозили б запроторити в божевільню, доки я не зміню свої погляди й думки? Я маю годувати кілька ротів, містере Мейкпіс, – ви знаєте, як важко розтягнути зарплатню помічниці модистки на трьох, один з яких хворий і ще одна поступово…

Вона не завершила фрази.

– Я робила те, що мала робити. Ні, – виправилася вона. – Я робила те, що хотіла робити.

– Ви робили те, що вважали за слушне.

– Слушне? А може, зручне? Не думайте, що я не знаю, наскільки це все – моя провина. Якби я так пильно не оберігала свої таємниці, усе завершилось би вже давно. Я чудово знаю, що поставила себе і свою родину вище за життя вуличних повій, бо я не краща за будь-якого чоловіка, адже так само поставилася до них. Я не думала про те, що вони, як і я, заслуговують бути в безпеці, хоч і не казала цього вголос. Я вірила, що вони якимось чином самі накликають на себе насильство, одним лише способом свого життя. Я вирішила, що вони варті меншого, ніж я й мої близькі, містере Мейкпіс, і з цим я житиму кожен клятий день мого життя. – Вона ткнула в нього пальцем, побачивши, що він рветься заперечити. – І не кажіть мені, що не думали так само – буцімто життя цих жінок нічого не варті. Якби було інакше, ви б не сиділи тут, такий спокійний, і не допитували б мене, поводячись так, ніби я лише вкрала кульок цукерок.

Ви не вважаєте, що їхні життя варті того, щоб через них гніватися. Вас більше злить те, що цей чоловік насмілився кинути вам виклик, привнести безлад на ваші вулиці, виставити ваших людей ідіотами, – ось що дратує вас по-справжньому, а не загибель цих жінок. Спробуйте це заперечити, і я знатиму, що ви брехун.

Його губи побіліли, і Кіт збагнула, що, майбуть, зайшла надто далеко. Але він не втратив самовладання і не став спростовувати її звинувачень.

– Чай з печивом. – Місіс К. увійшла до кімнати з тацею. Вона чомусь метушилася, брязкаючи ложечками об порцелянові блюдця, коли ставила тацю на столик поряд з кріслом Кіт.

– Дякую, місіс К., – промовила Кіт таким тоном, з якого було зрозуміло, що жінка має швиденько покинути кімнату.

І доки Кіт наливала темно-коричневий напій у чашку з трояндовим візерунком, Мейкпіс якось раптово згорбився:

– Я вас чув.

– Що?

– Я чув вас, коли Ейрдейл вів вас до камери. Я саме був у кімнаті зберігання доказів позаду реєстраційної стійки й чув, як ви просили Райта знайти мене. Я чув це і пропустив повз вуха. Я подумав: «Нехай це буде вам уроком, маленька міс. Наперед знатимете, як робити з мене йолопа». – Він подивився на капелюха, що ненадійно тримався в нього на коліні.

– Як давно ви знали? – спитала вона.

– З тієї ночі, як сталося подвійне вбивство, – я приходив довідатися, як ви. Я був на другому боці вулиці – і кого, як гадаєте, я побачив замість мого найобдарованішого констебля? Високу жінку в нічній сорочці, яка застигла на порозі й дивилася вслід повії, що простувала вздовж Ледіз-Ментл-Курт.

– Увесь цей час ви знали? Знали і нічого не сказали? Знали і все одно слухали мене, коли я розповідала вам про «сувеніри»? – здивовано питала вона.

Він знизав плечима.

– Це було не позбавлене здорового глузду, а я вже знав, що ви не дурна. І не думав, що ваша належність до іншої статі це якось спростовує.